- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Їх поєднав Іван Франко

Posted By Модератор On 09.12.2016 @ 13:33 In Літературне дослідження | No Comments

Шляхом Шевченка і Франка

В світ підеш, Україно!

Марійка Підгірянка.

Про подружжя відомих у Галичині педагогів Августина Антоновича і Марії Омелянівни Домбровських, більше знаної як поетеса Марійка Підгірянка, пишуть в енциклопедичній та довідковій літературі, збірниках і часописах, добре слово кажуть їх сучасники. Це – справжні ратаї шкільничої ниви на початку двадцятого століття. Більше півстоліття ця одержима подружня пара засівала у дитячих серцях добірне національно-патріотичне українське зерно, плекала любов до рідної землі, на якій весь час, як це не гірко визнавати, панували чужинці. Нелегко їм працювалося як у народних школах, так і у філіях «Рідної школи». Повсюди втручалися окупанти, порушуючи український національний ритм життя. Та, незважаючи на всілякі політичні труднощі, учительське подружжя Домбровських докладало багато зусиль для розвою освітництва на селі і по цей та по той бік Карпат. Обоє готували педагогічно-виховні бесіди для батьків і вчителів, друкувалися у галузевих виданнях Станіславова і Львова, а також укладали для найменших діточок «Букварі» і «Читанки».

Августин Домбровський згорав на роботі, коли працював у міжвоєнний період, будучи членом Виконкому народного учительства молодої ЗУНР та шкільним інспектором Тлумацького повіту, членом редколегій шкільних часописів, а також одним із засновників Товариства «Взаїмна поміч українського вчительства» у Львові. У збірнику, що вийшов у 1930 році до 25-ліття його заснування, є спогади А. Домбровського про його діяльність у цьому товаристві на теренах Галичини й Буковини. Тут зазначено, що у програмі концерту ювілейного святкування звучали пісні на слова Юрія Шкрумеляка і Марійки Підгірянки, а вірш «Каменярі» І. Франка декламував Комановський.

Напевно, не всі знають, що молодий учитель Августин Домбровський походить із вчительської сім`ї на Львівщині та молода учителька Марія Ленерт, батько якої працював управителем лісів на Гуцульщині, вперше познайомилися на краєвому учительському вічі 16 липня 1904 року у Львові, на якому виступав Іван Франко. Синьоока дівчина з Карпат так щиро вслухалася в авторитетних промовців, що не відразу помітила у залі Народного дому, де зібралося майже півтора тисячі учителів, як погляд одного з них «ловив» її. І вже через рік, восени грали-вигравали троїсті музики на їх весіллі в Уторопах на Косівщині. А весільні гості та уторопські свашки-гуцулки таки «наспівали-наворожили» молодим довге й щасливе життя, якому передувала їх перша незабутня львівська зустріч. Упертий парубок Августин для того, щоб дістати щире батьківське благословення, навіть, вивчив рідну німецьку мову свого майбутнього тестя, лісівника Омеляна Ленерта, яку пізніше викладав як предмет у радянській школі.

Від того незабутнього львівського липневого дня, що став зав’яззю молодого вчительського подружжя, світлий образ українського Мойсея у вишиванці, став своєрідним дороговказом у їх родинному шкільному та громадському житті.

Мабуть, таким окриленим був кожен, хто бачив і слухав Каменяра. Бо й справді було в кого вчитися… Ось як згадує у своїх нотатках «Іван Франко. Студії та спогади» (Львів, 1938) відомий на Галичині письменник і літературознавець Михайло Мочульський, який довгі роки дружив із Франком, був частим гостем його дому, разом пили чай й мандрували львівськими вуличками:

«Я чув не раз Франка, як він промовляв на вічах, зборах, засіданнях і сходинах, і мушу сказати протилежне – він був красномовцем. Правда, він говорив спокійно, без пафосу, без жестикуляції, але слова плили з його уст, заокруглені, образові, закрашені іронією: плили і плили, ворушили серце, переконували залізною логікою розум. Франко як промовець не грав на людських душах тільки лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю: коли треба, колов, пік, батожив і переконував своїм розумом і мудрістю».

Левицький [1]

Василь Левицький – краєзнавець і музеєзнавець, громадський активіст у справі збереження культури й історії Гуцульщини, багаторічний дослідник творчого і життєвого шляху славетної землячки Марійки Підгірянки і завідувач її Музею – відомий читачам «Народної Волі» із першого її числа. Дописувати й дружити з місцевою пресою зачав ще у сьомому класі Білоославської десятирічки. І цими днями уже сплило 45 років, відколи у Надвірнянській районці «Радянська Верховина» від 7 грудня 1971 р. з`явилася його перша замітка. Якраз на свято Катерини – як своєрідна радість-вітання матері автора Катерині.

Вітаючи Василя Левицького, члена НСЖУ з такою помітною газетно-творчою датою, пропонуємо його нове солідне дослідження «Їх поєднав Іван Франко», в якому автор простежує життєписні і творчі перехрестини-долі Марійки Підгірянки та її чоловіка Августина Домбровського з Каменярем, Генієм й Українцем.

І так у любові та злагоді Августин і Марійка Домбровські проторували у парі майже 60-річний життєвий відрізок (до діамантового весілля), виховавши трьох синів і дочку та трьох онуків, а ще сотні вихованців із сільських родин у школі. До глибокої старості вони зберегли свою лебедину вірність. В один період він перебував дуже засмученим і старався якось допомогти, коли дружину важко травмували коні на базарі у Нижневі над Дністром.

Перебуваючи у Рудно біля Львова, відшукуючи сліди своєї землячки, я почув від господарів Ситників, в яких квартирували Домбровські доостанку, що «… дідусь Августин вів догляд за Марійкою, як за малою дитиною, коли дуже важко хворіла у останні місяці життя».

Августин Антонович пережив свою дружину Марійку, котра на рік молодша від нього, більш як на півтора десятка літ. Усі ці роки без вірної дружини дуже банував за справжньою берегинею сімейного щастя. У похилому віці, у свої 90 років, Августин Домбровський вирішив хоч раз побувати у карпатському селі Білі Ослави, яке подарувало велику постать України, а йому милу дружину. На початку вересня 1970-го у місцевій школі-десятирічці теплу зустріч для поважного гостя з міста Лева організував учитель історії Василь Слезінський, котрий перед тим побував у А. Домбровського вдома. Того дня цікаві розповіді з перших уст старенького чоловіка поетеси, нашої славної односельчанки Марійки Підгірянки, густо пересипалися її вічною поезією у декламуванні учнів молодших класів.

Похвально для Августина Домбровського є й те, що майже наприкінці свого довгого життя, яке зупинилося на відмітці без кількох місяців із позначкою 100, встиг написати свої мемуари (168 сторінок у двох товстих зошитах), а також зберіг сімейне листування та рукописні твори останніх років своєї неповторної талантом дружини-поетеси з Карпатських гір, які приваблюють і зачаровують.

Ці безмежно цінні спогади першовідкривачів українського шкільництва на Галичині та Закарпатті за австро-угорського, чеського та польського панування в упорядкуванні автора цього допису частково опубліковані у кількох останніх номерах річника «Гуцульський калєндар» та на шпальтах «Народної Волі».

Ще під час навчання у Львівській учительській жіночій семінарії Марійка Ленерт уже з придбаним літературним прізвищем Марійка Підгірянка заносила свої вірші у редакцію газети «Діло» і «Літературно-наукового вісника». Їх охоче дозволяв друкувати редактор Іван Франко. Хоч дуже шкодувала, що ні разу не заставала у кабінеті свого великого навчителя.

Та зі спогадів літературознавця Михайла Мочульського, який надрукував рецензії на твори Марійки Підгірянки в часописі «Літературно-науковий вісник», знаємо, що Іван Франко: «…до  молодих письменниць ставився уважливо і м`яко».

Думаю, цікаво буде знати, що відомий сучасний літературознавець і письменник Михайло Шавата із Дрогобича у своїх працях відзначає, що лірична творчість Марійки Підгірянки перегукується з Іваном Франком. Так у статті «Хвалячи, зауважу…», надрукованій у журналі «Дзвін» (число 4 від 2007 р.) читаємо: «…І в таких – себто не в класиків – є не раз дійсно високої проби класичні речі. Ну чим, приміром, відрізняється від Франкової поезії «Сипле, сипле, сипле сніг…» однойменна поезія Підгірянки.

Щодо поетичної майстерності – різниці не видно. Є різниця хіба у настрої: твір І. Франка – сумовито-мінорний, а М. Підгірянки – весело-романтичний».

При цьому варто нагадати шанувальникам таланту Марійки Підгірянки, що її коронна поема «Мати-страдниця» за літературною побудовою тотожна з поемою «Мойсей» І. Франка.

Науковець Олена Рудловчак – дослідник і видавець спадщини Марійки Підгірянки у Словаччині у статті «Де їх, тії пісеньки, подію» пише: «До речі, Марійка Підгірянка була особисто знайома з І. Франком. В історико-критичній літературі є згадки про те, що виходу у світ першої збірки («Відгуки душі» – В. Л.) поезій Марійки Підгірянки сприяв саме він» (часопис «Дукля». Пряшів. № 3 – 1981).

У цій збірочці молода поетеса подає великий вірш «Молитва», а також дві присвяти «Ой дана та дана» своєму чоловікові, та «В удовиній одежи ідеш» – священику о. Іванові Попелеви.

У спогадах Августина Домбровського занотовано, що Марійка Підгірянка мала намір зустрітися з Іваном Франком у Криворівні, коли наприкінці серпня 1907-го обоє поверталися із шеститижневого відпочинку-лікування у Буркуті на Гуцульщині, де пив воду також Іван Франко.  Зупинившись біля обійстя В. Якиб`юка, в якого постійно літував гість зі Львова, її розчарувала відповідь також відпочивальника учителя Завадовича, що Іван Франко тільки повернувся з мандрівки у гори і задрімав. Марійка Підгірянка також втомлена з дороги, трясучись на возі вже майже півсотні кілометрів, а ще стільки ж треба було долати вибоїстою дорогою в Уторопи, де на неї з нетерпінням чекав у сповитку на руках в її мами Теофілії 10-місячний синочок-первісток Остапко. Того літа з Домбровськими відпочивали лікар Кобринський з дружиною, той Володимир Кобринський, який у Львові лікував Франка.

Тут похвалимося, що «вдячні гуцули рідних Білих Ослав» влітку 2016 року встановили пам`ятну меморіальну дошку на будинку-конторі Буркутського лісництва.

Перша світова війна внесла зміни у життя молодих Домбровських. Августина мобілізували на фронт, а Марійку із чотирма маленькими дітьми насильницьки виселили у табір біженців в австрійському містечку Гмінд. Після закінчення війни Марійка попадає на Закарпаття, де у селі Зарічево Перечинського повіту дістає учительську роботу, а її чоловіка Августина у сусідньому селі Порошково призначають директором школи, при якій завів пасіку. Але, щоб дістатися до своєї улюбленої сім`ї на Закарпатті, Августин Домбровський був змушений нелегально переходити державний кордон на своїй землі, розділеній чужинцями. Існують легенди, що цей люблячий сім`янин за перепустку на той бік Карпат віддав прикордоннику свій золотий вінчальний перстень. А кілька років тому я почув, що відомий прикарпатський письменник Степан Пушик хотів про той делікатний випадок із сімейного буття Домбровських написати навіть повість.

Та через кілька років учителювання подружжя Домбровських за свою українську позицію попало у немилість тодішньої чеської влади на Закарпатті. Обоє залишилися без роботи, а багатодітна сім`я без куска хліба. Тут, на щастя, цій заклопоченій родині допомогла подруга Марійки Підгірянки письменниця Костянтина Малицька (авторка відомої пісні «Чом, чом, земле моя…». Наша землячка, якій і не снилося, згодилася стати гувернанткою у сім`ї Анни Франко-Ключко – дочки Івана Франка, чоловік якої Петро був добрим лікарем, у селі Довгому Іршавського повіту, виховуючи внуків Каменяра Мирона і Тараса. Августину Домбровському довелося залишити сім`ю на Срібній Землі і вдруге нелегально перейти кордон уже на галицький бік, щоб знову повернутися у «Рідну школу» у Львові.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ.

ДАЛІ БУДЕ.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2016/12/jih-pojednav-ivan-franko/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2016/12/Левицький.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.