Кожен з нас повинен навчитися виносити
уроки з минулого і прогнозувати майбутнє,
щоб приймати правильні рішення вже сьогодні.
Здавалось би, що нового, що особливого у понятті «робота», крім щоденного, рутинного ставлення до своїх природних і соціальних обов`язків. Але, якщо заглибитися у суть цього явища, то можна винести багато цікавого, неординарного, багатогранного та, зрештою, суттєвого у своїй повсякденній праці. Адже третину свого життя ми проводимо саме у колективі, серед людей, збагачуючи свої професійні навики, удосконалюємося, як особистість, не уявляючи свого існування поза межами співробітників, бо «…ніхто не може прожити життя у зворотному напрямку». (Р. Кроулі).
Робота, праця – діяльність людини, спрямована на розвиток і перетворення ресурсів природи на матеріальні, інтелектуальні й духовні блага, необхідні для задоволення її потреб. Це одна з найважливіших здатностей людини, бо лише homo sapiens ставить перед собою мету – створення знарядь праці, з допомогою яких вона впливає на предмети природи, підкорюючи їх власним цілям та інтересам. Ця діяльність може бути добровільною і примусовою. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формується професійний портрет особистості.
В історичному сенсі, робота стає найпершою необхідністю для існування будь-якого індивідууму, бо створюючи ті чи інші блага, людина вижила, живе й удосконалюється серед бурхливого різноманіття природи. Ще у книзі «Буття» Господь за непослух Прародичів змусив їх у поті чола заробляти собі на проживання. З перших розділів Біблії відомо, що Бог постійно зайнятий роботою. «І побачив Бог усе, що вчинив, і ото вельми добре воно». (Бут.1.13). Всевишній творить людину, а потім насаджує для неї сад і поливає його, творить для Адама дружину… Праця людини завжди входила у задум Творця. Згідно з Писанням нам для існування потрібні не лише гроші, нам потрібна сама робота, щоб вижити і жити повноцінним життям.
При різних суспільно-економічних формаціях праця мала різноманітний характер: рабська праця – при рабовласницькому устрої; обов`язкова і лише частково оплачувана – при феодальному; наймана – при капіталістичному; «вільна, всеохоплююча» – при соціалістичному; високотехнологічна і модернізована – при постіндустріальному тощо. Але, назагал, за всю історію цивілізації, оцінюючи працю у стратегічному вимірі, можна зробити висновок – у тій чи іншій мірі працюють усі, але плодами власної і колективної діяльності користуються вибірково. Більшість трударів отримують мізер для прожиття та існування, меншість – привласнює плоди чужої праці для задоволення своїх амбітних, далеко не природних потреб. Іншими словами, у кожній формації існував, існує невеликий відсоток людей, які у силу займаного становища чи посади, «розуміння поточного моменту», інтелектуального розвитку або просто – сили, віроломства, нахабності, брехні і т. д. змушують інших працювати на себе і на «того хлопця», хизуючись при цьому, який я досконалий, фартовий, неперевершений, розумний та ін. Як цього вдавалося і вдається досягти? При перших двох згаданих формаціях такого «пріоритету» досягали з допомогою сили; при інших – шляхом різноманітних економічних важелів, починаючи від систем «батога і пряника», і, закінчуючи винтонченими законодавчими правовими актами, які практично не дозволяють пересічному працівникові їх оскаржити чи змінити (воістину людській винахідливості і вишуканості немає меж).
Навчаючись у вузі чи перебуваючи на практичній роботі за минулої системи, автор і сам вірив у тодішню ідеологію, що праця є змістом усього життя, що вона вдосконалюється, перетворює трударя в індивідуума тощо. Особливо рельєфно все це виглядало після оприлюднення хрущовської програми побудови комунізму в одній окремо взятій країні, де «кожен працюватиме по можливості, а отримуватиме – по потребі». А скільки часу забрало у нашого покоління вивчення різних суспільних наук та політичного «удосконалення» через систему партійної освіти, які з позиції сьогодення виявилися цілком непотрібними, бо сповідували утопічні ідеї, які, на думку їх ідеологів, повинні були заволодіти світом. Що з цього усього вийшло? А вийшло те, що наша країна разом з іншими пострадянськими державами залишилася на задвірках історії, відкинута нею на 20-50 років назад. І там, де влада виявилася дійсно народною, таке відставання вдалося істотно скоротити, а там, де почав діяти принцип «грабуй-награбоване» – все закінчилося перерозподілом власності на користь горстки непорядних людей, які шляхом важелів владного впливу, «розмитих» законів, корупційних дій та інших факторів привласнили на свою користь колосальні матеріальні багатства, залишивши людей і країну на злиденне існування та виживання.
Право на працю – це природне й об`єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості. Найпоширенішою у наш час є наймана праця для більшості працездатних громадян, які, не маючи інших засобів для нормального існування, працюють на власника, котрий володіє основними засобами виробництва. Категорії «робота» та «праця» мають і такі поняття, як зайнятість – діяльність громадян, пов`язана із задоволенням особистих та соціальних потреб і приносить їм дохід у грошовій або інших формах. Існує т. зв. «повна зайнятість» – стан економіки, за якою кількість вакансій відповідає чисельності безробітних або перевищує його. Це стан, при якому відсутнє безробіття, тобто роботи не мають люди, які знаходяться у стані її пошуку або ж чия кваліфікація не відповідає вимогам ринку праці. 100% зайнятість, у принципі, неможлива, оскільки структурне чи факційне безробіття – неминучі. Вони складають природний рівень безробіття, який у будь-якій країні сягає 6-7%. Згідно із законом А. Оукена рівень безробіття і реальний обсяг ВВП перебувають у оберненій залежності: зниження його на 1% щодо природного рівня дає додатковий приріст ВВП у 2-2,5% і навпаки. Минуле соціалістичне суспільство хизувалося відсутністю безробіття. Були введені такі поняття як «дармоїдство» чи «особи, які не займаються суспільно-корисною працею» та ін., що у підсумку, привело до байдужого ставлення до роботи, зниження продуктивності праці, відсутності мотивації до неї та необхідності професійного росту (працюєш добре чи абияк – мінумум все одно отримаєш). Усе це і не тільки стало однією з причин розпаду згаданої системи разом з її відсталою країною.
На початку нинішнього століття відбулася ще одна глобальна революція у державному та суспільному житті. У багатьох країнах світу з`явилося масове впровадження систем електронної комерції: електронна система платежів, скорочення готівкового обігу, зміна роздрібного ринку продажу товарів тощо. Ця тенденція зростає чи не з кожним днем. Настає нова епоха – мережева комп`ютеризація. Поява та бурхливий розвиток Інтернету перетворився у найважливіший фактор глобалізації світової економіки. Це новий етап економічного зростання, заснованого на впровадженні інформаційного ресурсу та людського капіталу. Дослідження показують, що комп`ютеризація та інформатизація робочих місць породжує нові форми відчуження, що змушує вчених скептично ставитися до перспектив удосконалення фізичної і частково інтелектуальної праці у майбутньому. При цьому праця значно більше і глибше залежатиме від інформатизації і технізації соціального життя; посилюється залежність людини від машини, живе спілкування людей змінюється на спілкування з комп`ютером, віддаляючи їх один від одного. Влада машин, а також не менш відома влада інструкцій, як результат нагляду за працівником, у свою чергу, теж посилюють відчуженісь між робітниками. Вони, обкладені з усіх боків квотами, індексами, режимами та іншими формами спостереження, стають беззахисними перед автоматизацією. При цьому остання веде до зростання питомої ваги наглядачів у загальній чисельності робочої сили, при чому більш швидкому, як інші категорії управління персоналом. Сучасні люди схильні думати, що свобода, свобода нашої праці – це повна відсутність обмежень. Але це далеко не так; це пошук правильних меж, які відповідають реальності нашої природи і навколишнього середовища.
Привідкриваючи завісу майбутнього, не можна не помітити, якими семимильними кроками входять у наше життя роботи. Це – механічні помічники людини, здатні виконувати операції з закладених у них програм і реагувати на оточення. Трансгуманістичне значення робототехніки полягає не тільки в тому, що це галузь, пов`язана з кіборгізацією і штучним інтелектом, але, крім того – розвиток роботів зможе значно змінити спосіб життя людини, не змінюючи, при цьому її самої. І хоча у наш час ще залишається невирішеним цілий ряд технічних завдань, уже можна з впевненістю сказати, що у найближчі десятиліття з`являться дешевші і досконаліші технології у цій сфері, які приведуть до формування ринку роботів різноманітного призначення. А це означає, що вони працюватимуть серед нас, допомагаючи у повсякденному житті.
Поява роботів матиме неабиякий вплив на економіку. Фізична праця людини стане «непотрібною» у багатьох сферах виробництва, а це, у свою чергу, може породжувати відповідні непорозуміння і конфлікти. Тому розвиток робототехніки і «входження роботів» у суспільне життя повинно бути цілком підконтрольним людському розумові та економічній доцільності; в іншому разі – на певному етапі можуть виникати «кіберрозбірки» між homo saniens та андроїдами з непередбачуваними наслідками. Розширення і входження у повсякденне життя т. зв. «штучного інтелекту» уже не зупинити. Цим винаходом потрібно розумно і раціонально скористатися.
Виникають цілком логічні запитання: «Як пов`язати зростання кількості населення на планеті, необхідністю при цьому величезної кількості робочих місць із глобалізацією сучасної й особливо майбутньої інформатизації та технізації суспільного життя? В які сфери економіки спрямовувати робочу силу, не провокуючи при цьому можливі соціальні потрясіння, різного роду заворушення, непорозуміння тощо?»:
– в індустріальну галузь… Але там все більше і більше освоюються автоматизація, робототехніка, технізація та ін.;
– у сільське господарство… Всезростаюча механізація цього виробництва вимагає не більше 15% робочої сили;
– у сферу побутового обслуговування населення… Тут потрібно до 10% робочих рук;
– в освіту, культуру, охорону здоров`я, де вакансії практично повсюдно заповнені, тут теж потрібно до 20% робочих місць;
– залишається сфера послуг, де на сьогодні сконцентрована найбільша кількість працездатних жителів. Але і ця остання галузь – не безмежна, вона , у першу чергу, залежить від матеріального добробуту тих, котрі бажають скористатися її пропозиціями. Враховуючи той факт, що світову економіку все частіше і частіше трясуть різного роду і відтінку кризи, сподіватися, що сфера послуг врятує людей від безробіття, марно. Звідси світові і регіональні організації праці мусять уже сьогодні розробляти і впроваджувати у практику інші альтернативні, ефективніші ринки зайнятості жителів стосовно реалій поточного моменту, найближчого і перспективного майбутнього. У цьому сенсі авторові бачиться проект глобального, світового, всезагального працевлашування людей у потрібному регіоні планети, у залежності від потреби, кваліфікації та можливостей того, котрий шукає роботу. На Землі є ще багато чого розробляти, удосконалювати, створювати матеріальні, інтелектуальні та духовні цінності. Для цього уже сьогодні існує відповідна інфраструктура, у т. ч. транспортна. Тут потрібні розуміння, згода і бажання держав, їх політичного керівництва щодо втілення цієї ідеї у життя. При іншому підході може статися так, що у пошуках роботи і життєвого простору землянам доведеться «освоювати» інші планети. Для втілення такого проекту у життя на планеті мусять панувати мир і порозуміння між народами. Хтось може заперечити, мовляв, автор пропонує створити «світовий колгосп» – чергову утопію ХХІ століття та ін. Що ж, кожен має право на власну думку,в цьому і полягає суть демократії, суспільної свідомості.
Уже сьогодні потрібно поступово відходити від поняття «національні інтереси» до поняття «світові глобальні інтереси»; відправляючи на «смітник» історії практику окремих економічно- і військово розвинутих країн, «поживитися» за рахунок бідних, неконкурентноспроможних територій тощо. В іншому разі людство наближатиметься до ще нечуваних, небачених за маштабами і наслідками проблем. Такого результату можна було б досягти і шляхом докорінного реформування світових політико-економічних інституцій; ООН, Ради Безпеки, Світових організацій торгівлі Праці, Охорони навколишнього середовища, ОБСЄ, ВООЗ та ін. Після закінчення І світової війни утворили Лігу Націй для вирішення нагальних світових завдань, викликів, яку після ІІ Світової війни трансформували в ООН із відповідними правами і повноваженнями. Але, як бачимо сьогодні, ООН та її структури все більше і більше перетворюються на дискусійні майданчики і все менше здатні впливати на хід світової історії. ЇЇ статути, інші нормативні акти грунтуються на приниципах консенсусу чи демократичного централізму і дозволяють, з одного боку, окремій державі заблокувати будь-яке рішення (приміром, Рада Безпеки ООН і «вибрики» Росії), з іншого – відсутність реального впливу для вирішення того чи іншого стратегічного чи військового питання.
Михайло КІНАШ,
м. Яремче.
Далі буде.