Самопожертва і героїзм родини Поварчуків

Закінчення. Поч. у № 27-29 від 17 березня ц. р. і у № 30-32 від 24 березня ц. р.

Боївка «Ігоря» взимку 1945-го вчинила сміливий напад на Яремчанську в’язницю і після короткої сутички визволили 25 в’язнів. Троє молодих хлопців стали повстанцями. 9 січня 1945-го маму вислали до Сибіру, через деякий час у рідному селі з чотирма повстанцями загинув Іван. Василь та Степан воювали у боївці «Ігоря». Петро з групою біженців опинився у Чехії, потрапив в американські зону, його звідти віддали радянській адміністрації. Петрові вдалося переконати радянського офіцера, що їх захопили випадково і вивезли на роботу до Німеччини. Їх відпустили і Петро влаштувався на роботу у Чехії, однак незабаром його забрали у радянську зону, де жили у бараках і допитувало НКВД.

Навесні 1945-го у час Великої блокади більшовики почали наступ із Печеніжина і Слободи. Повстанці відступили вглиб Карпат, «Ігор» зі своєю боївкою – у микуличинські ліси. Перейшов через річку Прут у селище Луг, дає знову про себе знати активними акціями улітку 1945-го. Саме тоді «Ігор» влаштовував засідку між Чорними та Білими Ославами, де замінували міст через потік і телеграфний стовп, приклеївши листівку «Смерть московським окупантам!». Керівник групи, капітан зіскочив із воза, щоб зірвати листівку, і пролунав вибух. Повстанець Антон Кріпчук («Колос») із Чорних Ослав відкрив вогонь із кулемета по гарнізонниках, які кинулися втікати. Капітану запропонували здатися, та він відкрив по повстанцях вогонь, тяжко поранив стрільця, який незабаром помер, потім застрелився сам. Чекістів, які ще оборонялися, упівці закидали гранатами. У Білих Ославах боївка «Ігоря» роззброїла 20 радянських солдатів. Вони почали благати не відбирати зброю інакше їх розстріляють. Повстанці забравши патрони, відпустили їх живими.

Восени 1945-го чекісти із Заріччя у Білих Ославах пограбували людей. По дорозі назад, на горі Рахів, «Ігор» влаштував на них засідку. Чекісти кинулися втікати, залишивши кулемет й автомати.

Брат Петро продовжував перебувати у таборі у більшовицькій зоні, він ще з одним власовцем втік з неї і вирушив у бік Баварії (Німеччина). Часто змінював табори біженців, оскільки міг зустрітися із чекістами, які полювали за ним. Сестра Олена, як могла, допомагала повстанцям: була зв’язковою, заготовляла харчі. Взимку 1945-го її арештували, катували, пізніше відправили у Сибір з двома малолітніми дітьми.

Мати Поварчуків двічі втікала із Сибіру, пізніше добиралася у рідні краї, Михайло її забрав з собою, де вона ділила нелегкі повстанські будні із синами Василем та Степаном. Батько захворів на тиф і помер улітку 1946-го, місце поховання – невідоме. Дружина брата Юрка із дітьми переховувалася у чужих людей. Наскільки «Ігор» був чесною і порядною людиною свідчить той факт, що він зі своєю боївкою на горі Рахів ще в роки німецької окупації відбив у гестапівців Никифора Чуревича, який очолював антифашистську групу комуністичного спрямування у Чорних Ославах. Никифор виявився порядною людиною. Працюючи на відповідальних постах в Яремчі після війни, він передавав ОУН значні суми  грошей, попереджав про облави, не тому, що був прихильником самостійної України, а тому, що був зобов’язаний Михайлові життям. «Ігор» намагався перевиховати одного офіцера-росіянина, приносив йому літературу. Той виявився чесною людиною. Коли одного разу чекісти оточили хату і він перебував з повстанцем, то сказав, що тут нікого немає і цим врятував вояка. Провідник пообіцяв, що поки він живий, то з офіцером нічого не трапиться. Росіянин загинув у перестрілці з повстанцями після смерті Михайла Поварчука.

У Німеччині Петро зустрів брата Юрка. Оскільки більшовики у таборах почали шукати військових злочинців, Юрко змушений втікати і працював на соляних шахтах у Бельгії із земляком Семеном Лейбюком. Невдовзі він захворів на виразку шлунку і після операції у 1947-му помер.

Партизанські будні на рідних теренах тривали, боротьба із знавіснілими наїзниками не припиняється. «Ігор», на той час референт пропаганди ОУН Яремчанського району, організовував напад на енкаведистів 6 вересня 1946-го біля Дори, де в короткому бою без втрат упівці знищили заступника начальника РВ МДБ в Яремчі, старшого лейтенанта Катаєва, заступника РВ МДБ із Коломиї лейтенанта Баразова, старшину, важко поранили майора і двох капітанів, один із лейтенантів помер по дорозі, інший у шпиталі. Боєм керував Якуб`як із Дори («Орлик»). «Ігор», щоб не наражати його родину на небезпеку, наказав розповсюдити чутку, що акція здійснена під керівництвом «Левка» Михайла Дубного,референта СБ Яремчанщини родом із Львівщини.

30 квітня 1947-го боївка «Ігоря» біля Дори в урочищі Мочари знищила начальника РВ МДБ Кравця, начальника Яремчанського гарнізону МВС капітана Баукова, одного лейтенанта і п’ятьох рядових. Чекісти у свою чергу посилили репресії проти повстанців. Щоб не наражати на небезпеку життя людей, «Ігор» наказував копати бункери далеко у Карпатах. Оскільки нові визволителі почали масово вирубувати ліси, які необхідні на «будовах комунізму», провідник організовував напади на лісовози, знищує їх, при цьому водіїв залишав живими. Зиму 1947-1948 років перезимував із чотирма повстанцями у Чорному Потоці. Він завжди піклувався про підлеглих, ніколи не вивищував свого командирського становища. Так, коли не вистачало продуктів, він нарівні з іншими дроблені сухарі заливав кип’ятком і так їх споживали. Петрові Гуменюку («Козак») «Ігор» подарував черевики і костюм. Грудень 1947-го приніс ще одну трагічну звістку – у селі Заріччя разом із Іваном Іванішаком («Зорян») загинув брат Василь (псевдо «Остап»). Восени 1948-го маленький племінник Михайло (син Юрка) зустрічався зі своїм стриєм, який пригостив його цукерками, і це залишилося для дитини згадкою на все життя.

Узимку 1949-го кільце навколо боївки «Ігоря» стало замикатися. За допомогою місцевих сексотів чекісти виявили бункер повстанців у Чорному Потоці. 10 березня 1949-го зрадник вивів чекістів до нього. Для того, щоб зняти підозру, радянські солдати взяли із собою Марію Тимінську (Василишин) із Чорного Потоку, сім`ю якої вивезли у Сибір. Вона, зв’язкова ОУН, ночувала у бабусі. Коли підійшли до гори, Марія побачила, що її заблокували з усіх боків. Зрадник підійшов ближче до бункеру і через деякий час витягнув догори Михайлову маму, яка перебувала в крайній кімнаті. Вона сказала: «Я тебе годувала грудьми, а ти мене витягнув на муки ворогам». Запроданець витягнув багнет, тричі вдарив жінку у груди, яка впала на закривавлений сніг. Чекісти вкинули до бункера димову шашку, запропонували упівцям здатися. Михайло відповів згодою, а коли хлопці почали виходити наверх, скомандував «вогонь» і вони почали прориватися з боєм. Степанові і ще одному стрільцеві вдалося це зробити. Михайла поранили і він з трьома стріляцями пробіг біля трьох кілометрів. Два товариші впали, прошиті кулями. Провідник сів на пеньок, неподалік від лісорубів, які все бачили, витягнув документи, спалив їх, сам застрелився, перед цим викрикнувши «Слава Україні!». Вбитих Михайла і його маму прив’язали до саней і повезли під будинок НКВД, де поставили під стіною і написали «Ми знищили Михайла Поварчука і його бандитську матір». Тіла скинули у мадярські окопи і закопали. Люди склали про повстанця пісню, яку співають і досі, її для нащадків зберіг і брав участь у написанні Петро Гуменюк «Козак».Анна Бойчук із села Вербівці Городенківського району присвятила родині Поварчуків вірш.

Після загибелі Михайла і матері на теренах краю залишився живим брат «Степан» (псевдо «Юрій»), який воював у боївці «Тараса». У грудні 1949-го разом із «Тарасом», «Ромком» і «Зенком» спалили лісовоз і електропилу біля села Любіжня. У Микуличині переодягнений у форму радянського офіцера і він проводив агітацію серед лісорубів. Узимку 1949-го пошкодили телефонний зв’язок у Білі Ослави. Навесні 1950-го разом із «Ромком» і «Тарасом» знищили лісовоз. Це був час повстанської боротьби,коли у підпіллі залишилися найвідданіші українській незалежності бійці.

Степан Поварчук – один із них. Кущовий «Зенко» доручив йому знайти надійних східних українців, щоб передати літературу на Наддніпрянщину. Влітку 1950-го «Зенко» і Степан заносили літературу до дівчини родом із Київщини. 25 вересня 1951-го зрадженого місцевим сексотом Степана заарештували. У нього вилучили автомат, 70 патронів, пістолет, дві гранати і 106 карбованців, листівки «За що бореться УПА», «Пам’ятка  для українця із східних областей», «Заблуканий брате», «Шлях до волі» та інші. Степан двічі втікав від НКВД: у січні 1945-го із пересильного пункту, коли його разом із мамою відправляли у Сибір, другий раз – у липні 1945-го, коли заарештували на полонині Мокрицька. Втік через п’ять тижнів із Яремчанської тюрми при допомозі «Ігоря». 22-річний юнак уособлював у собі нескорену родину Поварчуків. Його так катували, що захворів епілепсією. 28 лютого 1952-го винесли вирок – розстріл із конфіскацією майна. Люди розповідали, що Степан, перебуваючи у тюрмі у Станіславі, висунувся у тюремне вікно і крикнув до людей, які йшли вулицею: «Передайте у Білі Ослави, що Степан Поварчук завтра йде на смерть за Україну!». 28 травня його розстріляли. Загинули його ненаписані вірші і пісні. Він міг бути поетом, письменником, добрим батьком, але він, як і його родина, вибрав шлях боротьби за волю України і пройшов його гідно до кінця свого життя.

Із великої повстанської родини Поварчуків живими залишилися сестра Олена, яка після відбуття покарання повернулася у Білі Ослави, і брат Петро, доля якого закинула на далекий австралійський континент. На чужині він не забував, що він українець, важко працював, щоб досягти певного достатку. Він – один із організаторів української громади у Мельбурні, будівництва там Народного дому і церкви, разом з іншими українцями влаштовував вистави, концертні забави. Українську школу у Мельбурні знали в Австралії, Європі та Америці.

Ще в 1965-му, як згадує племінник Михайло, він прислав його мамі Софії лист з підписом «Пайда Тадей», пізніше висилав пакунки із речами. Радянські органи держбезпеки дорікали Михайлові тим, що він з родини Поварчуків. У роки повстанської боротьби була спроба знищити його, щоб остаточно винищити славний цей рід. Напевно, сам Господь врятував, щоб він продовжив славні надбання Поварчуків, у якого тепер є п’ятеро дітей – 3 хлопці і дві дівчини, десять онуків і одна правнучка. Діти знайшли свою дорогу у житті. Одного із синів Михайло назвав на честь легендарного стрия, який, до речі, був депутатом районної ради минулого скликання, дочки Ганна і Оксана працюють у Білоославській сільській раді, сини Юрій та Ігор – підприємці. Михайло хотів ще за радянського часу поїхати до стрия в Австралію, але тодішні органи не давали дозволу. Тільки у 1990-му йому це вдалося. Петро двічі приїжджав у Карпати у 1992 і 1997 роках. На батьківському подвір’ї поставив пам’ятник родині, на ньому вибиті імена 36 односельчан, які загинули у рядах УПА. На честь братів Поварчуків назвали одну із сільських вулиць у Білих Ославах.

Сестра Олена одинадцять років відбула на засланні у Сибіру, народила трьох дітей, не мала де жити, завжди відчувала на собі «опіку радянських органів». Вони всі проживають у США. Дружина Михайла Поварчука Параска із дочкою Оксаною влітку 1944-го разом із іншими біженцями через Закарпаття потрапляє до Австрії, а пізніше опиняється в Канаді. Оксана народила трьох синів.

Плин часу бере своє. Тим величнішим і зримішим з його відстані перед нами постає немеркнучий подвиг родини Поварчуків,які на вівтар Незалежності України віддали своє найдорожче – життя. Серед таких родин – Свідруки із Надвірної, Романюки із Лоєви, Стефураки із Тисменичан, Бойчуки із Делятина, Борисюки із Зеленої і Цапеї із Черника.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса.