Газета по-надвірнянськи
 

Нескорений син легендарного батька

3 лютого 2017, 14:51 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 563 переглядів

У житті людського суспільства дуже часто буває, що діти йдуть дорогою своїх батьків. Вони стають політиками, підприємцями, вченими, військовими, через терни до зірок досягають нових вершин визнання. Ті, котрі вирішили присвятити своє життя боротьбі за кращу долю його народу, Держави, ризикують тим, що їхнє життя стає драматичним і трагічним. Дмитро Вітовський – один із них. Син лідера Революції, що увійшла в історію під назвою Листопадовий зрив 1918-го, у неповні 30 років закінчив свій земний шлях. Він – із когорти революціонерів, які прекрасно усвідомлювали, що шлях звільнення кожної нації густо скроплений кров’ю, нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю, ворожою і рідною.

Хлопчина народився 7 липня 1919 року у містечку Брошневі на Станіславщині, за місяць до трагічної загибелі в авіакатастрофі під Ротенбором (Сілезія) батька Дмитра Вітовського, якого поховали у Берліні на кладовищі Гугенотів. Мати вдруге вийшла заміж за поляка, дитинство Дмитра минуло у Вільнюсі. Хоча він і не міг пам’ятати батька, та багато в чому намагався його наслідувати, виріс активним українським патріотом, навчався на військового льотчика. Нарешті став одним із командирів УПА, загинув як герой і борець за Незалежність України.

Прожив 28 років, це ще менше, ніж тато, якому життя відміряло 32. У 1938-му – закінчив гімназію у Вільнюсі (Литва), того ж року переїхав до Львова, де навчався на географічному факультеті місцевого університету. Серед студентської молоді було багато членів ОУН. Навесні 1939-го провід ОУН призначив Вітовського організаційним референтом геофаку, де навчалися 36 студентів-націоналістів. Така кількість націоналістів лише на одному факультеті свідчила про готовність української молоді до революційних дій у боротьбі за національну незалежність.

Прихід червоних «визволителів» восени 1939-го на західноукраїнські землі привів до масових арештів активістів українських організацій, зокрема, членів ОУН та їх депортацію у віддалені райони СРСР. Дмитро уникнув арешту лише тому, що в лютому 1940-го його призвали до лав Червоної армії. У місті Енгельс Саратовської області навчався у першому авіаційному училищі. Перед цим одружився з Галиною Голобродською. У березні 1941-го Дмитрові присвоїли звання «молодший лейтенант» і направили для проходження служби льотчиком-розвідником у 273-ю спеціальну ескадрилью.

Літом 1941-го під час відпустки Дмитро приїхав до Львова, де його застає війна. Він відновлює зв’язки із підпіллям ОУН і вже не повертається до Червоної армії. У 1941-1943 роках за завданням Проводу працює лісничим у Митрополичих угіддях Шептицького на Львівщині, опісля – на Калущині. На зміну одним «визволителям» прийшли так звані «будівничі нової Європи», які почали терор проти українців. У відповідь на це ОУН організувала на Волині і Поліссі повстанські загони, які пізніше об’єдналися в УПА. Улітку 1943-го у Галичині створюють відділи УНСО, які в січні 1944-го входять до групи УПА-Захід. Як патріот своєї Батьківщини Вітовський не міг стояти осторонь цих подій. Улітку 1943-го знову приєднується до підпільників, тоді востаннє бачив своїх рідних – дружину, маму, сестру.

Оскільки повстанські відділи потребували командирів із військовою підготовкою, командування УПА вирішило створити старшинські школи. Загальна кількість їх сягала 12, із них – 9 на території Станіславської області. Старшинська школа у Карпатах поблизу гори Магура Долинського району одна з них. Дмитро Вітовський від лютого 1944-го – інструктор старшинської школи «Олені», а у квітні 1944-го – ад’ютант командира старшинської  школи. У липні 1944-го ця школа випустила 196 курсантів. Для армії актуальним стало питання утримання дисципліни, беззастережне виконання вояками наказів командування, запобігання зловживань щодо мирних жителів. Це особливо стає зрозумілим з приходом радянських військ, які не лише посилили збройні операції проти повстанців, а намагалися діяти психологічно, оголошуючи амністію тим, котрі зголосяться добровільно.

Тому в листопаді 1944-го в УПА створили Військово-польову жандармерію, яка отримала великі повноваження жорстко зупиняти будь-які порушення дисципліни. Дмитра Вітовського призначили комендантом Військово-польової жандармерії на Станіславську область. До речі, він – автор Дисциплінарного статуту Повстанської армії, який передбачав такі ступені покарання: попередження, переведення винного в інший відділ, арешт, суд, за особливо тяжкі порушення – зраду, мародерство тощо карали розстрілом. У травні 1945-го функції жандармерії передали Службі Безпеки ОУН. Вітовського призначили командиром 24-го ТВ «Маківка», в якому воювали 9 сотень, майже 1200 вояків, територія дій – тодішня Дрогобицька область. Продовжилася боротьба з червоними наїзниками в особі внутрішніх військ НКВС, а не проти Червоної армії, як намагалася радянська пропаганда брехати десятиліттями.

Влітку 1945-го Вітовський очолив перший рейд у Словаччину, в якому брали участь курінь «Прута» із 22-го ТВ «Чорний Ліс» і сотня повстанців зі Львівщини. Рейд тривав до осені, повстанці пройшли з боями територію Словаччини і Польщі. Головне завдання рейду – донести до словаків, поляків і чехів мету і завдання УПА. Одночасно у відповідь на знищення українців на споконвічних українських землях, які перейшли до Польщі, курінь «Прута» 22-23 жовтня напав на місто Бірча (територія Польщі), де розгромив гарнізон і знищив установи. Після повернення з рейду повстанські відділи «Маківки» знову вступили у запеклі бої з частинами НКВС і винищувальними батальйонами («стрибками»).

У лютому 1946-го радянська влада запланувала провести так звані «демократичні вибори» до Верховної Ради СРСР. Для цього на територію Західної України послали додаткові війська, їх загальна кількість сягала більше як 500 тисяч військових (так звана «Велика блокада»). У кожному населеному пункті «оперував» гарнізон від 25 до 100 солдатів. УПА зазнала великих втрат вбитими і полоненими. 19 березня 1946-го неподалік села Кам’янка Сколівського району Львівщини командир 24-го ТВ «Маківка» «Андрієнко» з групою повстанців потрапив у засідку. Згідно з архівно-кримінальною справою № 67449 на Вітовського Дмитра Дмитровича від 19 березня 1946 року о 4-ій годині після обіду 215-й стрілецький полк внутрішніх військ під командування майора Макарова натрапив на групу із 9 чоловік на чолі з Вітовським. У запеклому бою 7 повстанців загинули, одному вдалося прорватися. Вітовський, щоб не потрапити живим у полон, вистрілив собі у скроню. Але невдало і залишився живим. Важкопораненого, але живого, чекісти забрали його з собою, оскільки у сумці знайшли документи, які свідчили, що це повстанський командир високого рангу.

Протягом декількох місяців Дмитра лікували у Станіславському тюремному шпиталі. Чекістам він був потрібним живим, тому лікарі боролися за його життя, не віривши, що він виживе, тому не оформляли сам факт арешту. Та Дмитро вижив, його віддали на тортури і допити. Міністр внутрішніх справ УРСР Строкач дав вказівку відправити Дмитра до Львова. Тут 3-4 червня розпочали слідство, у липні повернули до Станіслава, а у серпні – етапували до Києва, де він перебував до кінця слідства у грудні. У важкохворого інформацію оформляли як каяття, щоб потім використовувати в ідеологічній боротьбі проти УПА. 16 грудня слідство завершили, 25 грудня його справу як колишнього радянського офіцера відправили для розгляду Воєнного трибуналу Київського гарнізону, який 4 лютого 1947-го виніс вирок позбавити Дмитра Вітовського військового звання та засудити до розстрілу. Як засвідчено у висновку військової колегії Верхов­ного суду СРСР, яка підтвердила це рішення, воно пов`язано з тим, що доведена провина засудженого Вітовського у зраді Батьківщини, а саме: будучи офіцером Радянської армії, вступив в антирадянську організацію ОУН, обій­мав високі командні пости в УПА, під його керівництвом проводили активну боротьбу проти радянської влади. У листі від 8 квітня 1947-го голові воєнної колегії генерал-полковнику Ульріху наказали негайно виконати вирок, а також дали вказівку знайти членів сім’ї та репресувати їх. У справі не зазначено чи репресували родину Вітовського, немає дати виконання смертного вироку.

Дослідник повстанської доби Петро Содоль стверджує, що Вітовського розстріляли у Києві 29 квітня 1947-го («Українська Повстанча армія 1943-1949 роки». Довідник другий, Нью-Йорк 1995 рік 16 сторінка). Такої самої думки дотримується знаний на Прикарпатті дослідник національно-визвольної боротьби 40-50 років Степан Лесів, директор Історико-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові. Дуже цікавим і показовим є той факт, що Дмитра Вітовського донині не реабілітували. Більше того у висновку комісії записано: «Вітовський реабілітації не підлягає, оскільки він був активним членом організації, яка ставила собі за мету вести збройний опір органам радянської влади на шкоду військовій могутності СРСР, державній незалежності або недоторканості його територій». Що саме цікаво: цей висновок писали в обласному управлінні СБУ у Львові, будинок якого розташований на вул. Дмитра Вітовського, батька повстанця, котрий теж боровся за незалежність України. Цей висновок написаний у 1997-му, на шостому році незалежності.

Герої не вмирають, вони житимуть вічно у наших помислах і серцях.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної

організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!