Мову хочу повести не про «Громаду» – організацію екс-прем`єра-злочинця Павла Лазаренка, а про ту, яка за визначенням тлумачного словника означає «Група людей, об`єднаних спільністю становища, інтересів та ін.».
Колишня громада – це щось ніби прообраз сучасного «Самоврядування». Різниця між ними в тому, що громада існувала реально і була дієвою, а т. зв. «Самоврядування», про яке так багато у наш час балакають, – якийсь фантом… Виходить, що чим більше «освічений» народ, тим важче йому об`єднатися у громаду.
Для «неосвіченого» народу організація громадських заходів була раніше простим завданням. Приміром, треба було вчасно зібрати урожай, навести порядок на вулицях, громадських пасовищах, цвинтарі або збудувати хату родині, місток чи міст, читальню, церкву – організовували громадську толоку. Треба було швидко впоратися із прядивом, пір`ям для подушок, вишиванням – влаштовували вечорниці. І ніхто й не чув про «агітаційно-масову роботу», агітаторів, лекторів, комісарів, лідерів, але всі знали і поважали свого священика, вчителя школи, війта, солтиса, «радного» (депутата) та ґазду порядного.
Щоб доказово міркувати про силу колишньої громади, наведу декілька фактів у своєму селі Фитьків. У 1928 р. після Великодня розібрали стару церкву й уже у листопаді того ж року відправили першу літургію у новій церкві. 1934-1935 рр. – збудували капітальну дорогу з твердим гравійно-піщаним покриттям від залізничного переїзду на с. Перерісль аж до нашої церкви, а в 1936-му – збудували новий дерев`яний міст на ріці Бистриця, який став єдиним мостом між Надвірною і Станіславом, по якому під час Другої світової війни у 1944-му переправляли особовий склад і техніку обох воюючих сторін у нашому краї. У 1942-му звели дерев`яний двоповерховий клуб. Усі названі об`єкти споруджено протягом одного року без застосування сучасної техніки (кранів, копрів, мехтранспорту тощо).
А що нині? Ходимо та їздимо по вулицях з вибоїнами і калюжами; долаємо убрід потічки і ріки; гуляємо по берегах річок, скверах, лугах зі смітниками, стихійними «туалетами»; чекаємо автотранспорту на зупинках із облупленими, непристойно списаними стінами і поламаними лавками; пасивно спостерігаємо негативну поведінку «людини» і думаємо: «це не моя справа…». І мимоволі виникає запитання: де є наш священик, учитель, війт, «радний», лідер, громада і, резонно, Я?
Минув уже час «вождів»!
Рятівний клич прогримів:
«У громаді – наша сила!»
Влада знала – й все робила,
щоби сила тая спала
й панувать їй не «мішала».
Щоб на краще все змінити –
слід громаду розбудити,
всіх чиновників прогнати
і громаді владу взяти!
«А щоб збудить хиренну волю,
Треба миром, громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру –
Та й заходиться вже будить!»
(Т. Шевченко).
Іван ПИЛИПЮК,
м. Надвірна.