Так написала у листі до родичів Любка й Оксани Щур у Надвірній Леся Храплива-Щур із Канади. Зібрані нею матеріали упродовж останніх десятиліть – і нині актуальні. Серед них – вірш «Мово моя» зі збірки поезій «І висіваю зерна у грудні» поетеси Катерини Андрощук.
Леся Храплива розповідає: – Вона жила до 2013 року далеко від гомінкого світу в малій хатині, в селі Кленівка Амвросіївського району на Донеччині. Жила отак, ніби вчасно християнська черниця-пустинниця. І, до речі, добровільно, хоч сім`я сина в Одесі радо прийняла б її.
Шлях її життя не такий уже простий. Перші роки – на рідній Волині. Там, у стихійно національно-свідомій хаті, пізнала і перші найглибші почуття спільноти народу. Вже шістнадцятилітньою стала на службу Рідній Землі у відділі пропаганди УГА. Перейшла шлях підпільника й мучениці у найсуворіших околицях «необятной родіни», в Убезі-Інті, на найдальшій Півночі. Зрештою, вже й тоді була «винна» за півдитячі свої поетичні спроби!
Співтовариші недолі у лагері називали несміливе дівча «Білим Котиком».
У нелюдських обставинах виростала Вона на Людину і… виросла!
Урятована смертю Сталіна, вже й одружена із співтоваришем недолі, Теодозієм Андрощуком, пережила нелегкі «медові місяці» спільного скитання по всій, майже, Батькіщині, бо ж репресованих не хотіли ніде приписати…
Знайшли притулок аж у Богом забутій Кленівці, де й народилися їх двоє синів, де й передчасно відвезла на кладовище свого Друга. А Кленівка зосталась її призначенням, пожиттєвим заточенням… І творчою лабораторією.
Добропам`ятні друзі недолі видавали не одну маленьку збірку її віршів. Аж 2012 року появилася у харківському видавництві «Майдан» замітно старанно зредагована підсумкова книга її поезій «І висіваю зерна в грудні».
На сьогодні доля Катерини Андрощук мені невідома… У цій книзі поетеса сказала своє могутнє слово про мову: «Тож співай, моя мовонько!// Кажуть, що ти солов`їна.// Солов`ям хай – дібровонька,// Ти – розбуди Україну!».
Слова Хороброї Жінки треба взяти до уваги. Починаючи від кожної родини, ще з дитячої колиски і цілого життя. Поглянемо на українську мову сьогодні. Вона вільна, але дуже змосковщена і знищена. Лінгвістичні дослідження стверджують, що мова росте і розвивається з кожним мовником і з кожною особистістю, котра її вживає. Володіння мовою є надзвичайно важливий чинник у розбудові держави та відчуття приналежності до нації. Мова – це гордість кожного з нас. Виховаємо її у кожної дитини!
Від редакції. Ми з великою приємністю публікуємо дослідницьку працю, а також вірш поціновувачки нашого часопису.
Пустинниця з багатющою душею…
Було давниною, коли ще християнство було нове й привабливе масам, були такі численні захоплені величчю Бога й достойністю Людини, що відходили далеко у пустині, щоб там на самоті, у тиші доходити тайн Одвічних Правд…
Таке приходить на гадку, коли дістати було в руки книгу-підсумки цілого життя сучасної нашої поетки Катерини Андрощук (Стожук) «І висіваю зерна в грудні…».
Уявіть собі заклопотання рецензента:як дати спільну і всеобіймаючу характеристику біля трьом сотням віршів, кожному зі своїм виразним обличчям, із кожним віршем, писаним у різні часи, з особливо широкою тематикою та подиву гідним вичуттям справжньої поезії, у всій ширині її можливостей людського самовияву!
Нехай поетка постійно підкреслює свої неможливості формальної освіти, але, читаючи її рядки, мусите дивуватися ширині її ознайомлености не лиш із українською, але й із світовою культурою, історією, політикою, навіть, із таємницями та проблемами сучасного стану природничих чи суспільних наук. Здається, що їй не новина усе, що знає сьогодні, добре освічена й начитана людина! Все це вона розуміє і вміло перетворює у надзвичайно цікаві поетичні вислови. Вже ж сама назва книжки-глибоко символічна! Але саме і в тому вся її поезія глибоко самобутня, оригінальна.
Тематику поезій у збірці можна б поділити (дещо умовно!) на такі групи:
Природа, спостережувана прискіпливо і у всіх її видах і видозмінах продовж пір року, відважно антропоморфізована: «Чи чули ви, як розмовляють квіти?// В суєтний день їх важко зрозуміти,// А от вночі, як все стихає в зморі.// Вони воістину говорять!».
Або навіть у жалях цілої землі! (простір не лякає поетки!), нарікання на муки, які приносить їй модерний поступ людства, так, що навіть «конвалії цезієм дишуть»!…
І тут – несподівана пуанта (у пуантах авторка особливий майстер!): «Просила земля сказати,// Що вона – наша Мати!».
Та «Земля» Катерини Андрощук – в першу чергу своя, та, що за неї воювали відважні і сама ж поетка терпіла і втрачала невіджалуваних друзів:
«Я стану між них постаріла,// Й дерева повищають зростом// І будуть шептатися віршем// Про те, як було нам непросто,// І скрипки обірване соло// Відлуннями буде бриніти:// Іванки,// Михайли,// Миколи…// Стріляли ж у вас – не на вітер!».
Минулися роки дитинства… В шістнадцятилітньому віці спіткала її холодна Північ-Інта, Убезь…
«Вже третій день пурга не мовкне// Блукає лань, загнана вовком.// Лежить Уса, морозом скута.»».
Чи знов – не символ небезпеки й неволі? І знов багатозначна пуанта: «Закон дротами все обплутав…».
Переслідування мови… Це, чи не найдосконаліший вірш! І скільки в ньому поетичних знахідок!
«Не своя в своїй хаті ти, –// Нам чужа популярніша.// Тебе під автоматами// Гнали в світ, де полярніше.
Зауважте співгру звуків і змісту слів. І ще новотвір: незвичний, вищий ступінь прислівника «полярно». Як же доцільно вкладений у зміст! І закінчення (знов же пуанта-висновок).
«Тож співай, моя мовонько!// Кажуть, що ти солов’їна.// Солов’ям хай – дібровонька,// Ти – розбуди Україну!».
Послухайте, який тонкий насміх над потертим, поверховним, сентиментальним патріотизмом.
Катерина Андрощук живе не лиш споминами, але й живо відгукується на всі прояви сучасного українського життя. Про Майдан 2004 року пише: «Я вчора слухала свято!» – і оплакує його невдалі наслідки: «А були ж! Ти бачив,// Кроком від свободи!// А була ж столиця… // Тріюмфальне море…// Спотикнувсь керманич// Об скриню Пандори!//
Не диво, що недавня смерть улюбленого сина залишила ніколи незагоєну рану на душі поетки… Найглибший людський біль, над домовиною своєї дитини, вичаровує із творчого джерела Матері такі слова: «Вже п’ятий рік плетуться дні, як тіні// Потоки сліз на вікнах від дощу…// Собі я вже ніколи не прощу,// Що віддала без болю, без моління// Тебе…».
У збірці ряд знаменитих віршів всесвітнього болю, голосу всіх Скорбних Матерів. Від мітичної Ніоби – до Пієти-Богоматері.
Терпіння бо – найлюдськіша річ і джерело найвищої Краси…
Традиція безконечних, благочестивих поколінь предків не могли не зайняти уваги сучасної Пустельниці. Глибокі роздуми над християнством знайдемо в неодній із її поезій. Її рефлексії на Страсті Христові читаємо хоч би у вірші:
«А Він моливсь в сутінках ночі,
В словах несміливо просив:
– Якщо можливо, Авва-Отче,
Повз мене чашу гірку пронеси!
Але незмінне Слово Бога
І вирок звершений – Пилата.
І ніс Він хрест в кінець дороги,
І на хресті вмирав, розп’ятий!
За нас, невірних, виніс муки…
Тисячоліття проминають;
Пилат опісля вимив руки,
А ми – ще й досі умиваєм…».
Перед нами спілий плід глибоко людських пожиттєвих роздумів.
Є у збірці і вірш, присвячений «зліквідованому» поетові «розстріляного відродження» Євгенові Плужникові. Годі промовчати, у згадці про Катерину Андрощук, його характеристики, немов викроєної до сучасної поетеси. «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати!?».
Хвала видавництву «Майдан» за це велике діло…у наші, неписьменні часи! Книга повинна стати щоденним читанням і джерелом самосвідомости кожному українцеві. І в перекладах на світові мови не сором було б їй появитися! Та висота накладу нігде не зазначена… Ой знаємо, чому!
А кому ж терпіла і творила самітниця поетка? В нас і змога поширювати справді вартісну творчість!
Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
Канада.