29 січня у районі та державі традиційно вшановуватимемо пам’ять Героїв Крут, згадуватимемо про подвиг українських спартанців, котрі героїчно загинули у нерівному бою з переважаючими силами більшовицької орди. Історики і навіть безпосередні учасники цього бою, котрі вижили, по-різному ставились до цієї події. Але найточнішу, коротку і, разом з тим, ємну оцінку Крутам, на нашу думку, дав видатний українець, поет і мислитель, старшина армії УНР Євген Маланюк.
Зокрема, у своєму есе «Крути: народини нового українця» він писав, що «…Крути були початком нової доби в історії України», що саме «дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати», у т. ч. 22 січня 1918 року, коли четвертим Універсалом Центральної Ради проголошено державну незалежність України, бо «без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, був би документом без підпису. Бо такі акти мало виголосити, – такі акти треба вчинити.
Кривавий підпис під цим формальним зобов’язанням поставили діти, запасний первоцвіт нації – юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях – мученичої, але й збавчої крови, пролятої в нашій українській війні».

Отже, події під Крутами, незважаючи на їхній трагізм, засвідчили про появу, народини нового типу українця, готового жертвувати своїм життям заради існування самостійної, ні від нікого незалежної, вільної суверенної держави українського народу з її демократичними свободами, затвердженими третім Універсалом Центральної Ради від 20 листопада 1917 року. Ці події засвідчили про високий уже на той час рівень сформованості української політичної нації, яка уже на той час мала у собі достатньо велику кількість патріотів-націоналістів, готових за неї жертвувати своїм життям. До когорти цих героїв він відносив і наших земляків – Січових Стрільців, до яких ставився з особливим пієтетом. «Коли б на хвилину уявити неприсутність у Києві 17-го року Січових Стрільців і, коли вже на те пішло, галичан в процесі формування національної особистості… тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 1919-го року з тим розмахом і з тим напруженням, з якими вона гриміла на просторах нашої землі».
У грудні нинішнього року виповнюється сто років від початку російсько-української війни, в якій бій під Крутами став одним із її епізодів. Тоді, у грудні 1917-го, Центральна Рада відхилила нахабні ультимативні вимоги більшовицького уряду до української влади, що дало москалям формальний привід 18 грудня 1917 року розпочати війну. Відразу після цього більшовики захопили Харків, Лозову…, були Крути, а ще потім – невиправдано жорстоке, як у часи Батия, пограбування та руйнування Києва, тисячі невинних жертв…і, зрештою, наша поразка у тій війні.
Ми не аналізуватимемо всі причини поразки у цій війні, які згодом обернулись для України безглуздо жорстоким і цинічним знищенням більшовиками мільйонів українців. Тоді головною причиною поразки стала нездатність та неготовність провідників української нації мобілізувати достатні військові (мілітарні) сили для відбиття більшовицької агресії та протистояти облудній більшовицькій пропаганді з її фальшивими гаслами загального благоденства. «Еліта 17-го року, що силою речей була проводом воскреслої нації, рухалася поволі, думала ще повільніше і тому – фактично – не провадила. Не могла провадити» – з сумом писав Є Маланюк. Тобто, слабка еліта не змогла, не встигла підготувати новостворену Українську державу до війни.
Неготовою до війни з москалями виявилась наша держава і в лютому 2014 року. Президент втік з України. Армія виявилась небоєздатною, керівництво інших силових структур у Криму і на сході України у більшості зрадило своїй присязі. Ми опинились на межі існування як суверенної держави. Але ситуацію врятував сам народ, люди з Майдану, добровольці, які виступили на боротьбу з агресором. На щастя, їх виявилось не кілька сот, як під Крутами, а десятки тисяч. Це і добровольці, котрі пішли боронити Україну безпосередньо на фронт, і тисячі волонтерів, які їх забезпечували усім найнеобхіднішим, та й мільйони простих людей, які своїми пожертвуваннями допомогли Збройним силам України і добровольцям вистояти у боротьбі з російським агресором та його посіпаками. Українська нація зуміла вистояти й адекватно відповісти на черговий історичний виклик.
Але на шляху до утвердження нашої держави як суб’єкта, а не об’єкта на світовій політичній шахівниці ще дуже багато загрозливих викликів: і соціального, й економічного, і ментального (з нашим «малоросійством», про яке також писав Є. Маланюк) характеру. Але головним викликом залишається війна. Щоб протистояти агресорові, потрібна сильна армія. У нас вона ще порівняно слабка. Усім зрозуміло, що сильну армію у стислі терміни створити неможливо. До цієї мети треба йти роками. Але, з іншого боку, відомо, що завжди обороноздатність держави визначали не тільки наявністю добре озброєної та навченої армії з достатньою кількістю вмотивованих військових, які добре знають за що, в разі потреби, мають воювати чи, навіть, віддавати своє життя (така армія у нас тільки створюється), але ще й наявністю мобілізаційних ресурсів – людських і матеріальних – які у відносно стислі терміни можна мобілізувати для потреб оборони. Головним ресурсом, звичайно, є спеціально підготовлені люди, фізично та психологічно готові виступити на захист своєї держави («підписатись» за її суверенітет).
Розпочинаючи проти нас війну, вище керівництво російської держави знало, що в Україні армія практично розвалена. Якщо вірити озвученим цифрам, лише шість тисяч солдат українського війська виявилися готовими виконувати завдання за призначенням. І тільки те, що на боротьбу із загарбниками у великій кількості піднялись добровольці, на котрих не розраховував агресор, російсько-фашистський «бліцкріг» зірвано. Тим більше, вороги не змогли врахувати таке явище як волонтерство. Саме українські волонтери на початку війни забезпечували армію та добровольчі батальйони всім необхідним. Тобто, хоча армія виявилася фактично розваленою, але мобілізаційний ресурс української нації виявився достатньо високим, що дозволило нам спочатку стабілізувати ситуацію на фронті, а потім ще визволити більшу частину окупованих територій.
Але війна продовжується і, як видається, триватиме ще довго. Крім того, є велика ймовірність, що при несприятливих зовнішньополітичних факторах Путін може розв’язати проти України повномаштабну війну. Попередньо він своїх військових та політичних цілей не досягнув, але і не відмовився від них. З іншого боку, він «успішно» торує собі дорогу до Гааги. За свої дії та авантюри у Грузії, в Україні, а тепер уже і в Сирії, російське керівництво обов`язково має відповідати і відповідатиме перед Міжнародним трибуналом. Відповідальність – невідворотна. Але він усе ще розраховує, що велика і переможна війна йому може все списати. Це дуже небезпечно. Так точно у свій час думав і Гітлер. Відомо чим це все закінчилось: і страшним розгромом, і Нюрнбергським трибуналом… Цим себе можна б у якійсь мірі втішати. Але ж, якщо подумати, яких людських і матеріальних жертв зазнала Україна у Другій світовій війні, то від цього стає сумно. Сучасна ж велика війна для нас стане ще більшою катастрофою!
Тому нам потрібно бути сильними настільки, щоб ворог і не помишляв відкрито напасти на нас. На жаль, новітніх чи хоча б модернізованих якісних озброєнь у військах недостатньо. Надходять на озброєння нові ракетні комплекси, які мають стати важливим фактором стримування агресора. Надходить інша новітня зброя, але цих озброєнь абсолютно недостатньо, щоб остудити голову агресору. Путін заявляв, що через «два тижні зможе зайняти Київ» (як сто років назад його «попєрєдніки»). На жаль, я вважаю, що в цьому відношенні він не дуже помиляється. Він може й Київ перетворити в Алеппо. Не через два тижні, а через два місяці чи через рік. Не суттєво. При цьому зовсім не радує те, що згодом, як стверджують експерти, Путін усе ж програє війну.
На сьогодні наша армія реально слабша. Якщо до необхідного моменту вона й буде добре підготовлена та оснащена, то все одно вона не в змозі захистити нашу державу від величезних територіальних втрат, втримати російські війська по всьому периметру кордонів з Росією. Тим більше, якщо це буде тільки контрактна армія, якою вона має стати у найближчі роки. Бо, за визначенням, контрактна армія не може бути численною у бідній державі. А саме такою є зараз українська держава. Професійна армія спроможна зірвати «російський бліцкриг», може нанести величезних втрат у живій силі і техніці противника, навіть завдати агресору багатократних втрат у порівнянні зі своєю чисельністю, але її не вистачить для довготривалої і переможної війни. Наша професійна армія змогла б виконати свої завдання тільки у союзі і при допомозі країн NATO, куди ми ще не скоро вступимо…
Щоб не дати можливому агресору ніяких шансів на перемогу, нам у державі потрібні великі мобілізаційні ресурси. Через це держава не може відмовитись від набору на строкову військову службу чи від періодичних зборів військовозобов’язаних для їх перепідготовки.
Саме на покращення роботи з людським мобілізаційним ресурсом нещодавно урядовою постановою затверджено нові Правила військового обліку призовників і військовозобов’язаних (публікуємо на стор. 4 – Ред.), а в райдержадміністрації провели навчання з працівниками органів місцевого самоврядування, державних установ, організацій та підприємств району, відповідальними за ведення обліку призовників та військовозобов’язаних. Звичайно, мова йшла про посилення відповідальності цих посадових осіб за ведення військового обліку, але головне завдання в тому, що треба докорінно змінити ставлення самих призовників та військовозобов’язаних до питань військового обліку, щоб вони свідомо не порушували Правила військового обліку призовників і військовозобов’язаних. Але це вже завдання не тільки згаданих посадових осіб, а всього українського суспільства щодо виховання таких громадян.
І ще. Безпосередньо на збільшення мобілізаційних резервів спрямовано також формування сил територіальної оборони, які захищатимуть важливі об’єкти у районах та областях. На базі загонів територіальної оборони проводитимуть ще й військовий вишкіл усіх, котрі фізично та морально здатні тримати у руках зброю. Це будуть реальні збройні формування, здатні виконувати свої завдання за призначенням.
То ж є надія, що мобілізаційний ресурс нашої нації зростатиме. Обороноздатність держави відповідно також зростатиме. Крут більше не буде. Все залежатиме від кожного з нас. Від готовності «підписатись»…
Ярослав КІНАШ,
відповідальний працівник апарату райдержадміністрації,
учасник АТО.