- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Його боротьба надихає нинішніх бійців

Posted By Модератор On 14.07.2017 @ 14:07 In Нація | No Comments

У сузір’ї партизанських командирів у боротьбі за Українську державу Павло Вацик займає чільне місце. Це був природжений військовик і відважний революціонер. Павло народився 17 липня 1917-го у селі Заріччя Надвірнянського району у селянській сім’ї. Закінчив шість класів сільської народної школи, працював теслярем, одночасно активно займався громадською роботою, організатор «Дитячої бібліотеки» у рідному селі, член «Лугу».

Вацик [1]

У 1939-му призваний до польського війська, учасник німецько-польської війни у складі артилерійської частини. Повернувшись із війни у 1939-1941 роках у рідне село, одружився. Коли почалася радянсько-німецька вій­на, активно долучився до творення української адміністрації та міліції; від березня 1942-го до осені 1943-го служив в УДП (Українська допоміжна поліція). Саме тоді за завданням проводу ОУН навесні 1943-го, перебуваючи на посаді повітового військовика, підготовляв місце для відділу УНС в околицях Поляниці та Микуличина. У листопаді Павло вступає у ряди УНС (Українська національна самооборона), перед цим влітку 1943-го стає членом ОУН. Присягу приймали у хаті Бойчуків у Делятині. Юна Павліна Бойчук (пізніше «Ореля» секретар-друкарка надрайонного провідника «Променя») привезла із Станіслава портрет Степана Бандери.

Перше псевдо Вацика «Дмитро», пройшов військовий вишкіл у Чорному Лісі – ройовий сотні «Змії», від квітня 1944-го – чотовий у ранзі булавного. У листопаді 1944-го призначений командиром цієї сотні, 7 січня 1945-го – командир куреня «Скажені» 22 ТВ «Чорний Ліс». Пізніше реорганізував курінь під новим криптонімом «Підкарпатський». Упродовж літа 1944-го і весни 1945-го «Прут» із своїми вояками рейдує теренами області, де зводить бої з німецькими військами, пізніше – з частинами НКВД.У другій половині жовтня 1944-го сотня «Прута» при допомозі двох чот під командуванням чотового «Явора» сотні «Стріла» (командир «Хмара» – Петро Мельник) напали на село Красне Перегінського району, де розбили станицю внутрішніх військ та забрали частину трофеїв. Під час облави у листопаді 1944-го вояки «Прута» у Чорному Лісі вели бої із внутрішніми військами НКВД, пізніше, щоб показати ворогові, що повстанці не зломлені. Сотня «Прута» 25 листопада атакує районний центр Лисець, курінь «Благого» – Богородчани. Незважаючи на те, що у Лисці знаходилися кількасот вояків внутрішніх військ, після запеклого бою бійці прорвалися, завдали значних втрат ворогові і знищили ворожі установи.

Після цього рейдом вирушають на Отинійщину і Тлумач, де 15 грудня напали на Тлумач, розбили тюрму, визволивши понад 100 в’язнів, знищивши всі установи райцентру. Після цього сотня «Змії» у складі куреня рейдує Єзупільським районом, пізніше – Чорним Лісом, де  знаходилися курені «Смертоносці» і «Дзвони». Оскільки ворог розпочав сильну зимову блокаду і кинув великі сили проти повстанців, вони постійно змушені рейдувати. 6 січня 1945-го сотня «Змії» у складі куреня «Різуна» напала на село Ріп`янка Калуського району, де знаходився пересильний пункт, знищили 120 енкаведистів і квартири, де базувався ворог. Другий великий бій – у селі Рибне Станіславського району, НКВД зазнало великих втрат. 7 січня, коли важко поранили «Різуна», командування куренем перебирає «Прут», 19 січня спільно із куренем «Смертоносці» беруть участь у цілодобовому жорстокому бою біля села Глибоке Богородчанського району.

Коли у другій половині січня ворог скерував великі сили на повстанську столицю Космач у Косівщині, то «Прут» із своїм куренем йде у рейд із Чорного лісу на Гуцульщину. 3 лютого курінь «Скажені» під командуванням Павла разом із куренями «Гайдамаки» і «Карпатський» ведуть жорстокі бої в околицях Космача. Саме тоді вояки куреня «Прута» і дві сотні «Гайдамак» почали наступ, де впало близько 80 більшовиків. Після Космацького бою повстанці розквартирувалися у селі Вижній Березів Яблунівського району, опісля повернулися у Чорний Ліс, де відбулася реорганізація і Павлові Вацику присвоїли звання хорунжого.

У склад його куреня входять сотні «Сокола», «Пирога» і «Чорноти». Вояки з командиром стійко переносили труднощі з блокадою, доводилося інколи їсти один раз на добу, весь час рейдувати, завдаючи ворогу значних втрат. Курінь у березні 1945-го вдарив по гарнізону у селі Посіч Лисецького району, де бій тривав цілу ніч. Знищили чимало енкаведистів, зброї та амуніції, 16 захопили у полон. Наші втрати – 4 вбитих і 8 поранених. Сильні удари по ворогові на відтинку Чорного Лісу завдали йому значних втрат у людях, порушили роботу адміністративно-партійного апарату. Ворог відповів великою облавою на Чорний Ліс, в якій взяли участь 20000 солдатів, включаючи танки і гармати, під загальним керівництвом начальника УНКВД Завгороднього. Курінь відійшов  на терени Калущини у район Перегінська. Тут 20 березня 1945-го розпочалася більшовицька облава «Рубаха» із задіянням декількох дивізій внутрішніх військ. Курінь «Прута» знаходився між селами Грабівка і Завоєм, курінь «Хмари» – між селами Петранка і Красне. Вони вирішили йти на прорив і у результаті запеклого бою із задіянням авіації повстанці прорвали кільце і вирушили у напрямку села Рибне, де перебували близько 2 годин, підкріпилися їжею, бо не їли вже третю добу.

Шлях повстанців пролягав на Войнилів, а далі – у Стрийську округу, де вели запеклі бої із більшовиками. 10 травня 1945-го, виконуючи вказівку командира 4 ВО «Говерля» «Грома», курінь «Прута» із майже 360 вояками вирушив у рейд на Словаччину та Польщу. У районі Болехова до них приєдналася сотня повстанців із Львівщини. Загальне командування рейдом здійснював Дмитро Вітовський «Андрієнко». Перед початком виступив командир «Чорного Лісу» «Різун», який закликав повстанців високо нести звання українського революціонера. За час рейду територіями Закерзоння та Словаччини курінь пройшов із боями сотні кілометрів, зокрема, на території теперішньої Польщі, де проживали етнічні українці. Ці території Сталін згодом передав правителям комуністичної Польщі. Саме курінь «Прута» у ніч з 22 на 23 жовтня 1945-го напав на місто Бірча, звідки поляки періодично нападали і нищили українські села. Повстанці прорвали ворожу оборону, при цьому розбили тюрму, визволили в’язнів, знищили військові казарми. Після цього вояки відійшли на Словаччину, а звідти – на Закарпаття, де мали з’єднатися з куренем «Дзвони» під командуванням «Хмари», а далі пройти через усе Закарпаття. Проте ворог кинув великі сили внутрішніх військ, повстанців відтиснули углиб гір і не дали з’єднатися, курені змушені виходити поодинці. «Прут» у листопаді 1945-го із боями прорвався у районі Тячева долиною річки Лімниця у Перегінський район до села Грабівка. Пройшли більше 2000 кілометрів.

Командирський хист і організаторські здібності Павла Вацика гідно пошанував ГК: 10 жовтня його підвищили до звання поручника, наказом ГВШ від 15 лютого 1946-го – до звання сотника, 20 липня 1945-го – відзначили Бронзовим Хрестом Бойової заслуги. Перебуваючи на території чужих держав, зокрема, Словаччини, головним завданням повстанці мали проведення політичної і пропагандної роботи про український визвольний рух. Словацькі жителі ставилися до повстанців прихильно, допомагали усім, що треба, найперше, харчами. Чехословацька поліція і армія проти українців не воювали, про рейд УПА заговорила місцева преса. Після словацького рейду курінь «Прута» опинився на території Калущини, де вдарив по ворожому гарнізону у селі Новиця, завдавши значних втрат. Пізніше переходить на відпочинок у Чорний Ліс терен Станіславської округи. Командир 22 ТВ «Різун» дає наказ курінному «Прутові» і тимчасово звільняє його з бойових завдань, щоб вояки могли відпочити після шестимісячного рейду, привести у порядок взуття й обмундирування, на випадок блокади – заготовити харчі у Чорному Лісі. Тоді він знаходився неподалік села Нивочин Богородчанського району. Поладнавши господарські справи і трохи відпочивши, повстанці 24 грудня 1945-го вдарили на гарнізон і станицю «стрибків» у Старих Богородчанах, завдавши вагомих втрат. Січень-лютий 1946-го минають у боях і сутичках із військами НКВД, які розпочали широкомасштабну операцію під назвою «Велика Блокада». Це пов’язано з тим, що на 10 лютого 1946-го призначили «демократичні вибори» до Верховної ради СССР. У кожному селі базувався гарнізон внутрішніх військ чисельністю від 25 до 100 чоловік.

Ведучи постійні бої, завдаючи втрат ворогу у час «Великої блокади», мужній командир загинув 1 березня 1946 біля села Підлісся Тисменицького району. Його тіло перевезли до Станіслава, повісили на ратушу з написом «Командир банд». Після цього возили вулицями міста, місце поховання – невідоме. Наказом ГВШ від  10 жовтня 1946-го посмертно із 1 березня підвищений до звання майора, а також відзначений ГК 16 липня – Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1 кляси.

Трагічною виявилася доля його дружини – псевдо «Калина», зв’язкової УПА, яку в 1946-му чекісти спіймали і засудили до 25 років сталінських таборів. Після відбуття покарання їй заборонили поселитися у Західній Україні, проживала у Криму, а пізніше у Запоріжжі, де й померла у 2006-му. Брата Василя вивезли на примусові роботи у Німеччину, там і залишився. Всередині 1990-их приїжджав в Україну.

Уже за незалежної України, щоб відшукати місце загибелі повстанця, рідні Павла Вацика разом із «Орелею» їдуть до Підлісся. Оскільки це була неділя і відбувалося богослужіння, «Ореля» передала священикові записку, де мовилося, що приїхали люди, які хочуть дізнатися про долю «Прута». Один із місцевих жителів Михайло вказав на місце загибелі командира. Про це він дізнався ще в 14 років, коли це місце йому і ще одному хлопчині показав сотенний Микола Геник. Там встановили хрест, на деревах зробили зарубки і посадили смерічки. Через деякий час хрест зник. 12 липня 1996-го в день іменин Павла сотні людей з усього Прикарпаття приїхали на панахиду й освячення хреста. Серед гостей – брат Павла Вацика Василь із дружиною Марією з Німеччини, бойова подруга, дружина загиблого, активна учасниця визвольної боротьби Анна («Калина»), рідна сестра повстанця Анна, дружина «Різуна» Євдокія Андрусяк. Голова районного проводу КУНу Микола Андрейчук прочитав вірш дідуся, районного провідника, активного учасника національно-визвольної боротьби Василя Меланюка-«Дух», присвячений «Прутові». Керівником заходу був Микола Стельмащук. Від молоді виступив надвірнянець Роман Цівкач (тоді очолював місцевий осередок «Тризубу»), мереживо повстанських пісень виконав гурт «Червона калина» із Зарічанського будинку культури.

У своє рідне село Павло Вацик «Прут» повернувся 2 січня 2007-го, де йому відкрили пам’ятник, витесаний у камені. Активну участь у його спорудженні взяли тодішній голова РДА Василь Андрейчук із заступником Романом Мамчуром, заступник директора Зарічанської ЗОШ І-ІІІ Василь Бігун, який написав вірш-присвяту командирові, та Микола Стельмащук, скульптор – уродженець Делятина Володимир Довбенюк. Іменем Павла майора «Прута» назвали одну із вулиць у селі. У почесній варті, демонструючи величну силу і незламність української нації, стояли пластуни із Білих Ослав зі своїм наставником, учителем предмету «Захист Вітчизни» Василем Дідиком. Присутні, тамуючи дихання, слухали слова повстанки, яка пережила заслання у Воркуті, Павліни Григораш «Орелі»: «Зголошуюся про свій прихід, Друже Командире. Я з’явилася на Ваше свято».

Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам’яті і, приходячи до потомків, надихають теперішніх вояків російсько-української війни заради побудови і відновлення національної свідомої, патріотичної і економічної розвинутої України.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови райорганізації Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2017/07/joho-borotba-nadyhaje-nynishnih-bijtsiv/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2017/07/Вацик.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.