Газета по-надвірнянськи
 

А БЕРЕЗИ ШУМЛЯТЬ…

9 червня 2017, 12:22 | Рубрика: Мистецтво Версія для друку Версія для друку 13 переглядів

(Бувальщина, дійсно взята із життя)

Баба Гафія переступила поріг хати, сіла на покуті, витерла рукавом спітніле чоло, тяжко зітхнула…

У хаті мовчанка: ніхто не смів порушувати тишу, коли говорила вона. Василько сидів на припічку. Миколка цікаво заглянув з-за комина. Олексі, якому йшов п`ятнадцятий, уже дозволяли брати участь у сімейних розмовах (із дозволу баби Гафії).

– Людоньки, Грициха розсипалася*. А там така біда: тулить вона до грудей свою крихітку, а троє дітей тягнуться до неї. Вона, небога, візьме ложку каші до рота, а потім одному, другому, третьому дає. Вже півроку Гриця нема, маленька ще була в лоні матері, як батько помер.

На нашому кутку, де тулилося з десяток хатчин, існував колись добрий звичай: для породіллі жінки з кожної хати несли якусь смачну страву. Готували найсмачніше із запасів, які приберігали на свята. Старалися, щоб страва була смачна і корисна для матері та її дитини.

– Як назвете, Анно? – спитала я.

– Явдошиною…

– Явдошина, – сумно промовила баба.

Так і стали називати сусіди маленьку карооку кмітливу дівчинку.

Минали роки. Явдошці уже пішов шістнадцятий. Бідувала Грициха без чоловіка, тяжко гарували всі на кусень хліба. Село вступало у післявоєнне літо.

Старший брат Юрко одружився, молодший Роман подався в УПА. Друзі поважали його там за сміливість, чесність, винахідливість, бойовий дух, добрі і корисні поради.

Та одного вечора найкращий друг дитячих літ Романа привів до хати енкаведистів. Забрали у Сибір хвору матір, середущого Романа і шістнадцятирічну Явдошку. З хати повиносили все: лавицю, стільці, жердку, бербеничку, коновки, постіль, навіть стола не залишили.

Явдошка підтримувала хвору матір, а та вже навіть не плакала: сльози давно висохли: набідувалася вдовою.

Померла Анна у дорозі до Сибіру. Де поховали (та й чи поховали?) ніхто з рідних не знав. Викидали померлих із потяга будь-де.

Десять літ пробула на важких роботах Явдошка. Терпли руки, хололо тіло від пекучих морозів, нестерпно боліла зламана нога…

Нарешті поріг рідної хати, а на скронях уже сивина. Та хати нема, лиш розлогий горіх лишився на згадку та розвалена призьба.

Як жити далі? А жити треба, бо літо вповні. Заробляла на кусень хліба на випадкових заробітках, родині допомагала.

Посватав її вже підтоптаний парубок Іван. Явдошина давно плекала мрію в серці про власний куточок. Поставили хатину нижче високих плакучих беріз, які зростали, немов охоронці цієї сім’ї. Хата стояла на самому краєчку села. Тому, хто відвідував цю сім’ю, господарі були дуже вдячні.

Народилося в подружжя двоє діток: Петрусь і Марічка.

Із братом Романом доля роз’єднала Явдошину ще у той страшний вечір. Вона не знала, де він відбував покарання.

Осінньої золотої пори крутою стежкою піднімався до хати уже немолодий чоловік. Глянула Явдошка і завмерла в обіймах рідного брата.

– Романе, ти повернувся, а нашої хати нема…

Сльози, спогади і водночас радість так бажаної зустрічі.

…Спливали роки. Чоловік Явдошки помер. Син одружився і знайшов долю в іншому кінці села. Дочка Марія поїхала на роботу в Тюменський край: думала, заробить копійчину і матері помагатиме. Через рік приїхала і забрала з собою матір. Куди? Та в той колись проклятий Сибір.

– Ви куди, у добрий час, вуйночко? – запитую, зустрівши її недалеко від зупинки.

– Краще не питай, дитино, туди, де-м колись загубила юність свою.

– Коли повернетесь?

– Не знаю, Парасю, напевно, навесні.

І вона повернулась все-таки. Щоб померти у рідній хаті. Марія залишилася на півночі, працювала, мала сім’ю, слала матері листи, що скоро вернеться назовсім. Петро навідував матір нечасто: працював у Сумах за вахтовим методом. Сім’ю мав велику, доводилось дбати про дітей, в люди вивести.

…Вона лежала вже досить немічна. Буяла весна. Шуміли берези, немов співали колискову малій хатинці і її мешканці. Я принесла сухофрукти (захотілось їй узвару). Непевно ступила у хату. Явдошина обдарувала мене привіт­ним, ласкавим поглядом.

– Ви самі, вуйночко?

– З Господом Богом, Парасю.

…Померла через тиждень після Великодня. Людей зібралось дуже багато. Згадували односельці її тяжку долю, сповнену різних життєвих поневірянь, важку працю. А ще Явдошина ніколи не відмовляла односельцям у допомозі: копала, сапала, полола, сушила і гребла сіно, жала і все робила швидко, вправно. А під час Різдвяних свят нас, малих колядників, пригощала смачними завиванцями з чорницями, рум’янощокими млинцями, малиновим соком та варенням.

…На Івана Купала мені дуже захотілось провідати давно забуту хатину. Дах осунувся, поріг мохом поріс, віконця якось винувато всміхалися липневому сонечку. Двері легко відчинилися і на мене зі стіни глянули очі Пречистої Діви Марії…

Над хатиною шуміли високі-високі берези, щедро радували око темно-сині чорниці, вчувався п’янкий запах малини. Висока липа неподалік хати наповнювала цей чарівний цвіт духмяним ароматом.

Та не зірве більше Явдошина липового цвіту…

Парасковія ГУЦИНЮК,

с. Пасічна.

*розродилася (діалектне).

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!