Письменниця, просвітянка, багатолітня бібліотекарка Галина Христан із Саджавки 31 травня зустрінеться зі своїми світлими, творчими і життєвов`язкими 65-ма літами.
Добрий десяток літ тому Дмитро Павличко про творчість Галини Христан відгукнувся, що вона «починає з дуже високої ноти. Так починають знамениті письменники». Дещо пізніше відомий прикарпатський прозаїк Богдан Бойко щиро зізнався у листі до нашої ювілярки: «Ви володієте талантом доброї оповідачки… Ваш талант світиться добром, людяністю, гумором… На Ваш талант треба дивитися з території всієї України».
Ця проста і з першого погляду спрацьована і по-сільському натруджена жінка має неабиякий стосунок до праці творчої, письменницької. Вона однією з перших відгукнулася на пропозицію створити літстудію «Бистрінь» у липні 1987-го, в якій заповзялася тримати високу ноту новелістики. Чи не першою на зорі 1990-х дослідила і заговорила привселюдно про замученого енкаведистським режимом свого славного земляка письменника Івана Давидяка, про якого розповіла в альманасі «Страгора». Вона стала у перші лави просвітян, котрі відроджувались у ті ж 1990-ті. Вона нав`язала і підтримувала земляцькі зв`язки із саджавчанами з української діаспори. З болем і національною гідністю писала новели про українських повстанців.
Публікації у журналах «Дзвін», «Перевал», «Четвер», «Вир», «Гражда», «Січеслав», «Ятрань», «Радосинь», «Дзвіночок». Делегат IV з`їзду товариства «Просвіта» та І Всеукраїнського фестивалю гумору і сатири, VI з`їзду НСПУ, переможець Всеукраїнського конкурсу Української бібліотечної асоціації на кращий художній твір про бібліотеку, лауреат районної премії ім. Надії Попович. І в цьому творчому вирі-бутті виходять її книги «Старий і кіт», «Я вернуся», «Великоднє чудо», «Білий острів», «Вірність».
А вже цьогорічний свій ювілей Галина позначила підготовкою до друку шостої книги «Отченаш неба». Уже назви розділів «АТО – справжня війна», «Відлуння сорокових», «На життєвих перехрестях», «З відтінком гумору», «Калейдоскоп десятиліть або автобіографія абеткова» засвідчують широкий діапазон думки, образу, зацікавлення авторки. Тут і новели, і гумор, і есе. В автобіографічній абетці відповідно на літери «Б» і «В» подибуємо чи не найсокровенніше, чим живе і що тримає на світі цю скромну працьовиту жінку: «Бібліотека – моя доля. Як цікаво працювати з раритетними виданнями і новими книгами з автографом автора. Недаремно бібліотеку називають і аптекою людських душ, і храмом знань, і скарбницею мудрості»; «Вчителями вважаю книги і мудрих людей. Взаємність – мене література захищає від світу і я захищаю світ літературою».
Галину в наші, здавалося б, стрімкі і нестримні будні вирізняє не лише скромність і душа простолюдина, котрому дороге ім`я людське, честь нації і слово рідне, але й увага і пам`ять про друзів, знайомих – нині сущих і тих, котрі у Вічності. Лише прикро, що не завжди і не в усіх випадках відчуває таку ж прихильність і вдячність у відповідь.
Творчий струмінь із нової шостої книги авторки читач може відчути із пропонованих чотирьох її творів.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля».
Галина Христан. Із книги «ОТЧЕНАШ НЕБА»
Перед Великоднем
Баба Юстина увійшла до церкви, оглянулася навкруги і тихо зітхнула. Святий храм повен людей. Малі і старі, у хустках і шапках, простоволосі, і закутані – стояли тісненько у кожному куточку.
Бабця прикинула оком, яка черга найменша і стала за якимись студентами Перед Вербною Неділею священики запрактикували добру справу: помагати одні одним у сповідні дні. Приїздять по сім-вісім в одне село, щоб швидше обслужити всіх бажаючих. Юстина тішилася, що черга перед нею швидко тане.
«Таке молоде, золоте, що воно встигло нагрішити у свої вісімнадцять-двадцять? Коби лише в тих містах, де вчаться, не пили, не курили всяку погань. Батьки зі шкіри лізуть, аби вбрати по-модному, нагодувати, щотижня торби спакувати, за науку заплатити… Коби після навчання кожен і кожна ґонорово, з музикою йшли під руку до шлюбу. Аби не зганьбили себе і рід свій… Не нищили нехрещену…».
Із такими думками бабуся дочекалася своєї черги до священика. Година вечірня, пізня, бабуся сива, аж біла. Святий отець просто запитав:
– За чим найбільше жалуєте?
– Що не дала гроші на нашу армію, на АТО.
– Ну, якщо не мали в хаті, то нема гріха.
– Мала, отче, трохи, але тримала на інше…
– На шо?
– На шпаківню. Чотири дні тому буря звалила у мене яблуню, дуже стару. Впала на хату, побила шифер, погнула ринви. Але онуки приїдуть, то все поправлять. У дуплі – шпачине гніздо. Як падала вночі та стара яблуня, то все з дупла вилетіло. Йду я рано по воду до кирниці, а по стінах – кров. А на горісі молоденькому пара шпаків плаче. Так з горя пищать, шо слухати не годна. День у день. Не можу до стайні спокійно піти, худібку попорати. Замовила у столяра нову шпаківню, а пенсії ще не приносили за цей місяць. Прийшов наш депутат збирати гроші на АТО, а я не дала. Сказала, що на другий місяць здам…
Шкода хлопців наших, на тім Донбасі, але їх підтримує вся Україна. А ця пара страждальців лише на мене жде. Багачі, мільйонери, з жиру казяться. Могли би перед Великоднем не їздити по дорогих курортах, не тратити народне добро на пусте, а когось вилікувати_ чи протез купити. Або за свій кошт привезти бідних батьків до лінії фронту, аби пізнали останки свого сина…
Жаль мені людських дітей. Але ця пташина кров на побіленій стіні не дає мені забути, яка велика любов до рідної землі. Щороку прилітають сюди. Знають де хата, де яблуня, де родинне гніздо. Ніколи не лишилися там, де тепло, сито, де нема зими. Щовесни вертаються на Україну.
ДОЛЕНОСНА ПІСНЯ ОСТАРБАЙТЕРА
Юрій вийшов на берег річки і з подивом зауважив, що весна тут не німецька, а така сама, як у рідних Карпатах. Усе зеленіє, птаство щебече. Все ніби таке саме, але сумне. Дивився на воду. І не Прут, і тече не в Чорне море, а в інший бік. А вдома батьки до Великодня готуються… Затуманеним поглядом зиркнув на сонце. Вже гріє по-весняному, а синя бинда(1) неба тягнеться аж до небосхилу…
Така синя стрічка красувалася у косі якоїсь дівчини, що заплакана стояла у Станіславі на вокзалі, коли його везли до Німеччини. Видно, що когось шукала, але не знайшла. Коли почали всіх заганяти до вагонів, вона зупинилася біля хлопця, тикнула йому в руку якісь біленькі квіточки і сказала: «Не забувай рідний край».
Уже в потязі хлопець розізнався із багатьма земляками. Серед них – молоді, нежонаті, були ґазди, що воювали ще в роки Першої світової війни. Багатьох з них взяли на шахти, а Юру і ще п’ятьох вибрав якийсь бауер працювати біля худоби і на полі.
Хлопець так хотів воювати, йшов записуватися в українську дивізію «Галичина». Не взяли: роками і ростом малий. А на роботу тяжку – не малий. Тепер лише мріє, щоб війна закінчилася і якнайшвидше додому вернувся. Як файно і весело було на забавах і концертах у «Просвіті». Його сусідські хлопці дражнили «Артистом», але на ці слова Юрій не сердився, бо любив співати і голос має непоганий. Знову згадав концерти і заспівав:
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устоньки – тиха молитва,
А твоє слово – гостре, як бритва?»(2).
Пісня полинула попід синім небом далеко-далеко… Може, аж на Україну… Хлопець доспівав романс до кінця і замовк, опустивши голову.
– Вайтер! Вайтер! Дас іст зер шин!(3) – Почув він раптом із-за дерев жіночий голос. Від несподіванки оглянувся. Якась молода німкеня у барвистій сукенці вийшла із маленьким кошичком у руках і просила співати ще. Маючи добру пам’ять, хлопець за час роботи у німця досить добре вивчив їхню мову. Він зрозумів її слова.
«Аякже, буду цій ворожій дівці співати. Най тобі співають ганси і шульци!» – Сердито подумав він і вже хотів іти геть, до села, до своїх хлопців, з якими заприятелював під час роботи.
Дівчина підбігла до нього: «Бітте! Бітте!(4)». Юнак ступив на стежку, але дівчина оббігла травою і знову стала перед ним, щось по-своєму пояснюючи. Хлопець повернувся до неї і аж здригнувся. Перед ним стояла небачена краса. Погляд її голубих очей западав йому глибоко в душу. Далеко-далеко, аж туди, де залишилися лише пісні. Незнайомка схопила його за руку. Від дотику її руки, від палкого погляду хлопець остовпів, а коли опанував себе, то на подив самому собі заспівав. Дівчина сіла на траву, поклавши кошик поруч себе, і мовчки слухала.
Проспівавши зо шість пісень, Юрій заспокоївся. А що? Файні наші пісні? Це тобі не дер фатер5, дас дорф6! Що за мова, що до кожного слова якесь причандалля треба казати!
Співаючи, він дивився на ріку, а коли вже повернувся до дівчини, то побачив, що вона на стежці щось паличкою пише чи малює. Хлопець придивився. Вона малювала календар, стовпчиками – тижні, а четверту неділю обвела кружечком – і жестами показала, що тоді приїде додому і знову прийде сюди, на берег річки.
– Ауфвідерзейн!(7), – знову показала на календарик, на те обведене число, та й побігла з кошиком через якусь кладочку до сусіднього села.
На обід хлопець запізнився. Та хліба йому хлопці трохи принесли. Про дивну зустріч Юрко товаришам не казав, але знайшов якийсь аркуш паперу, намалював календар і повісив на стіні біля ліжка.
За роботою три тижні пролетіли швидко. Настало те обмальоване у календарі число. Хлопець крутився, крутився і таки пропав з очей товаришів. Прийшов на берег річки. На стежці після дощів вже нічого не видно. Юнак підійшов до самої води, знайшов плаский камінець, і ще один тоненький, щоб можна ним писати, і почав чекати дівчину.
Довго сидів. Уже хотів іти в село, коли почув: – «Гутен таг!(8)», – повернувся. Дівчина стояла вже не з кошичком, а з валізкою.
«Інгрід!», – мовила вона і першою подала руку. Юрій і собі простягнув правицю дівчині. Вона подивилась на його мозолі і похитала головою: «Шлєхт!(9)».
«Ага! Я би в свого тата таких мозолів не мав! Шляк би се трафив!», – погодився в думках хлопець. Вона вийняла з торбинки помащений хліб і простягнула хлопцеві: « Бітте, бітте. Бутерброт!»,
Хлопець засміявся : «Бутер – масло, брот – хліб! Нащо казати, коли й так видно, що на споді, а що зверху». Хліб білий, не такий, як щодня у бауера, і Юрко повагом почав відкушувати маленькі шматочки, відчуваючи, як вони тануть у роті. Дівчина вийняла і другий шматок, але хлопець показав, щоб їла сама. Вона переламала надвоє і вже смакували обоє. Парубок подякував, перехрестився і зауважив, що дівчині це дуже сподобалось.
Потім вона вийняла з валізки якийсь згорток, розстелила його на траві. То була карта.
Інгрід тикнула йому пальцем у груди і спитала, де він народився. Юра читати по-німецьки не вмів, але знайшов Чорне море, Дунай, Прут, і десь там, приблизно, тицьнув пальцем на карті.
«Русіш?» – злякалася німкеня.
«Ні! Ні! – заперечив хлопець, – я – українець: Львів, Станіслав, Галіція» – пояснював, як міг, дівчині.
Вона розпитувала, хто його батьки, де працюють, що робив до війни. Інгрід розказала, що студентка, вчиться у Магдебурзі. Ще показувала на жестах, як він гарно співав, як вона слухала, і просить сьогодні заспівати ще.
Після бутербродів хлопець почав співати коломийки. Вона слухала, нічого не розуміючи, але пильно вдивлялась у його обличчя. Сусідський хлопець, який до неї залицявся, загинув у Росії. Цей чужинець, із мозолями і гарним голосом, чимось її зацікавив. Вона знову почала шукати прутик, щоб малювати календар, але Юрко простягнув їй камінь із готовими табличками. Вона усміхнулась, обвівши кружечками цифри, попрощалася і пішла додому. Юрій приніс камінний календарик у село і перемалював ті неділі, коли вона буде вдома, на свій паперовий календар на стіні.
Хлопці то допитувались, то кепкували з Юрія, але він дуже чекав тих недільних побачень з дівчиною.
– Хлопаки! Тут замішана кобіта! – не переставав жартувати поляк Марек. Хлопці переморгувались, а Юрій вдавав, ніби не чує. На фронті почалися зміни. Німецька армія відступає. Остарбайтери мріють про мир і дуже хочуть додому. А Юра – в розпачі. В Карпатах – батьки, а тут – його Інгрід.
Однієї неділі вони довго шукали рішення. І дівчина сказала, що приведе його до свого фатера і скаже про одруження.
Ніколи не був Юрій у тому селі і йшов перший раз вулицею, як на розстріл.
Що там у хаті діялось! Як переконували дочку батьки! Як сварили, що хоче йти за русіш швайн10! Вона плакала, просилася, хвалила хлопця.
Батьки лишилися сердитими і непоступливими. Юрій вийшов надвір. Не знав, чим ця історія закінчиться. Нарешті Інгрід вибігла, пригорнулася до хлопця і заплакала. Потім провела його до річки і розповіла про батьківську умову: чи росіянин, чи галичанин, якщо заробить стільки, щоб утримував сім’ю, то нехай буде, а тепер хай вона вчиться і ні про ніяке заміжжя не думає.
Цілувалися і плакали обоє біля річки дуже довго і на тім розійшлись.
Хлопець засумував, не спав ночами і нарешті вирішив: він їде до Америки, заробить багато грошей і тоді вони з Інгрід поберуться. Кохана погодилась і пообіцяла чекати. Дала адресу своєї тітки у сусідньому місті, просила писати листи, але кожен лист починати зі слів: «Ой, ти дівчино, з горіха зерня», вона дивитиметься на цей рядок і згадуватиме їх зустрічі, чудові пісні і його голос.
Війна закінчилась. Хлопець потайки листувався з дівчиною, тітка жаліла племінницю і берегла їхню таємницю.
Батьки дівчини гадали, що вона вийде заміж за свого земляка, бодай і пораненого фронтовика, але німця, арійця.
Однієї святкової днини дівчина сказала їм, що збирається заміж.
– За кого? – спитав батько.
– За свого Юрія! – повторила те, що казала їм кілька років тому. – Він уже заможний, може утримувати сім’ю.
– Ні! Ні! – закричали батьки. – Ти що досі його не забула?
– І ніколи не забуду! – Гордо заявила дівчина.
– Тоді забирайся геть! Ти нам не дочка!
– Я їду до нього, за океан. Прощайте! – плачучи, мовила на прощання Інгрід.
…На летовищі у Детройті пасажири спостерігали таку картину: по трапу літака сходить молода дівчина, із залу очікувань виходить молодий чоловік із великим букетом червоних троянд і на повен голос співає : «Ой, ти дівчино, з горіха зерня…». Інгрід дослухала пісню до кінця і сказала : «Франко знав чотирнадцять мов, а наші діти любитимуть українську».
(1)Бинда – стрічка.
(2)«А твоє слово – гостре, як бритва?».
(3)Weite! Weite! Dasist sehr gut! (німецькою) – Дальше! Дальше! Це дуже гарно!
(4)Bitte! (німецькою) – Будь ласка!
(5)Der Vater (нім.) – батько.
(6)Dar Dorf (нім.) – село.
(7)Aufwiedersehen! нім.) – До побачення!
(8)Guten Tag (нім.) – Добрий день!
(9)Schlecht (нім.) – погано.
(10)Russische Schwein (нім.) – російська свиня.
ТАЛАНТ
Приїхала до прабабусі внучка-студентка. Старенька така рада аж світиться. Не знає вже якими смаколиками любу внучку пригостити. Пообідали. Сіли відпочивати. От бабуся починає здалеку хитру розмову;
– Марійко, я так приупала в силі. Так руки-ноги ревматизм крутить… А як прийде весна – хоч ґвалт кричи, як все посадити й обробити…
– Бабцю! Продайте корову! Не мучтеся! І на городі багато не садіть, Скільки для однієї людини треба?
– Дитино, яка то ґаздиня без корови ? І городець у мене золотий! Все родиться, не треба підроблене купувати в магазині! Лише хліб купую… Я собі надумала таке. Запишу тобі хату. Віддашся, побудуєте файну, нову, поверхову. А цю стару залишите для комори. І я буду мати де доживати. Маєш уже парубка?
– Та познайомилась на Новий рік. Зараз вам покажу в телефоні. Ану, дивіться, – файний?
– Та, на папери краще б видно. Як він називається?
– Макс.
– Як? Як? Карл Маркс?
– Ні, просто Макс. А хто такий Карл Маркс?
– Та, був у нас на колгоспній фермі намальований на фанері. Ми, як ніхто не видів, марлю, що молоко цідили, сушили на нім. Ану, ану, покажи ще сего парубка. До такого лиця се ім’я підходить. А що він вміє робити?
– Ще нічого, він вчиться, там де я.
– Ага, не буде швидко нової хати, – зітхнула бабця.
– Бабцю, у нього талант, – щиро призналася дівчина.
– О, ще й слабий. А групу хоч дали? Бере пенсію?
– Бабцю, у нього такий талант! Так його професори хвалять.
– Добре роблять, мудрі люди. Як будуть хвалити, менше буде його боліти.
– Бабусечко!Я вам пояснюю! Він здібний! Один із дуже здібних!
– Ой та ще в із бідних? Не побудує хату. Ого! Марійко, не квапся віддаватися. Ти сі в людях ще ніц не розумієш.Ну, нащо тобі цей із бідних?
Балада про чорного кота
Жив чорний кіт у нас на блокпосту так довго, аж змінив він істину просту. Колись казали, що біда буде, як чорний кіт дорогу перейде, проте наш котик, мов дороговказ, нас від біди порятував не раз.
Як щось у небі загуде – він миттю у бліндаж іде, а ми за ним, щоб обстріл переждати, котика погладити і нагодувати. Він пахне домом і спокоєм, дає наснагу перед боєм.
Бійці жартують: «Як війна скінчиться, ми будем через котика свариться, бо кожен схоче з нас собі забрати такого друга вірного до хати».
Все закінчилось однієї днини. Привіз комбат нам дві новини: перша-ротація в неділю, а друга – у «Макса» у шпиталі весілля.
Все витримали хлопці: бої, дощі, морози, а від цих двох звісток появились сльози. Всі дружно гайнули до «Макса» в лікарню. Весільний дарунок придумали гарний: зайшли до палати, молодих привітали і біля протезів котика поклали. А розвідник «Колумб», хлопець вірний, хороший, молодим підморгнув: «Кіт чорний приносить гроші!».
с. Саджавка.