Талант – це питання якості. Талант не в тому,
щоб написати одну сторінку, а в тому,
щоб написати їх триста.
(Народна мудрість).
Високотехнологічно-інноваційне комп`ютерне сьогодення стрімко поглинає барвистий світ нашої дітвори. Адже не секрет, що нині беззуба малеча із гаджетом у руках засинає не під колискову матері чи бабусі, а під звуки незрозумілих мультиків із монстрами чи іншими чудовиськами або покемонами.
Не заглиблюючись у пошук причин такої ситуації, виокремимо лише одну з них – дефіцит справжньої дитячої літератури, яка би відповідала запитам теперішнього найменшого покоління. Про це – багато пишуть, про це багато говорять. Але майстрів художнього слова такого штибу все ж не більшає, не шириться. Одначе, у гірському мальовничому Чорному Потоці живе 23-річна Марія Василишин, чий перший літературний успіх у царині творів для дітей дає підстави, якщо не стверджувати, то, принаймні, сподіватися на появу в найближчому майбутньому дитячої письменниці із нашого району.
Представивши на літературний конкурс «Перший рукопис» свою повість-фентезі «Історія Бабая Йохана», молода вчителька інформатики 100-річної Чорнопотоківської школи стала переможцем. «Історію Бабая Йохана» видадуть книгою, презентуючи її у книгарнях, а також на найбільших літературних подіях в Україні. Зокрема, на наступному Форумі видавців у Львові і на книжковій виставці у Мистецькому Арсеналі у столиці. Власне у такому статусі переможця Марія Василишин перебуває вже півроку. Про свій вдалий літературний дебют вона радісно ділиться із читачами нашого часопису.
«Про конкурс дізналася із газети»
– У «Галичині» прочитала, що в області стартує літературний конкурс для тих людей, котрі не мають ще жодної виданої книжки, – розповідає Марійка. – І я відразу ж зрозуміла, що це – єдиний мій шанс не тільки видати книжку, а й отримати справедливу оцінку свого твору від компетентного журі. Найбільше привабила головна нагорода – видання книжки переможця за рахунок спонсора. Тому, не зволікаючи, вирішила спробувати.
Заснували обласний конкурс «Перший рукопис» письменник Богдан Томенчук, поетеса, журналістка (екс-генеральний директор обласного телебачення «Галичина») Ольга Бабій, головний режисер, директор обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка Ростислав Держипільський та політик і меценат, депутат обласної ради Микола Палійчук. До складу журі ввійшли відомі письменники: Тарас Прохасько, Степан Процюк, Наталія Ткачик, Ольга Дергачова, а також журналісти Іван Ципердюк, Сергій Борис і ще п`ять експертів. Згідно з умовами, учасниками могли стати лише прикарпатці, котрі народилися в Івано-Франківщині і не встигли випустити ще книжки. Із 42-х поданих рукописів журі переглянуло понад три десятки. Як з`ясувалося, частина конкурсантів виявилися не місцевими (тобто не з Прикарпаття), а ще декілька краян уже мали свої книги.
«Перший рукопис» задумали провести як «чистий». Тобто автори подавали свої твори, журі читало їх як анонімні. Водночас члени журі не знали один одного і не спілкувалися між собою. Усіх знали тільки організатори. Відповідно організатори не читали і не оцінювали тексти. До того ж, ні організатори, ні члени журі не знали більшість учасників конкурсу. Переможці залишалися невідомими до останнього.
Марія Василишин каже, що, коли торік у листопаді, в драмтеатрі під час нагородження переможців і лауреатів назвали її ім`я, вона пережила легкий культурний шок. А загалом визначили у конкурсі 21 лауреата і чотирьох переможців, які розділили три призові місця (трете місце посіли двоє конкурсантів).
– Перемога стала для мене несподіванкою, – згадує Марія. – Перед цим я не задумувалася виграю чи ні, бо не хотіла зайвий раз розчаровуватися. Але уже за кілька днів до нагородження організатори відшукали мене. Зателефонувавши у сільську раду, запросили на офіційне оголошення переможця конкурсу. І вже тоді з`явилися перші здогади про призове місце, як не перше, то хоча б друге чи третє.
Бабай Йохан та його історія
– Це – дитяча повість-фентезі про Бабая Йохан, який живе на узліссі Лисого Лісу, – переповідає стисло зміст власного творіння дівчина-казкарка. – Не дивлячись на свій страшнуватий вид, він позитивний герой. Сам Бабай худий, убраний у пірвану свитину, на голові стирчить дротяне волосся, а на обличчі гачкуватий ніс, а під цією «красою» сховалася добра, може, навіть, і задуже добра, душа. Цю історію я розпочала в лютому 2016-го. Спочатку в уяві виник образ Бабая. Над його ім`ям довго не задумувалася: це сталося миттєво. Я зразу знала, що він називатиметься Йохан. Написала спочатку перший розділ. Потім зачепилася за другий, третій, четвертий… І так написала на цілу книжку. Книгу про цивілізацію бабаїв. У них – свій світ, де є свої порядки, управління, конституція, звичаї і навіть хвороби. Велику увагу я приділила створенню образів тварин, котрі живуть у Лисому Лісі. Тому кожна тварина має свій неповторний образ. Між іншим, Павук Йойкало, який живе в хатинці поруч з Бабайом Йоханом – мій улюблений персонаж. Спочатку життя Йохана видалося безтурботним, аж доки не з`являється хлопчик Іванко, який вносить корективи в його життя. Ось тут і розпочинаються пригоди. А із появою Іванка з`являється ще один герой, негативний – Напасник. Він такий малий, але дуже підступний. Недаремно старі люди колись просили: «Боже, борони від напасті». Так ось, цей Напасник і є та сама напасть… Зрештою, книга закінчується перемогою добра над злом. І хоча, на перший погляд, це – дитяча історія, та в ній є щось набагато більше. Хто уважно прочитає її, той, звичайно, зрозуміє. А хто, можливо, не зрозуміє, то тих мені шкода, зізнається авторка.
«Спочатку я писала для себе»
Марійка каже, що пише з дитинства, але свідомо створює тексти із 20 років. Здебільшого, це – казки, невеликі оповідання. – Раніше писала і вірші, – мовить вона. – Але згодом проза переважила. Моїм першим прозовим твором у початковій школі стала казка про зайчика Іванка та їжачка Василька. Поступово здібності ще яскравіше почали проявлятися. На це звернули увагу викладачі Чернівецького педагогічного коледжу, куди поступила після школи. А опісля закінчила і Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Зі студентської лави брала участь у різноманітних конкурсах, проектах. До речі, «Історія Бабая Йохана» – перша робота такого великого обсягу. Першим читачем моїх творів стала коліжанка Уляна. Вона першою підтримала мене, порадила надіслати на конкурс. Й інші друзі мене весь час підштовхували, мовляв, давай, видавай уже свою книжку. Годі писати у шухляду. Але такої можливості раніше я не мала. Тож, участь у конкурсі – це єдина надія видати книжку. І цей конкурс – маленький промінчик світла в кінці темного-претемного тунелю…
Я дійсно спочатку писала для себе, Про те, що мені не вистачало в дитинстві: такого якісного, Карпатського фентезі про наших міфологічних персонажів: бабаїв, чугайстрів, мольфарів…
Моє покоління виросло на «Гаррі Поттері»
– У нас мало літератури для дітей. Більшість читає закордонних письменників. І моє покоління виросло на «Гаррі Поттері» – англійської письменниці Дж. К. Роулінг. Навіть тепер перечитую його вже вдруге. Кожна країна має своїх казкових прототипів. У Англії – Гаррі Поттер, у Швеції – Карлсон, …. і навіть Росія має Чебурашку, а в України їх не має.
– Тому ситуацію варто кардинально змінювати, – вважає Марія Василишин. – Наші культура, звичаї є неповторними, колоритними і вони повинні бути відображені в дитячій літературі. Знаю, що маю писати про своє, рідне… І якісно писати. Українське має бути класне, високоякісне. Тоді його читатимуть. Якщо писати своє, то про Карпати. А чому б і ні? У нас – багато бувальщин, легенд, овіяних таємничістю. Адже Карпати – то не лише «Буковель» і Говерла, про що складається уявлення у більшості. У нас – самобутня культура і треба її відроджувати. Бо зараз гуцулів, як не прикро, опустили мало не до рівня первісних людей. Достатньо переглянути хоча б фільм «Останній москаль», щоб зрозуміти всю «майстерність» такого свідомого приниження…
А за допомогою дитячої літератури у наших дітях треба пробуджувати любов до національного, формувати правильні смаки.
– Для творчої людини народитися у Карпатах – це велике щастя, – впевнена Марія Василишин. – Бо з дитинства дихаєш цим таємничим повітрям, купаєшся в оазі приповідок, легенд, жартів і розумієш, що вони не можуть просто так промайнути разом із твоїм дитинством. Коли лякали бабаями, дикими бабами (хоч мене вдома не лякали). Але тоді діти вірили і …втішалися. Бо це було також загадково, весело. Підростала дитина, а ті страхи ставали такими маленькими і кумедними. Це вже нинішніх дітей важко чимось налякати, збентежити, здивувати. Вони в це не вірять і не бояться. Діти тепер інші. Вони вже на десяток років попереду від нас. Тому бути дитячим письменником і зацікавити чимось теперішніх дітей – надто складно. А щоб писати для малечі, треба зберегти в собі ту дитячу наївність, щирість, довіру до навколишніх. Знаєте, інколи кажуть, що дитячі письменники – це дорослі діти. Я погоджуюся із цим твердженням.
«Я чітко розділяю свою вчительську працю і літературну діяльність»
– Моє вчителювання і література нічим не пов`язані, – наголошує Марія Василишин. – І якщо б на одній шальці терезів поставити мій фах педагога, а на другу – творчість, я би не віддала перевагу жодній. Я поєднала б їх, що власне і роблю на сьогодні. І як вчитель сільської школи хочу зауважити, що учні нашої школи заслуговують на кращі умови для навчання, всебічного розвитку. Вони не гірші за інших дітей, та ще й обдаровані і працьовиті. Яскравим прикладом є те, що перед Великоднем уся наша школа пахне воском: діти пишуть писанки. Загалом писанкарство у нашому селі розвивають і підтримують із покоління в покоління. Хоч мені особисто не дуже вдається розмальовувати писанку, але в родині цим займаються. Започаткували у селі декілька років тому фестиваль чорнопотіцької писанки. Гарна імпреза. Але фестиваль відгомонів, змінюється влада, а 100-річна школа терпляче чекає-не дочекається свого оновлення.Трохи тішить, що справа із будівництва нового приміщення зрушилася з місця. Але чи не зупиниться вона через фінансові труднощі? Чи не перетвориться на сумнозвісний довгобуд? Зрештою, цього ніхто не може гарантувати.
Я – людина не забобонна, продовжує Марійка, але все ж ділитися творчими планами не бажаю. – Скажу тільки те, що моя книга – уже на фінішній прямій до свого читача, – посміхається вона. – Все йде повним ходом. Я часто їжджу в обласний центр, де у видавництві «Лілея-НВ» друкують моє перше дітище. Зараз триває етап вибору ілюстрацій. Вірю, що «Перший рукопис» стане вдалим початком для моєї, можливо, письменницької долі.
Леся ДУТЧАК «Народна Воля»