Приклад жертовності Олега Ольжича

Перед Силою сил

Cтав, як і кожен:

«Ольжич єси?»

— «Так, Боже».

«Одведи.

Знаєш, куди».

Підійшов

Подібний до тебе, як брат,

Тільки крилат

І не вдягнен у кров.

І повів на сповиту у гуд

Багряную хмару,

Де чекали лави з-під Крут

І Базару.

Олекса СТЕФАНОВИЧ,

«Пам’яті О. Ольжича», 1949

(1907-1944 рр.)

Олег Ольжич. Поет, археолог публіцист, історик, професор відомих університетів, а основне – великий патріот рідної землі. Звичайно, він не пускав під укіс ворожі поїзди, не підривав мости, у засідках не чигав на ворогів, а основною зброєю його було слово. Це є приклад жертовності, коли особистий талант і уподобання йдуть на користь справі національного відродження. Цю жертовність не можна розглядати окремо без боротьби в ті далекі 30-40-ві роки ХХ століття. Тоді б не виховувалося  покоління, яке б пішло його слідами у борні за незалежність України.

Народився Ольжич у величній родині славного вже тоді поета Олександра Кандиби-Олеся, але його творчість ніколи не наслідувала батька. Олег ішов своїм творчих шляхом. Він переріс батька у всьому: в поезії і як громадський діяч, публіцист.

Потрапивши в 1923 році у Прагу, Ольжич вступив до Карлового університету. Вже в 1930 році – доктор наук і поет. Високий стрімкий злет його зірки тривав у 30-х роках ХХ століття. Олег стає науковим працівником відділу археології Національного музею у Празі. Трохи згодом – головою культурної референтури Проводу Українських Націоналістів полковника Андрія Мельника. З’являються збірки його поезій «Рінь» (1935), «Вежі» (1940).

З початком Другої світової війни поет повністю віддає себе кропіткій публіцистичній діяльності на теренах України. Без страху і з завзяттям він її проводив до кінця свого життя в таборі смерті «Заксенгаузен» влітку 1944 року.

По-європейськи освічений, раціональний у своїй науковій діяльності Олег Ольжич постає перед нами як романтик у поезії. Але в ньому є відмінність від інших романтиків. Вона проявляється в тому, що спрямована на відродження національної свідомості українського народу.

Творчість доктора Ольжича здатна надихнути майбутні покоління до борні за свої права. Його особистість багатогранна. Він не лише революціонер, але й високоосвічений провідник, один з тих, які могли б торувати шлях молодій європейській  українській державі, – стверджує видання «Смолоскип».

Про Олега Ольжича писали багато його сучасників, писали і пізніше. Хай нове видання його творчості будить серця і сумління як дзвін тривоги за долю держави:

Над хижим простором Карпати – Памір

Дзвінка і сліпуча, як слава,

Напруженим луком на цоколі гір

Ясніє Залізна Держава.

(Олег Ольжич, із вірша «Незнаному воякові», 1935).

Під час Другої світової війни Ольжич з похідними групами добрався до Києва. Разом з Оленою Телігою та іншими поетами дуже багато поширили творчості, щоб подолати занепад українського слова в столиці України. Ми добре знаємо, що за цю справу життя  віддала Олена Теліга  і вся редакційна колегія «Літаврів». Розуміючи високу цінність слова в національній свідомості, Олег намагався врятувати від переслідувань і загрози життю О. Телігу.

Після загибелі великої кількості свідомих українців Києва Ольжич з великими труднощами добрався до Львова. Зупинився він у Ярослава Барвінського, а згодом одружився з Калиною Білецькою, дочкою професора Леоніда та художниці Надії Білецьких. Невдовзі після одруження був арештований  у Львові та відправлений у табір «Заксенгаузен» недалеко Берліна.

У політичному таборі «Заксенгаузен» відгороджений окремий блок – секретний об’єкт, який називався «Целленбау». Це – залізобетонний бункер, в якому тримали дуже важливих злочинців. Там сидів син Сталіна Яків Джугашвілі, племінник Молотова, англійські і американські офіцери високих рангів, міністр оборони  Латвії генерал Дамбітіс, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер, державні діячі загарбаних країн. Серед них було багато українців – майже весь провід ОУН (обидва крила): Бандера, Мельник, Стецько, Тарас Боровець, Онацький і багато інших.

Олег Ольжич сидів у камері № 14. Ця камера стала «кам’яним мішком» для в’язнів-смертників. Тут поета тяжко катували. По сусідству, у камері № 15 сидів колишній ад’ютант Пілсудського Єжи Кунцевич, який чув ці муки. У своїх спогадах він повідомив, що бачив Ольжича у коридорі. Олег сказав до нього: «Дуже б’ють». «Тримайся», – тільки й спромігся вимовити Кунцевич.

Вважають, що карателів, які допитували Олега Ольжича, було троє: кримінальний радник з Берліна Шульц, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг (видавав себе за латиша, проте, відомо, що до війни він викладав російську мову в Латвії) і Вольф.

Тяжко катували в’язня, живого місця на ньому не було, він втрачав свідомість. Відливши його водою, знову катували до останньої хвилини. Скатованого кинули у «мішок»  № 14. Як не прислухалися сусідні в’язні – було тихо. Наступного ранку наглядачі повідомили, що виявили неживого Ольжича. Пустили поголос, що він закінчив життя самогубством. Його забрали, напевно, в крематорій, бо ніхто не знає, де він подівся. Після мученицької смерті Олега Ольжича полковник А. Мельник зі своїми друзями намагався дізнатися, де поділося тіло поета. Та безуспішно. Ця смерть стала секретом до сьогоднішнього дня.

Діла і бажання сторукі

І смерть, як найвищий вінок

О. Ольжич

Нам не знать, як загашено кров,

І не знати, де тебе діли –

Чи ти в небо димом пішов,

Чи земля засипала тіло.

 

Тільки кажуть – вистукав ти

У стіну до свого сусіда,

Що нещадно мучать кати,

Та не їхня буде побіда.

 

Як шляхами вів тебе рок,

Так провів тебе і крізь муки,

На діла й бажання сторукі

Кладучи найвищий вінок.

(Із поезії Олекси Стефановича).

Арештант табору, єпископ з Любліна  Владислав Ґураль, довідавшись про закатованого, зібрав усіх в’язнів різних походжень та вірувань і відправив похоронне богослужіння, під час якого всі з’єдналися в спільній молитві за душу замученого.

В особі Олега Ольжича Україна втратила людину великої духовної сили, яка могла провадити  за собою у майбутнє борців за волю рідної землі не шкодуючи життя.

Гримить крізь простори і душі сурма:

«Держава будується нині».

Його не здолали ні смерть, ні тюрма,

Він – зоряний цвіт на калині.

 

Клюють чорні круки героїв діла,

Мечі іржавіють у полі.

Та Ольжича слово – разюча стріла

Злітає провісником долі.

 

Ясніє у спраглих до правди серцях

Цілющий бальзам – його слава,

Солона, як кров героїчних звитяг,

Велична, як вільна держава

Микола Симчич «Пісня про Олега Ольжича», 2007 (уривки)

Обгоріле серце поета, як він і передбачав, знялося димом у небеса чужої ворожої держави, гордо і самотньо, до тих, що так само жертовно закінчили своє життя.

Пошли мені, молюся, дар один:

В ім’я її прийняти мужньо муки

І в грізні дні залізної розплати

В шинелі сірій вмерти від гранати.

Олег Ольжич.

Від гранати, певно, швидше померти, як від тих довгих мук, яких зазнав Ольжич. Славний поет загинув мученицькою смертю від рук нелюдів. На той час його дружина вже надіялася на нащадка. Друзі подбали про неї і переправили її на Захід. Вже не було на світі Ольжича, як народився його син, який з мамою жив у Канаді.

Рідко хто серед провідних людей нації доживає до 30-40 років. Підстерігають їх ворожі сили і позбавляють народ провідників. Таких імен є дуже багато. Поряд з цією датою підходить дата людини-легенди Романа Шухевича. Хай з нашої історії вони ніколи не зникають.

Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь?

Свого не цурайтесь:

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

Т. Шевченко.

Підготувала Емілія СМЕРЕКА.