Газета по-надвірнянськи
 

Самопожертва і героїзм родини Поварчуків

24 березня 2017, 12:01 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 2,331 переглядів

Продовження. Поч. у № 27-29 від 17 березня ц. р.

Коли Німеччина напала на Польщу і через Білі Ослави відступали поляки, їх зупинили і роззброїли та зберегли життя. До речі, пізніше один із них Рогальські у 1943-му заявив німецькому командуванню, що білоославчани 4 серпня захопили і пограбували дві автомашини з одягом і продуктами, вбивши при цьому двох водіїв. За це німці знищили у Білих Ославах більше 100 жителів долішньої частини села (різні джерела дають 103, 83 і 86). Як тепер достеменно відомо, комісар ковпаківського з`єднання Руднєв вранці 4-го серпня 1943-го послав зі сторони гори Рахів у Білі Ослави взвод Федора Старова з п’ятої роти Івана Сердюка розвідати обстановку і виставити бойовий заслін на шляху Ослави-Коломия. Як би Руднєв пішов із гори Рахів до Білих Ослав з цим взводом, то, напевно, міг би залишитися живим, оскільки радистка Анюта Туркіна за завданням НКВД нібито за співпрацю із бандерівцями не змогла би його вбити. Взвод зайняв оборону на північний захід від села, зненацька вдарив по автомашинах. Як виявилося, це німці підвозили продукти й обмундирування. Машини розграбували і спалили, двох водіїв убили, третьому вдалося втекти. Коли ковпаківці покинули село, німці розстріляли невинних людей. Стрільці із вишкільного табору ОУН під горою Рокита у відповідь на те, що ковпаківці забирали у людей худобу і продукти, вдарили по них, після цього стали менше грабувати людей.

У вересні 1939-го місцеві комуністи почали розповідати людям «про радянський рай», більшовиків зустрічали хлібом-сіллю. Коли один із місцевих комуністів хотів повісити червоний прапор, то його брат відібрав та  повісив синьо-жовтий. У цей час якраз наспіли військові. Офіцер почав кричати, що синьо-жовтий стяг – це націоналістичний прапор, ворожий трудящим. Національно-свідомий брат пояснив чужинцю, що він споконвіку є символом України… Офіцер побілів і сказав, що з такими треба вести «просвітницьку роботу». Михайло попередив патріота, щоб той не ночував вдома, дав йому кілька явок і паролів, щоб той зник із села. Це його врятувало щонайменше від вивезення у Сибір, а, можливо, і смерті. Енкаведисти почали його розшукувати, та він з’явився вдома аж влітку 1941-го, коли прийшли німці.

Доля його брата «сознательного» склалася трагічно – обрали головою сільської ради. Наївний на зборах селян заявив, що сталінська конституція – найкраща у світі, усе добро народне і його можна брати. Люди розібрали склади з деревиною, почали рубати ліс. Коли у Білі Ослави приїхало районне начальство, то вимагало у голови повернути будівельний матеріал. Він відмовився, його заарештували, відправили у Станіславську тюрму, де сліди загубилися. Так зване «щасливе і радісне життя» з приходом радянської влади виявилося аж не таким щасливим: закрили товариства «Рідна школа», «Просвіта», «Луг», вияв національної свідомості як мінімум тягнув за собою тюрму, здебільшого коштував життя.

Дмитра Поварчука забрали на службу в Червону армію. Юрко як вояк Польської армії опинився у полоні більшовиків аж під Києвом. З неймовірними труднощами через два місяці повернувся додому. Нова радянська влада для «роз`яснітєльної бєсєди» у розумінні «правильного пролетарського духу» викликала людей у сільську раду, серед них і батька Миколу Поварчука. Того, хто мав чимало землі, як, наприклад, священик Володимир Пилипець, мав сплатити великий податок – 14 тисяч карбованців. Перший раз село зібрало ці гроші, через три тижні прийшов новий податок – ще 30 тисяч карбованців. Священик змушений був відмовитися від наділу.

Органи НКВД почали активно стежити за Михайлом і врешті-решт його заарештували і запроторили у Делятинську тюрму. Він відповідав за багатьох людей, тому його потрібно було звільнити. Брат Юрко їде у Станіслав до окружного проводу, де підпільники радять зібрати певну суму грошей, поїхати до Львова і підкупити чекістів. Батько мав трохи своїх грошей, дещо продали, трохи позичили і зібрали дві тисячі карбованців, які Юрко відвіз і передав у Станіславі підпільникам ОУН. Ті у свою чергу поїхали у Львів, вийшли на потрібних людей і Михайла звільнили.

Війна вже ступила на українські землі. Червона армія швидко відступала по всьому фронту у червні-липні 1941-го. «Визволителі» вбивали людей у тюрмах, спалювали склади з продовольством, як це трапилося у Микуличині і Надвірній. З приходом німців відкрили тюрми у Делятині, Яремчі, Коломиї і Станіславі, де жителі краю дізналися про криваві злочини енкаведистів. У лісах селяни натрапляли на ями, заповнені трупами, деяких так покалічили, що впізнавали по одягу, як в урочищі Буковинка біля Надвірної.

Українці з великим піднесенням вітали Акт проголошення відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941-го, але скору радість змінила гіркота реальності. Німці заарештували Стецька та Бандеру, починають ліквідовувати членів ОУН, які переходять у підпілля для продовження боротьби з нацистським окупантом. Брат Юрко за вказівкою Проводу служить в українській поліції, але незабаром переходить у підпілля, оскільки попав у поле зору гестапо. Іван як кравець шив форму та мазепинки для повстанців. Михайло як підпільник з досвідом займався інформаторами, які виказували патріотів гестапівцям. Провокаторам надсилали попередження, пропонуючи негайно припинити ганебну справу, до 48-ми годин вибратися з села, якщо вони продовжуватимуть, їх знищували патріоти.

Навесні 1943-го представник обласного проводу Микола Байляк (псевдо «Перун») із Гаврилівки Надвірнянського району прибув у Білі Ослави, отримавши завдання знайти вигідне місце для вишкільного табору майбутніх повстанців. При допомозі Михайлового батька таке місце знайшли у районі гори Рокита, де за півтора місяця збудували табір. У ньому проходили вишкіл молоді хлопці з Білих і Чорних Ослав, Чорного Потоку, Заріччя, Делятина, Дори і Микуличина. Одночасно організовують боївки, Михайло організовував 13 чоловік. 14 жовтня 1943-го у хаті Федора Струка дев’ять молодих повстанців приймають присягу на вірність ОУН у присутності Миколи Твердохліба «Грома», командира 4 ВО «Говерля», якого «Ігор» привіз із Заріччя. Повстанські боївки дають про себе знати, вчиняючи напади та розброюючи угорські і німецькі частини. Так 23 березня 1944-го напали на військовий склад у Делятині, задіявши до цього боївки «Пожерети», «Пісні», «Чорногори», «Сірка» та «Ігоря», більше як сто возів із Заріччя, Білих і Чорних Ослав та Чорного Потоку. Виставили застави із повстанців у випадку, якщо німці почнуть військові акції. «Пожерета» виставив стрільців на Горіші у Делятині. Як би німці наступали зі сторони Яремчі чи Микуличина, застава «Ігоря» на роздоріжжі Станіслав – Надвірна контролювала присілок Шевелівка, третя – у Лючках, бо напасти могли з Яблунова та Коломиї. Вози завантажили продуктами й одягом і вирушили у напрямку Білих Ослав. По дорозі «Пісня» напав на аптеку. Частину трофеїв залишили у Білих Ославах, Чорних Ославах, Чорному Потоці у надійних людей. Оскільки фронт був вже близько у районі Коломиї, то німці не мали часу на детальне розслідування.

Брата Дмитра, який служив у Сибіру, з початком війни відправили на фронт. Під Києвом потрапив у полон до німців, йому  з декількома хлопцями вдалося втекти. Маючи намір дістатися додому, по дорозі потрапили у руки більшовиків. Вони сказали, що втекли з німецького полону, їх знову відправили на фронт. Достеменно невідомо, чи чекісти дізналися що він член ОУН, але його заарештували і дальші сліди губляться.

Брата Івана забрали у робочий батальйон «Баудінст» на ремонт колії у Микуличині. Оскільки він записався як кравець, то комендант табору поцікавився, чи не зможе пошити костюм. Брат  відповів ствердно. Комендант погодився відпустити Івана, замість нього пішов брат Петро. Івана мобілізували у німецьку військову частину, де він з двома хлопцями шив і ремонтував уніформу. Коли частина зупинилася недалеко від фронту під Києвом, Іван із хлопцями втік і добрався додому. Оскільки в селі залишатися ставало небезпечно, Михайло забрав брата до себе в боївку під псевдо «Гора», тут він шив для повстанців мундири. Брат Петро 1 вересня 1943-го разом із іншими добровольцями дивізії «Галичина» вирушив із Делятина до Станіслава, звідти ешелоном – до Голландії, де новобранців п’ять місяців вишколювали на артилеристів. У січні 1944-го відправили у німецький Нойгаммер. Петро пройшов пекло Бродівського котла, улітку 1944-го повернувся додому і через деякий час відступив із мадярами  на Закарпаття, до Сегету, далі – до Будапешту, звідти – до Словаччини і Відня. Втікачів розмістили у таборах, його знову записали у дивізію, та він втікає й зустрічається із братом Юрком.

Радянські війська наближалися до Відня. Петро у складі біженців відступив у сторону Чехії. Коли улітку 1944-го на наші терени прийшли червоні, то боївка Михайла-«Ігоря» боролася із запроданцями. Восени 1944-го у Білих Ославах розбили станицю «стрибків», Михайло пощадив одного, який пізніше виявився зрадником. Він навіть вступив у боївку, та пізніше втік до чекістів, показав місце постою «Ігоря», але провідник відійшов далеко у гори. Саме цей зрадник виказав групу, яка заготовляла продукти. Зима 1944-1945 років виявилася дуже тяжкою для підпільників. Енкаведисти проводили масові облави, виявили багато бункерів зі зброєю і харчами, та боївка «Ігоря» перезимувала щасливо. Більшовики за голову провідника обіцяли 10 тисяч карбованців. Для того, щоб підірвати авторитет «Ігоря» й очорнити його, як і весь визвольний рух, чекісти розробили  хитрий план – під маскою стрільців забрали худобу як злодії у людей, які пов’язані з НКВД. «Ігор» попередив провокаторів: якщо вони не припинять свою чорну справу, то будуть розстріляні, що й пізніше зробили.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!