Газета по-надвірнянськи
 

Самопожертва і героїзм родини Поварчуків

17 березня 2017, 13:27 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 2,510 переглядів

Національно-визвольні змагання буремних 1940-1950 років закликали до великої жертовності десятки тисяч людей. У вирі революційної боротьби гартувалися патріотичні родини. Поварчуки із мальовничого гуцульського села Білі Ослави одні із таких.

Їхній батько Микола Поварчук народився у 1886 році, у чотири роки залишився круглим сиротою, хлопця виховували родичі. Вже з малих літ пас худобу на полонині, заробляв на продажі малини, звідси пішло і їх вуличне прізвище Малинники. Був не тільки працьовитим, а й чесним, євреї, які приймали малину, брали у Миколки товар першим, бо хлопець не спекулював на цьому. Коли юнакові виповнилося 18 років, він покинув свою родину, отримав належну йому частку майна й одружився із Параскою Щерб`юк. У 1909-му народився первісток Михайло, у 1913-му – Юрко. Коли почалася Перша світова війна, батька забрали на фронт, він потрапив у полон до росіян, перебував у Сибіру, де разом з іншими військовополоненими працював у заможного господаря.

Коли в Росії скинули царський режим, хазяїн дав своїм працівникам грошей, щоб вони повернулися додому. Його шлях у рідні Карпати пролягав через Москву, потрапив до денікінців, які його відпустили. Далі потрапив до червоних. Микола сказав, що він, селянин, офіційно став «борцем за владу трудящих». Селянському чоловікові було незрозуміло, чому роботящі і розумні люди, високоосвічені інтелігенти, офіцери є ворогами народу, а п’яниці, злодії, лінтюхи, безкультурні люди – «трудящиє», за яких треба проливати кров. У голові не вкладалося нищення церков і монастирів, огульна критика Творця. Тому якось поїхавши у розвідку, він більше не повернувся до червоних, а став вояком армії УНР. Миколі стало боляче за ту трагедію, яка спіткала українське військо, що спричинило втрату держави. Він свято вірив у те, що Україна повстане з неволі, займе гідне місце серед світової спільноти. Велику надію покладав на синів, які продовжать його справу. Чи міг він тоді передбачити, що його прогнози виявляться настільки віщими.

Батько, повернувшись додому, зайнявся сільським господарством, щонеділі сім’я відвідувала церкву, бо релігійне виховання стояло у сім`ї на першому плані. Михайло та Юрко після закінчення «рідної школи» поступили у Коломийську гімназію. Особливо добре вчився Михайло, якого не любили поляки, називали «опришком», бо вже тоді був патріотом. Сім’я Поварчуків зростала: у 1917-му народилася Олена, у 1919-му – Дмитро, 1922-му – Іван, 1924-му – Петро, 1926-му – Василь, 1929-му – Степан. Навчаючись у гімназії, Михайло став членом УВО, а пізніше – ОУН. Після закінчення юнак подає документи у Львівський університет, але комендант поліційного відділу, поляк за національністю дав йому таку характеристику, що він ледь не кримінальний злочинець. «Українським опришкам не місце у польських державних закладах» – так йому сказав один із чиновників.

Провід ОУН направив Михайла на роботу у коломийський «Маслосоюз», де заготовляли харчі для кооперативів. Одночасно Поварчук проводить підпільну роботу із поширення націоналістичних ідей. Пізніше, коли звільнилося місце у кооперативі в Білих Ославах, Михайла переводять туди разом з іншим продавцем Василем Бойчуком із Делятина. Разом продовжують підпільну роботу. Василь Бойчук («Пісня») пізніше проявив себе як істинний патріот рідної землі. Член ОУН із 1943-го, референт СБ Надвірянського районного проводу 1943-1944 років, субреферент СБ Станіславського окружного проводу 1944-1945 років, загинув 14 березня 1945-го у Білих Ославах, прикриваючи відхід боївки.

Михайло виконував в організації обов’язки політвиховника під керівництвом Миколи Гуменюка, у минулому поручника УНР. Вишкіл молоді проводили у товаристві «Луг». При читальні «Просвіти» створили драматичний гурток, де ставили п’єси «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «За волю України» та інші. Гуртківці виступали у Делятині, Заріччі, Вижньому Березові та Чорному Потоці. Михайло був душею та організатором цих заходів. Коли проходили вибори до польського сейму Михайло залучив до роботи брата Юрка, їздили у Львів, звідти привезли агітаційні документи. Українські кандидати пройшли до польського  сейму.  Працівники польської офензиви (таємна поліція) слідили за Юрком й заарештували, але він, незважаючи на катування не видав брата.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної

організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса.

ДАЛІ БУДЕ.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!