- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Літстудії «Бистрінь» – 30

Posted By Модератор On 07.07.2017 @ 11:48 In Новини | No Comments

Оксана АНДРУХОВИЧ

Фронтова медсестра

Фронтова медсестра з поля бою бійця

На тендітних плечах виносила.

Фронтова медсестра, звідки віра оця?

Звідки в тебе береться  ця сила?

 

«Ой, соколику мій, ой, лебедику мій,

Потерпи, я благаю, ще трошки.

Серед страчених мрій, поміж вбитих надій

Над тобою схилились волошки.

 

Я таки доповзу, я таки дотягну,

Смерть забрати тебе не посміє.

Я пекучу сльозу витру геть не одну…

Глянь, рідненький, весна зеленіє!

 

Хоч по мінних полях наш прокладено шлях,

Не сховатись ніде нам від «Градів»,

Ми дорогу знайдем по вечірніх зірках,

А у вітру спитаєм поради.

 

У кривавій імлі нині сонце зійшло.

Україно, гіркі твої втрати!

Пересохлі вуста все шепочуть: «За що

Молодим нам таким помирати?»

 

Фронтова медсестра з поля бою бійця

На тендітних плечах виносила.

Фронтова медсестра, звідки віра оця?

Звідки в тебе береться  ця сила?

с. Микуличин.

Роман БЕНЮК

«Бистріні» – 30

В храмі тиші і знань

у багатті книжок

незгасаючих літер

палахтить одкровенням

тридцять зоряних літ

ходить посох з чорнилом

до дванадцяти місяців

по переміні

нерозділену грань

контроверзи думок

у світи гонить вітер

з Божим благословенням

торить шлях  книгопліт

з паперовим вітрилом

у стерна літмитців

гурток Бистріні

м. Надвірна.

Наталія БОДНАРУК

(дебют)

Чому не полечу

Чому не полечу я в синю даль,

У поле птахою понад колоссям жита?..

Та ні, залишусь тут…Бо це – мій Рай –

Вкраїна рідна, в смуток оповита.

 

Поля пшеницізнищила орда,

і синє небо “гради” розстріляли.

Та символи Вкраїни не дарма

Ці кольори навіки увібрали.

 

Синь неба ти не витреш, не трудись.

Це колір вічності, і мрії, і надії.

Поля колосся пишні, як колись,

хоч топчуть танки з “братньої” Росії.

 

Та поки в наших душах є любов

і синьо-жовті майорять прапори,

шумить у  венах українська кров,

і серце вільно з Господом говорить.

с. Білі Ослави.

 

Олександр БУКАТЮК

Із циклу «2016-те січня»

п.ото.п

потоп! йде потоптом зла злива

ковчег ніхто не збудував

вода високого розливу

аж захлинаються слова

і ниє Ной нагий на ґанку

що бога глас як глюк сприйняв

він сам як сом ані коханки

ані жони… лиш чує няв

котяче

й більш немає скоту

добра за вік не настарав

пропив покликання й роботу

нема ні пуху ні пера

а міг би бути він поетом

та не престижно бути ним

строчив скандали у газету

ігнорував натхнення й рим

цурався

й вільних віршів

упрягся у ярмо юрми

і мудрим був як дурень Ніцше

немає бога – всім сурмив

і бог сказав – немає Ноя

а світ осточортів й допік

і людства чорна параноя

мені болітиме вовік

 

це сон страшний? прогноз?

не знаю! краплинка капнула з небес…

самотній бог – вигнанець з раю

шукає в світ цім – ТЕБЕ

смт. Битків – м. Івано-Франківськ.

 

Уляна ВОВЧАНЧИН

Тільки ти

Я б здалась на поталу голодним світам,

Бо втомилась у пошуках іскор,

В перехрестях сарказму, іроніях драм,

Я далеко відсвітла й заблизько.

Надто близько від вічності білих безпек,

Щоб торкатись того, що етично,

Як же добре, що ти мого сонця естет

І до темних сторін не дотичний.

Ти обняв ніжним цвітом на фоні снігів,

Теплим золотом в світі підземнім.

Тільки ти зрозумів, і любов’ю зігрів,

І довів, що живу недаремно.

м. Старий Самбір.

 

Ярослав ГАЙДАШ

НІЖ У СЕРЦІ

Там, з того боку,

із старої хати,

у саме серце

цілиться москаль.

Боюся, мамо,

темряву обняти,

їсть вперто землю

штиковий «роскаль».

 

Уперся в бруствер,

задививсь на небо –

тут, мамо, зорі

не такі, як в нас.

Думки, мов сокіл,

все летять до тебе.

Прости, знов ворог

Обкрадає час.

 

Плече в плече,

на чатах аж до сходу.

Завжди готові

стати враз до герцю.

Щоби відчуть всеціло

біль народу –

носити, мамо, треба

ніж у серці.

с. Верхній Майдан.

 

Мирослава ГОРДЄЄВА-МЕЛЬНИК

Малюнки на склі

холодне скло

прозоре і жорстоке

а ми на нім

щоденно і натхненно

малюємо свій власний

добрий світ

хто кольоровий

хто буденно-сірий

залежить скільки

барви дав Господь

і вже чи поодинці

чи дуетом

змагаємось в мистецтві вітражів

і кожному художнику здається

що справжнім світом є його творіння

а в інших так

малюночки на склі …

с. Саджавка

 

Борис ГОШКО

ЛЮДИ ВІЙНИ

(уривки з роману)

Поїзд рушив з місця. Максим стояв біля вікна та дивився на неї. Вона не бігла, а просто проводжала його поглядом. Сліз у очах не було, а тільки якась загадковість, безліч думок, які можуть стати причиною божевілля. А що таке божевілля? Може, це просто неспроможність сказати про свої думки? Може, ці люди знають Відповідь, але не кричать про це, бо їх не зрозуміють “нормальні”?  Її вже не було видно, Максим дуже хотів ще хоч на мить на неї поглянути, адже він не знав, чи буде ще в нього така можливість.

***

Хлопчик дивився на солдата цікавими дитячими наївними очима. Для нього військова служба була чимось великим, шляхетним і благородним. Воно так і є, але, з іншого боку, військова служба – це постійне муштрування, відсутність волі, особистого простору й думки. Солдат не повинен думати, за нього думають командири, і не завжди ці думки розумні. Зірки на погонах не є доказом розуму. Українське військо має майже все, щоб його боялись: сильних духом солдатів, народ, який його підтримує і зброю. Одне, чого бракує, – це істинно гідних офіцерів, які працюватимуть не для замилювання очей, а для народу,  держави та миру. Так буде. Пузаті генерали підуть у минуле, а на їхнє місце стануть великі люди, люди, які бачили смерть, а не пафос, реальність, а не показуху, честь, а не лицемірство.

 

Андрій ГУРАЛЬ

Закохався Петрос у Говерлу

Закохався Петрос у Говерлу,

Та ніяк не може підійти,

В неї очі, як у морі перли,

Кращої від  неї не знайти.

В неї стан стрункий, немов смерічки,

Шапка біла й гарна, до лиця,

Так він простояв один всю нічку,

А вона чекала молодця.

Тут нараз надбігли сиві хмари

Й заховали стан її стрункий,

А коханця охопили чари,

Став він не веселий, а сумний.

Так вони й донині одинокі

Гордо над плаями височать,

А внизу біжать гірські потоки,

Про невдале щастя гомонять.

 

Богдана ДЕДЕРЧУК

Крові, крові синів найдорожчих

Хоче нечисть! Скрізь гнилість і бруд!

Будьте прокляті ви й ваші гроші!

Скільки ж вас в Україні іуд?

 

Що ж, дожилися! Ні, ми не скорені.

Пізно вже відступати назад.

Під час злої ворожої повені

Хто тепер в Україні Пилат?

 

І не треба далеко шукати.

Залишилось святе хоча б щось?

Грошей? Влади? Когось розіп’яти?

Хто тепер в Україні Христос?

с. Микуличин.

 

Ганна ДЕМ`ЯНЧУК

(дебют)

Мова

Стояла мова в вишитій сорочці

На роздоріжжі. Хтось її нагнав

Сюди,  чекати  долю напророчив,

Аж холод їй до серця досягав.

 

Чому ганяють, тицяють перстами,

Немов огню, шугаються, чому?

Чому віками водять манівцями

Й давно оголосили їй війну?

 

Мов сирота, обвіяна вітрами

І штубаками кручена не раз,

Сльозами мита, гріта сибірами,

Уперто підінімалась на Парнас.

 

У кого їй питати свого права?!

Нащо їй дозволи, якісь права?!

Вона із вуст вкраїнців залунала,

Вона цілюща , бо вона жива!

 

Вона дзвенить промінням у колоссі

і піснею на молодих вустах,

І тішиться, що українці носять

Її у  своїх помислах й серцях!

с. Добротів.

 

Марія ЄРМАКОВИЧ

ПОДАРУНОК

балада

Стареньке містечко. Химерні будівлі довкола.

Он там, недалечко «Зелена аптека» і школа.

Готель, перукарня, салони краси і «Велмарти»,

За рогом – кав’ярня  і гойдалки із лунапарку.

Ліворуч – будиночок сірий, віконця маленькі,

Там дах почорнілий, а двері скрипучі, старенькі.

На дверях табличка:

«БУДИНОК ДЛЯ ПЕРЕСТАРІЛИХ».

В подвір’ї капличка для літніх, давно посивілих

Бабусь й дідусів, що покинули діти чи доля.

Вони – звідусіль. Синьоока  бабусенька квола

Стоїть за парканом, вдивляється в ауру шумну,

Сльозинки ллє градом. Дивитися важко і сумно.

Та враз стрепенулась бабуня, припала до тину,

Назад похитнулась – побачила рідну дитину,

Що йшла у притулок, усміхнена краля чарівна,

(маленький пакунок в руках), мов заморська царівна.

Сердешна бабуся від щастя не вимовить слова.

А згодом: «Настусю! Я миттю зберусь, я готова!».

Вона поспіша, оббиває об камені ноги,

Тріпоче душа – вже ввижаються рідні пороги.

За руку взяла свою матінку пані тендітна,

В прикрасах сія її сукня, як небо, блакитна.

Шепоче на вухо зманіжена доня тихенько:

«Кріпись, мамо, духом. Куди я візьму тебе, ненько?

У мене є справи, літаю в Панаму, до Риму…»

А далі лукаво: «Матусю, я світська людина.

Літ з п’ять поживи ще ось тут, є у тебе притулок.

Не плач, не тужи, я прийду. На! Візьми подарунок:

Цукерочків трішки, гарненька квітчаста хустина,

Солодкі горішки, на свята новенька кофтина».

Не глянувши в вічі, прощалась: «Пора мені, мамо».

Крутнулася двічі, хутенько подалась за браму.

Даруночок доні бабуся до личенька тулить,

До серденька горне, неначе дитятко голубить.

Іде у капличку молитись, щоб там, у Панамі,

Її блудну дочку, бува, не накрило цунамі.

с. Саджавка.

 

Єлизавета КИСЕЛЮК-АНДРІЙКІВ

ВІК ЛЮДИНИ

Час міняє закони і моди,

стрімко мчить, наче бистра вода.

Вік людини – помилка природи,

як насправді душа молода!

Сивина – не трагічна фатальність.

Зморшок більше? –  і це не біда.

Вік людини –  це тільки формальність,

як насправді душа молода!

Ця душа, мов глибока криниця –

в ній дзюрчить животворна вода.

Вік людини – яка це дрібниця,

як насправді душа молода!

с. Микуличин.

 

Анатолій ЛЮБЕЦЬКИЙ

ЛЮБІТЬ МАТЕРІВ

Іду, як завжди, повз лани із житами,

(Дорога своя є у кожнім селі),

По стежці знайомій до рідної мами,

В місця найсвятіші на милій землі.

 

А там квітничок, розмальований в мальви,

Обабіч калини троянда й бузок,

Рясні чорнобривці співочої гами,

Й матуся, мов ружа, з букетом квіток.

 

Мабуть, ви, рідненька, уже зачекались,

Думками пробігли по кожнім кутку,

В гайок і діброву, де дітьми ми грались…

Зітріть, я вас прошу, сльозину гірку.

 

Лиш тільки не плачте, ходімо до хати,

Візьміть цей букет з різнобарвних квіток,

А в травні Мишко завітає в Карпати,

В чергову відпустку приїде синок.

 

Невдовзі Марічка прилине з онуком,

Квітник ваш пополе, посадить город,

Й Петрусь, наймолодший, прийде з ноутбуком,

Покаже в красі український народ.

 

Отож не сумуйте, ви наша найкраща,

Ніде нам такої у світі знайти,

Ми молимось Богу, хай згине пропаща,

Біда хай не ступить у ваші сліди.

 

… Любіть матерів, мов богинь, вберігайте,

Цінуйте секунди у їхнім житті,

Свої почуття наяву віддавайте,

Не дайте спокуті прийти в каятті.

смт. Ланчин.

 

Ірина МАРУСИН

СИН

По небі місяць походжає,

Серпом з-за хмар блискучим сяє.

Сон оповив родючу землю.

Струмок не спить, збігає в греблю.

 

Дрімають всі гаї й долини,

Лиш ненька молить щогодини,

Немов з страшних руїн Содому,

Щоб син з війни вернувсь додому.

 

Їй так проходять дні і ночі,

Та син її заплющив очі.

Його тепер не відпускають:

Він там, де янголи літають.

 

«Любив і захищав він маму»,–

Птахи несуть їй телеграму.

Так буде важко сльози лити…

Дай, Боже, сил це пережити!

смт. Ланчин.

 

Іван ПИЛИП`ЮК

Тужлива

(Історичне рондо)

Чи ви, хлопці, спали,

Чи ви в карти грали,

Що ви Україну

Так ганебно здали?

Ми в карти не грали,

Ми навіть й не спали:

Бо нам же мільйони

Спати не давали.

Спочатку мільйони,

А потім більйони

Розум помутили,

І ми всіх дурили.

Дурили всіх вдома,

Дурили в Європі,

Й раптом опинились

У ворожій …лапі.

с. Фитьків.

 

Галина ПОРУЧНИК

СКАЗАННЯ ПРО ОЛЕНУ-ОЛЬГУ

Уривок із драми

Зігріло сонце мій маленький сад,

Буяє яблуневе розмаїття,

Збирає соки у яблукопад,

Щоб до весни відпочивало віття.

 

«Курли… Курли…» – курличуть журавлі,

На білих крилах – чорні оторочки.

Вони летять від рідної землі

За дальнокрай у вишитих сорочках.

 

Вони летять, та вернуться назад,

Бо де іще знайдеш такі затоки,

Такий шовковий оксамит левад,

Такі в полях жита волошкоокі.

 

Червона вже калина під вікном,

Рум’янок тихо похилив голівки,

І так смакує хліб із молоком

Опісля недалекої мандрівки.

 

А в цім раю живе моя сім’я,

Зростає син, та я ще хочу доньки…

Злітає в небо юне соколя,

А сонце навстріч падає в долоньки.

 

Ганна Попович

Сину, синочку, тебе шукаю!

Всюди шукаю, тебе нема.

Снайпер стріляє. Майдан палає.

Чвань з снігу й крові, бо це ж зима.

 

Сину, Василечку, ну де ж ти, рідний,

Чи не поранений ти десь в бою?

Стою навколішках тут біля сцени:

“Спаси всіх, Господи”! – і сльози ллю.

 

Зриваюсь, знову біжу, шукаю,

Крізь дим і сльози, спеку і біль.

“Ну, де ж ти, рідний? Побережися,

побережися, синочку мій!”

 

А кулі свищуть вже біля вуха.

Сховався місяць і всі зірки,

Хтось  стогне, кличе, водички просить.

Запам’ятаєш це на віки.

 

“Куди ж ти, жінко? Ти не боїшся?

Чи ти оглухла, куди біжиш?

Вертайся, жінко, там дуже жарко,

Вертайся, чуєш, бо там згориш!”

 

«Пусти, благаю, шукаю сина,

Всюди шукаю, ще не знайшла.

Пусти,  йому ж я і батько, й мати,

Може він десь там кров’ю стіка».

 

Хтось вдарив сильно, і я упала,

А незнайомець руку подав.

Все це погано запам’ятала,

Лиш пам’ятаю, що не пускав.

 

“Не пущу, чуєш, ти ж бачиш- пекло,

І в цьому пеклі тепер всі ми..».

Вирвалась, раптом він впав від кулі,

Загородивши мене грудьми…

с. Татарів.

 

Василь ПРОЦЮК

КРИХТИ

І бажав годуватися крихтами, що зі столу багатого падали.

Лк.16:19-31.

Краще крихти збирати малі,

Ніж великі ногами топтати.

Похитнуться царі, королі,

І не буде кому підпирати.

 

Засліпило їм очі земне:

Окрім себе, не бачать нікого.

А життя пролетить, промайне,

Й доведеться зустрітися з Богом.

 

Краще жити малим двірником,

Ніж великим чиновником вмерти.

Попрощайтесь, вельможні, з гріхом,

І Господь вас врятує від смерти.

м. Івано-Франківськ.

 

Олександра СОРОХМАНЮК

Гуцульська вишивка

Гуцульська вишивка – то дідова колиска,

То бабина розбурхана душа.

Вкриває гори осінь падолистом,

А в серці зажеврілася весна.

 

Плетуть тумани павутину щастя,

Потоки б’ють цимбалами вночі,

Гуцулка-вишивальниця причастям

Узори переймає у зорі.

 

Лягають гори в полотно покірно,

Смереки витанцьовують аркан,

Йде легінь до своєї любки зірно,

Й косиці на вітрах хитають стан.

 

Плаї до неба простягають руки,

І манять нетрі  у гучні віки.

Трембіта ронить задушевні згуки,

У водоспади падають зірки.

 

Викочується сонце писанково,

А в ньому символ серця – то любов.

Бринить розлого материнське слово,

У дзвони б’є наш предковічний зов.

 

Гуцульщина моя стоїть над нами,

Над горами аж до дзвінких небес.

Гуцульську вишивку тримає Бог на длані

Й благословляє  нею рід увесь.

с. Микуличин.

 

Уляна СТАСЮК-ПЕТРІЩАК

НА ЩАСТЯ, НА ДОЛЮ…

(дебют)

День за днем покидає наш дім…

Все довкола росте і цвіте.

Світ чудовий – дві донечки в нім –

моє щастя ясне, золоте!

 

Наче вчора, здається мені,

колихала я їх на руках,

колискові співала пісні

й відкривала цей світ у казках.

 

Я у мріях летіла в той час,

коли стануть дорослі вони.

І просила у Бога не раз,

щоб здійснились щасливі ці сни.

 

Я сьогодні радію за них:

у дівочих очах – лиш весна…

Не боюсь буревіїв цих злих,

бо тепер не сама, не одна.

 

Нехай лихо мій цвіт обмине.

Материнські благання почуй…

Я прошу: не карай ти мене…

Щастям сонячним їх повінчуй!

смт. Делятин.

 

Марія СТЕФУРАК

НАЙНАДІЙНІША РОМАНТИКА

– Жінко, збирайся на сіно.

– Коли, мій газдоньку? Така спека. Дякувати Богу й тобі, що-с покосив. У валках довгеньких, гарно висохне. Ади, яку Бог дав спеку, ніс би згорів, якби виставив на сонце. Млість паде на людину. Ну, то на коли? Дітей би-м замовила: доньок, зятів. Всі би ся позбігали, швидше би скидали в копиці. Самим трохи затяжко, валків багато.

«Ще би-м сусіда покликала (на нього час не має впливу), що не день Божий, та все догори пупцем під вишнею, і на моє вікно заглядає… Боже, жени від мене таку думку, бо, якби чоловік довідався… Хоч і немалий шмат віку прожили разом, а ревнувати не перестав».

– Та коли, коли, завтра по полудню, як сонечко скотиться до заходу, аби с-мо не повмлівали на тому сіні. Не лишень про худібку треба дбати. А ти щось наготуй – рибки насмаж, борщику з фасолькою навари, зрештою, не мені тебе вчити, піввіку пораєшся вправно на кухні.

Жінка заходилася смажити, пражити, ще й пісеньку намугикує:

– Та ж на сіно йдемо, так багато нас буде. Ану, чи не заглядає сусід з-під вишні. Ото буде романтика!

Вранці лиш зазоріло, а чоловік:

– Жінко, на сіно, та швидше ходи, знову сонце буде смажити нестерпно. Раніше підемо, менше впріємо.

Жінка ще й очі добре не пролупила, язик прилип до піднебіння…

« А зяті, доньки?» – пробігла думка.

Що було робити? Як встала, так і побігла доганяти чоловіка, що з вилами, граблями широким кроком подався за село на своє поле.

… Щиро попрацювали вдвох.

Жінка гребла і за себе, й за доньок, чоловік пласти вправно кидав на копицю без зятів.

– Ану, жінко, швиденько потанцюй навкколо острови, аби копичка була файна, як лялька.

– Та я гребу, чоловіче!

– Не сліпий, кинь на трохи граблі, зараз догребеш!

– Ніц не вдієш, чоловік сказав – мушу слухати: так танцюю, немовби з сусідом, що ще спить солодким сном.

Добре намучилися обоє, але сіно скидали, їсти не було коли, зате на копиці таки посиділи плече до плеча, відпочили.

І таки скажу всім жінкам святу правду, не втаю: найнадійніша романтика з ріднимчоловіком. Навіть їсти забудеш!

м. Надвірна.

 

Світлана ТКАЧУК

Читай мене поміж срібних дощів,

Читай в росянистих кленових вітах.

Я – непрочитана книга снів.

Я – недомріяна пісня літа.

 

Перечитай хоч до ноти “фа”.

Перечитай, щоб було, як в свято.

Хоч не дописана я строфа.

Хоч не доспівана ще соната.

 

Хоч я весло без човна на воді.

Хоча сльота, що тупоче дрібно.

Перечитай мене. І тоді

Можеш іти, якщо так потрібно.

с. Тисменичани.

 

Дмитро УГРИНЮК

(ДЕБЮТ)

Прапор України

Синьо-жовтий мирний прапор

Вітер розвіває,

Українцям-патріотам

Душу зігріває.

 

Під цей стяг всі українські

Герої ставали

І за волю Батьківщини

Життя віддавали.

 

Наш дорогий синьо-жовтий

Вистояв в руїні.

Символ неба, символ лану,

Символ України.

 

Станьмо струнко всі під прапор,

Гордість відчувайте

І героїв України

В пісні прославляйте.

 

Галина ХРИСТАН

РАНОК В ЧУЖОМУ МІСТІ

Незвичний мирний ранок. Тихо скрізь. Тихо аж до болю. Ось хлопці ідуть. Куди? Ага, у кафе на пиво…

А мої – прати одяг, просочений потом, брудом, кров’ю побратимів. Прати в єдиному тазику на весь блокпост.

Виголений, напарфумений штрамак (чепурун) десь із квітами квапиться. Видно, має побачення… І вона його дочекається…

Бойові побратими квапляться пакунки від волонтерів поносити і заховати до нічних обстрілів.

Дамочка підмальована собаку вигулює вгодованого.

А чи живий наш чотириногий друг Куций? Минулого року трьох хлопців від снайпера врятував. Має відтоді у нас генеральський харч-пайок.

Яка до холєри важка ця торба! Що там мені медсестри наклали?Я ж їм казав, що додому їду, що не потрібно нічого. Вже нерви грають. Курити хочеться, а лікар не дозволяв. Чи цей зустрічний дід палить ?

– Доброго дня. Батьку, закурити не дасте ?

Дід пильно дивиться на мене, виймає пачку цигарок, простягає, але говорить, як лікар: Бережи здоров’я, такий худющий, аж світишся. Додому їдеш?

– Так, – киваю.

– Бери всю пачку собі. Але після війни облиш цю звичку.

Смачно затягуюся димом…

Як диміла в бабусі якоїсь стаєнька, а вона все поривалася туди забігти, козу хотіла врятувати! Наш друг «ЧІП», ризикуючи, влетів туди. Лице обпік, надихався диму, а козу не знайшов. Прийшла рогата сама на другий день із байрака якогось…

– О-о-о, друг-фронтовик іде накульгуючи.

– Здоров! Дембель? Ротація ? Відпустка?

– Я із шпиталю…

– Ясно! Я теж додому. Ну, мирного тобі нового року, – і пішов у протилежний бік. Старався не храмати, коли йшов біля дівчат.

І хто так сигналить ? Я ж іду обочиною! Оглядаюся – водій легковика опустив скло у дверцятах і киває:

– Сідай, фронтовику, підвезу! Тобі куди? Автостанція? Вокзал?

– У військкомат,– чомусь вирвалось у мене.

– Нема проблем! Вже розвертаюсь!

Сиджу в машині і не розумію сам, чому так сказав. Вранці із лікарні я дзвонив мамі, обіцяв що до Нового року буду вдома. Що я роблю? Куди я їду? Я ж маю вільний місяць! Цілий місяць! Від чого вільний? Я не хочу ніяких свят! Не хочу бачити шампанське і мирне олів’є. Не хочу порожніх балачок із сусідами! Не хочу, щоб мама розглядала мої рани і рубці і щодня плакала.

Я хочу замість бою курантів і пустослівного привітання чути рятівне гавкання нашого Куцого, бачити щирі очі моїх бойових побратимів. Я хочу до своїх хлопців. Я до них їду, я їм потрібний, а вони – мені.

А мамі подзвоню, вибачуся. Вона зрозуміє, бо вона – мама.

***

І стався

великий

вибух,

І стало

світло.

І стало

темно.

І було

слово.

І слово було

– «МАМО».

с. Саджавка. 

 

Ірина ШКРУМЕЛЯК

Усе минає і мине.

Минулим стане рідне.

І все, що було дороге,

Забудеться і згіркне…

смт. Ланчин.

 

Тетяна ШПИНТА

(ДЕБЮТ)

 

Були такі, що стріляли в спини,

Було багато не тих імен,

Були дороги, мости, руїни

Під кольорами чужих знамен.

 

Були уламки життів і смерті,

Хтось їх сплавляв на вогні війни…

Ми надто горді, ми надто вперті,

Щоб розібратись в кутах вини.

 

Хтось рахував ордени й медалі,

Хтось віднімав від числа живих

Усіх, хто вже набагато далі

За відраховані видих-вдих.

 

На раз, два, три – обгорілі стіни.

І знов до трьох – попелища міст.

Ми не змогли і ми не зуміли

Серед вогню відшукати зміст.

 

І не знайдемо. Його немає.

Війна – це злочин всіх проти всіх.

Хтось там казав, що біда навчає,

Та ще навчитись ніхто не зміг.

м. Надвірна.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2017/07/litstudiji-bystrin-30/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.