- Народна Воля - http://volya.if.ua -

СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ: потрібна революція свідомості

Posted By Модератор On 11.08.2017 @ 11:43 In Ми - українці | No Comments

Закінчення. Поч. у № 68-70 від 23 червня ц. р.

3. Мінімальний споживчий кошик та «їжа олігархів». 11 жовтня 2016 р. Кабмін оприлюднив новий список наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг. Ним збільшено обсяг споживання деяких харчових продуктів (крупи, м`ясо, фрукти); збільшено число окремих товарних позицій у непродовольчих наборах (одяг, взуття) та скорочено терміни їх використання; переглянуті набори предметів першої необхідності (санітарії, ліків); житлово-комунальних послуг і зв`язку. В той же час чимало параметрів споживчого кошика досі – далекі від реальності (хотілось би, щоб укладачі мінімального споживчого кошика чи урядовці прожили хоча б місяць на своє «дітище»).

Ось деякі показники мінімального споживчого кошика для певних категорій громадян:

– продукти харчування ( кілограми на одну дитину в рік віком від 6 до 18 р.): хліб пшеничний – 51,1 кг; макаронні вироби – 14 кг; крупи: рисова – 11,8 кг, гречана – 13,4 кг, манна – 10,2 кг; картопля – 93,7 кг; цукор – 18,2 кг, м`ясо – 20,3 кг, риба – 22,2 кг і т. д.;

 – предмети гардеробу (чоловіки працездатного віку): зимовий одяг – 1 шт. на 3 роки, костюм – 1 на 5 років, сорочка – 6 на 4 роки, чоботи утеплені – 1 на 3 роки, черевики осінні – 2 на 5 років і т. д.;

– предмети гардеробу (жінки працездатного віку): верхній зимовий одяг – 1 на 7 років; костюми – 2 на 7 років, труси – 6 на 1 рік, чоботи зимові – 1 на 3 роки, туфлі літні – 1 на 2 роки та інші;

– предмети першої необхідності (у рік ): мило туалетне – 14 шт., синтетичні миючі засоби –11 кг у рік тощо;

– житлово-комунальні послуги (на 1 особу в рік): центральне водопостачання – 28,2 куб. м., користування житлом – 21 кв. м., загальної площі на 1 особу в місяць та інші;

– послуги закладів культури (відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв та інші) – 6 разів на рік, придбання книг – 6 шт. на рік і т. д.

 А який мінімальний споживчий кошик українського олігарха чи високопосадовця? Найперше, олігарх – це підприємець, який використовує політичні зв`язки для просування своїх бізнес-інтересів. У переважній більшості – це підприємці – «бариги», які контролюють владу або її структурні підрозділи і на відміну від справжніх бізнесменів, котрі створили свій бізнес легально і легально працюють у ньому, «бариги» займаються купівлею-продажем-перепродажем, а не створенням матеріальних благ чи достатньої кількості робочих місць. Для економіки проблема у тому, що бізнес олігархів грунтується не на конкуренції і вільному ринку, а на оборудках із державною підтримкою. Якщо влада оліхарха залежить від посади, а не від бізнесу, то провести проти нього деолігархізацію дуже складно. Олігархія є продовженням, розвитком і перенесенням на вищий рівень врядування кланової моделі суспільної організації радянської доби, що базується на неформальних структурах влади, на прихованих і потужних кланах. Найзаможніші люди в Україні (майже 33 чол.) контролюють біля 90 % національного багатства. Тут бізнес і влада – одне і теж, а бізнес за таких умов стає напівкримінальним або, іншими словами – влада стає криміналізованою, а корупція – її інструментом. Для боротьби з таким ганебним явищем необхідно, насамперед, розірвати це злочинне коло, розмежувати бізнес і владу, боротися з конкретними олігархами за контроль над конкретними компаніями, передати держзакупівлі до системи «Прозоро» і т. д. Доки олігархи перебуватимуть при владі та займатимуться політикою, доти сподіватися на оновлення країни марно.

 Для глибшого й аналітичнішого розуміння української олігархії вважаємо за необхідне у спрощеному виді нагадати читачеві поіменно декілька фінансово-політичних кланів, які сформувалися за регіональною відзнакою: Донецький, Київський, Дніпропетровський, Харківський. Це потрібно для того, щоб пересічний громадянин розумів, куди поділося національне багатство країни, хто «паразитує» на бідах і нужді народу і, зрештою, добре запам`ятав своїх «героїв-антигероїв», які і сьогодні керують країною та на найближчих виборах робитимуть все можливе, щоб у черговий раз потрапити до владних кабінетів. Ось їх імена: Р. Ахметов, Б. Колесніков, В. Новинський, С. Тарута. А. Клюєв, О. Єфремов, О. Янукович, Л. Черновецький,Ю. Єнаківський, Л. Кучма, В. Пінчук, П. Лазаренко, Ю. Тимошенко, С. Тігіпко, Г. Боголюбов, К. Жеваго, В. Медведчук, Г. та І. Суркіси, Б. Губський, Ю. Лях, С. Льовочкін, Д. Фірташ, І. Фурсін, Ю. Бойко, К. Григоришин, М. Мартиненко, Р. Насіров, П. Порошенко, О. Гладковський, І. Кононенко, О. Зімін, Р. Романов. Путінські олігархи в Україні: О. Бабаков, М. Володін, Е. Гіпер та ін. (Вдумливий читач нехай проаналізує і зрозуміє, чи будуть такі «українці» вболівати за долю держави та її народ?).

 Україна, як і інші «пострадянські» країни уже стали чи стають «мафіозними» державами, де важко відрізнити діяльність влади від організованої злочинності. Це сталося і завдяки процесам приватизації після розпаду СРСР. Зараз маємо недемократичний розподіл соціальних благ, у т. ч. і суспільних, бо ті, котрі «дорвалися» до влади, і надалі розкрадають ресурси держави, матеріалізуючи їх у вишукані палаци, «будинки- привиди», яхти, персональні літаки або просто ховають їх в офшорних зонах чи «під матрацами». Автор ніяк не може зрозуміти: чи ці люди повністю втратили здоровий глузд, не думаючи, що за заподіяну шкоду державі, громадянам рано чи пізно доведеться відповідати, чи вони сподіваються, що «їх приватна власність», нажита злочинним шляхом, залишиться і надалі «недоторканою»? Питання риторичне.

 4. Купівельна спроможність населення. Україна виявилася країною Європи з найнижчою купівельною спроможністю на душу населення. Пересічний українець, після обов`язкових платежів має у 80 разів менше грошей, як лідер за даним показником – житель Ліхтенштейну. Дослідники відзначили, що жителі 4-х найбільших країн Європи (Німеччини, Великої Британії, Франції, Італії), становлячи 40% жителів континенту, мають 60% купівельної його спроможності. Даний маркер для наших жителів катастрофічно знижується: за основними видами продуктів харчування – до 150%, за житлово-комунальними послугами – до 310%. Сьогодні зубожіння жителів досягло гіршого рівня, як у кризовому 2008-му, коли сталася світова економічна криза. Так, від січня 2014 року жителі України почали суттєво економити на всіх видах продукції і послуг та можуть дозволити собі придбати лише речі першої необхідності. Зараз завдання № 1 – сплатити комунальні послуги, бо за цей період ціни, наприклад, за природний газ зросли на 600%, за електроенергію – на 50%, за опалення – на 100%, за водовідведення – на 60%, за проїзд у громадському транспорті – на 100%, за медикаменти – на 60-100%, за продукти харчування – на 270-490 %. У той же час, як зарплата за останні 8 років зросла лише на 110-115%, іншими словами – українці можуть собі дозволити придбати у 1,5-2,5 рази менше всього, як у 2008 році. Звідси, колосальний відтік робочої сили за кордон (майже 6-7 млн. людей), де наші співвітчизники готові працювати за 100 євро в місяць, тоді як німець – за 500 євро, фінн – за 700 євро, швейцарець – за 800 євро. Статистика свідчить, що у 2016-му «гастарбайтери» перерахували в Україну 5,4 млрд. доларів, що на 5,3% більше, як у 2015 році. А це – 7% ВВП. Є над чим задуматися олігархам, владі, можновладцям усіх рівнів. Але як свідчать факти – їх мало цікавить доля країни, добробут її громадян, а найперше – цікавлять власні маєтки, як і де їх приховати.

 Гострота питання соціальної справедливості проявляється через бідність жителів. За стандартами ООН, якщо людина витрачає на проживання менше 5 доларів у день, то вона живе за порогом бідності (в Україні ця цифра сягає майже 75% жителів). Сім`я, яка тратить понад 60% доходів для задоволення базових потреб (їжа, одяг, житло) – належить до бідних. Тільки 2% українців мають заощадження на випадок погіршення життєвих обставин. Опитування, проведені назалежними соціологами, показують, що причиною бідності у нас є: небажання олігархів відмовитися від надприбутків (60%), корупція (59%), небажання політичних еліт змінювати систему (47%), неефективність влади (21%), війна на сході (18%), недостатній тиск суспільства (13% ) і т. д. Наведені факти красномовно свідчать про рівень життя народу, з одного боку, і «верхівки» – з іншого. Така неймовірна прірва між бідністю і розкошами не віщує нічого доброго. Керівництво держави мусить чітко розуміти й усвідомити, що «…існує межа бідності; існує межа, яка приводить до такої бідності; але існує і межа людському терпінню, яка за певних обставин може перерости у ненависть. Не дай, Боже, переступити цю останню межу».

Чому ми, українці, такі бідні і нещасливі? Україна – найбідніша країна Європи. Здавалось би, що держава зі сприятливим кліматом і географічним розташуванням, щедрими землями, працьовитим народом та багатою культурою мала б і повинна бути у лідерах на континенті, а не «пасти задніх». У свідомості нашого народу ще до сьогодні присутні елементи т. зв. культури бідності. Люди не сприймають себе, як причину своїх проблем, не беруть на себе відповідальність за свої статки, а нарікають на важкі часи, інфляцію, економічну нестабільність, політику держави, ціни, війну на сході і т. д., опускають руки замість того, щоб реально покращувати своє економічне становище. Такий підхід запозичений ще з радянського минулого, згідно з яким держава все вирішить за громадян, дасть роботу, житло, освіту, медичну допомогу тощо. Чи не тому в народній свідомості закріпився і досі живе міф про «доброчесну бідність» і «безсовісне багатство»; «бідний – то чесний, багатий – то злодій, підлий». Нам потрібні такі державні інститути, які дадуть можливість збільшити ступінь участі громадян у соціумі, шанують приватну власність, створюють умови для конкурентного середовища. На жаль, таких умов поки що немає. Правила гри визначає захланна група людей, яка утримує владу. Україна уже пережила декілька революцій, змінився державний устрій, неодноразово змінювалася державна верхівка, але справжних демократичних змін немає і не буде доти, поки на всіх рівнях суспільства не відбудеться революція свідомості. Люди повинні навчитися контролювати владу. Кожна людина, яка хоче попрощатися з бідністю, повинна повірити у себе та розкрити свої здібності.

 Українське суспільство формувалося під впливом складних історичних подій. Йому нав`язували принцип егалітаризму (рівні можливості для всіх його членів), тому українці, здебільшого, не сприймають філософії індивідуалізму. У цьому та в інших аспектах суспільного життя вирішальне слово і діло повинна проявити влада, як виразник інтересів народу. Але, на жаль, у нас стається не так, як хочеться. Народ своїми діями і бездіяльністю відкинув державу на політичне та економічне узбіччя, бо обирав у владу, кого за гроші, кого за гречку, кого – за боязнь «помсти», а когось – із розрахунку на «своє власне майбутнє» по ін.

Влада у новітній історії України, в основному, дбала і продовжує піклуватися про власні інтереси. Одні продавали все, бо потрібно було красти гроші, інші – запозичували кошти, щоб частину їх привласнити, ще інші – запозичували і гроші, і силу, щоб утримати награбоване та залишитися при владі.

У результаті «маємо те, що маємо». Якби не світова спільнота, міжнародні фінансові організації, які через кредитні ресурси змушують владу змінювати країну і наближати її до європейських та світових стандартів, а також громадянське суспільство, яке потужно розвивається і починає контролювати ту ж владу, то країна перебувала б у ще гіршому економічному та політичному становищі. Бо, як свідчать щоденні дії найвищого політичного бомонду, влада всіляко гальмує антикорупційні розслідуванняя, розвиток антикорупційних органів, їх діяльність. Водночас і далі розкрадає бюджетні ресурси через тіньові схеми або легалізовані на рівні законів різноманітні «оборудки». Влада існує не для того, щоб зробити життя раєм, а для того, щоб не зробити його пеклом.

Несправедливість у суспільстві починається з нашого страху змінити своє життя на краще; нам бракує власної готовності згуртуватися навколо спільних інтересів і солідарно їх відстоювати; ми не повинні залишатися байдужими до потреб співгромадян, особливо, малозабезпечених, бездомних, скривджених, калік, психічно неповноцінних тощо.

Світова спільнота щорічно 20 лютого відзначає День соціальної справедливості. Ми хочемо, щоб таку справедливість не лише проголошували, але й здійснювали. Такого рівня можна досягти тільки широкомаштабним стійким економічним зростанням. Соціальна справедливість не означає зрівнялівки у споживанні, а у встановленні і дотриманні чітких критеріїв:

 – вільний вибір господарської діяльності, створення однакових правил господарювання на засадах ринкової економіки;

 – усунення різних цін на одинакову продукцію та запровадження ринкових цін;

 – рівне право отримувати винагороу за кількістю і якістю затраченої праці;

 – усунення істотних відмінностей у рівні життя мешканців міста і села;

свобода пересування і місця проживання.

Ринкова економіка проголошує правило: «Хочеш жити краще – заробляй».

Повертаючись наприкінці до парадигми соціальної справедливості в Україні, у загальних рисах потрібно виконати цілу низку фундаментальних умов:

– прискорити радикалізацію суспільних перетворень;

– відновити справедливість на всіх рівнях суспільного життя;

– завершити у найкороші терміни люстрацію правлячої еліти;

– змінити життя у суспільстві до рівня міжнародних стандартів;

– провести окремі зміни до Конституції України, виходячи із реалій сьогодення;

– завершити зміни символічного простору існування (календар, символи, єдина помісна церква ) та ін.;

– розширити формати нових комунікацій та змінити повсякденність ЗМІ.

У прикладному плані належить здійснити ще більше широкомаштабних та локальних змін:

1. Домогтися миру на Донбасі шляхом залучення до цього процесу світової спільноти, міжнародних організацій та інституцій, які зможуть заставити Росію з допомогою економічних санкцій та політичної ізоляції припинити військові дії і відновити територіальну цілісність України. Але і ми не повинні обмежуватися половинчастими рішеннями щодо держави- агресора: то запроваджуємо економічні санкції, то їх послаблюємо, то боремося з сепаратистами та їх проявами у середині держави, то «забуваємо» про такі дії; то виявляємо зрадників держави, то їх «милуємо».

2. Корупція. За останні 2 роки в Україні значно погіршилася ситуація з корупцією у бізнесі і, навіть, у соціальній сфері. У цьому плані ми перебуваємо на першому місці серед 41 країни Європи, Близького Сходу, Африки. У державі прийнято цілу низку законів і нормативних актів, створені відповідні антикорупційні органи, а результати – мізерні. Наприклад, кошти, які потрапили до Держбюджету за корупційні дії у 2016 р., склали всього 164,9 тис. грн., а за 2 місяці поточного року – всього 5,1 тис. грн. У той же час, за даними Державного фінансового моніторингу, протягом останніх 3 років сума коштів, отриманих злочинним шляхом, складає більше 200 млрд. грн. І подібних фактів – безліч. Чому так відбувається? Чому цей процес перейшов у хронічну стадію? Причин тут, звісно, багато. Але, головна – небажання влади (законодавчої, виконавчої, судової ) усіх рівнів радикально боротися з цим злом, бо в такому разі – припинеться і подібна дармова годівниця для неї самої. Влада зосереджується на «викритті» того чи іншого корупціонера (скоріше, для власного піару), оголошує йому підозру, проводить відповідне розслідування місяцями, а то і роками, та у випадку невідворотності покарання – дозволяє йому покинути межі країни або здає справу в архів і т. д. Корупціонери, у свою чергу, споглядаючи на безкарність за скоєні злочини, вдаються до повторних протиправних дій, «заохочуючи до такого процесу все нових і нових членів»… І так – по колу – до нескінченності, бо народ терплячий і за все заплатить повністю. Очевидно, потрібно діяти іншими методами, іти іншим шляхом. За корупційні дії, зловживання владою, невиконання посадових обов`язків, повинна настати адекватна відповідальність: кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та інші. Закон – один для всіх. Для цього, найперше, потрібна політична воля вищого керівництва держави, якої поки що немає, бо справжнє наявне багатство в Україні має кримінальне коріння. У нас сьогодні спостерігається брак правди, чесності, справжніх лідерів, які б могли вивести країну з глибокої кризи і тим самим вписати своє ім`я в її історію.

3. Реформи. Уже протягом чверті століття ми реформуємо країну, а кінця-краю цьому процесові не видно. Будь-яка галузь економіки чи соціально-політичного життя потребують негайних і ефективних змін, найперше: адміністративно-територіальна, судова, медична, освітня  реформи та інші. Але започатковані у них зміни або не продовжуються, або свідомо гальмуються. У проведенні і завершенні цих процесів нам заважає наша ментальність і історія, де «мертвий хапає живого». Ми боїмося діяти радикально, дуже схильні до компромісів, існує перманентна політична боротьба, яка є боротьбою не за ідеї і реформи, а за ресурси і гроші. Реформи будуть ефективними у випадку, коли їх прагнутиме і влада, і народ. Перша – повинна проявити політичну волю, друга – розуміти і бачити конкретні результати від їх реалізації. На цьому поприщі не завадив би нормативний акт, за яким і Президент, і Прем`єр мали б певний імунітет (мінімум на 5 років), щоб після їх відставки чи закінчення каденції не були б переслідувані за втілення в життя ефективних реформ.

 Сьогодні зволікають чи свідомо затягують процеси з удосконалення законодавчої бази. Закладеровані зміни до Конституції призупинені; немає нового Закону про вибори народних депутатів України за відкритими партійними списками, не знята так звана недоторканість із народних обранців та суддів, відсутній закон про імпічмент Президента, не прийнятий закон про спецконфіскацію, згідно з яким уже в цьому році до бюджету повинні надійти мільярдні доходи. Перед владою стоять невідкладні проблеми: вирішення питання фактичної парламентської біьшості у Раді, переформатування Кабміну, питання ефективності роботи НАЗК, НАБУ, оновлення ЦВК і Рахункової палати, зміна кадрів НБУ, ФДМ, фіскальної служби та інші.

Є над чим задуматися, над чим працювати, існували б тільки бажання та відповідні умови. Але, як показує щоденна реальність, без відповідного тиску суспільства і громадськості домогтися бажаного буде вкрай складно. Рано чи пізно такому хаосу і невизначеності мусить настати кінець: народ поборе несправедливість, налагодить нормальне цивілізоване життя у країні. Після відновлення на наших землях миру, мусимо пройти шлях довершення, примирення через милосердя, прощення один одному. Тільки такий мир стане тривалим. «Немає миру без справедливості, немає справедливості без прощення». (Іван Павло Другий). «Одна із найтрагічніших речей, які я знаю про людську природу, що всі ми схильні відкладати життя на потім. Ми всі мріємо про якийсь магічний рожевий сад над горизонтом замість того, щоб сьогодні насолоджуватися квітучими трояндами за нашим вікном». (Дейл Карнегі).

Михайло КІНАШ,

м. Яремче.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2017/08/sotsialna-spravedlyvist-potribna-revolyutsiya-svidomosti-2/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.