Не минуло й століття, як ветеранів Української повстанської армії вже змінюють новітні ветерани московсько-української війни. Своїми спогадами про повстанські часи поділився сотенний УПА, 94-річний Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс»), який проживає з дружиною у Коломия. Пам’ять не зраджує націоналісту, він пригадує найменші дрібниці і добре знає та вірить, що принесе Україні перемогу над ворогами.
Напередодні 75-ої річниці створення Української Повстанської армії надвірнянські свободівці – депутат Івано-Франківської обласної ради, голова районної організації ВО «Свобода» Михайло Іваночко, боєць московсько-української війни, голова ГО «Надвірнянське районне об’єднання воїнів АТО», депутат Надвірнянської міської ради Олег Туєшин (на світлині) спільно із військовим капеланом, головою БО «Діти милосердя» з Коломиї Василем Довганюком відвідали легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича та вручили пам’ятні подарунки.
Михайло Іваночко подякував сотенному за його жертовність і наголосив, що вкотре приїжджає, щоби поспілкуватись із Героєм та набратись отого невмирущого духу українського воїна, яким є Мирослав Симчич. Адже життя націоналіста є справжньою боротьбою за національну ідею української нації і його приклад самовідданості гартує у теперішніх умовах кожного з нас боротися до переможного кінця.
Про своє повстанське життя і боротьбу націоналіст Мирослав Симчич розповів кореспонденту прес-служби Надвірнянської районної організації ВО «Свобода».
«Ганяли нас, як чортів по пеклу…», –
Мирослав Симчич про вишкіл в УПА
– Створення Української Повстанської Армії чекав кожен справжній українець… чекав і я. Тому, будучи членом молодіжної ОУН у 1943 році, маючи неповних 20 років, я став до лав УПА. Всі, котрі проявили бажання воювати в Армії націоналістів, повинні були пройти військовий вишкіл, який тривав до 6 місяців і ставав доволі насиченим. Ми управлялися не тільки у військовій майстерності, а й здобували теоретичні знання. Наша військова програма мала як денні, так і нічні вишколи. Фізично витримати умови доводилося важко, і звісно не всі їх витримували. Але з простого хлопця-селянина треба було зробити воїна, тому ганяли нас, як чортів по пеклу. Сили нам додавав ідейний дух, бо саме національна ідея об’єднувала у боротьбі. В УПА не попадали випадкові люди, кожен знав, чому прийшов і що його чекає. Тут перебували люди з різних областей – від Західної до Східної України. Усіх єднало одне – вільна й незалежна Українська держава. Звісно, велике значення мала підтримка місцевих жителів. Якщо на Західній Україні нас підтримували, то на Східній відчували двояке ставлення, адже більшовики залякували людей «злочинцями-бандерівцями» і дехто вірив їм. Однак, одяг, їжу і різну допомогу нам надавали, перш за все, прості жителі, і я ствердно можу сказати, що без їх підтримки повстанча армія так довго не існувала б і не воювала б. Велика роль належить жінкам, котрі стали нашими зв’язковими, медичними сестрами, а ще підтримували побут і порядок, готували їжу. Жінки в УПА – другий корпус.
«В УПА у нас була одна команда – вогонь!»
– Зі своєю групою я провів 42 бої, з яких 40 закінчилися нашою перемогою, а 2 фактично нічиєю. Найбільше мені запам’ятався бій під Космачем 1945 року Тут разом зі своїми побратимами – вояками Березівської сотні, в якій воювали понад 200 упівців, розгромили армію московського генерала Миколи Дергачова, якого вбили у цьому бою. Пригадую, в той час розвідка повідомила, що Косів, як «Бандерівську столицю» збираються знищити і наше командування прийняло рішення вступати в бій. Ми злапали ворогів у так зване «кільце» і, щоби вони не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, які і зіграли вагому роль на нашу користь. Бій тривав від ранку до вечора і закінчився нашою перемогою. Тут я отримав поранення правої руки, але мені правильно надали медичну допомогу і за 3 місяці рука зрослась.
Після цього бою мене вперше заарештували, але більшовики не знали, хто саме розгромив їх. Тому я діяв згідно з правилами упівців: «Ніколи ворогу не сказати правди». Я стерпів всі катування, але своєї причетності до цього бою не виказав.
Аж у 1968-му, коли мене вдруге заарештували, кагебісти розшукали учасників тієї сутички, з яких один зізнався, що ними командував я… Пригадую, як після бою під Космачем я писав звіт і в ньому вказав про 200 вбитих більшовиків, але під час другого арешту дізнався, що насправді цифра значно більша: 376 убитих і з півсотні поранених, та ще й сам генерал загинув. Не можу приховати, що я радів нашій перемозі ще більше. Адже група з каральної дивізії Дергачова у той час повернулась із Кавказу після насильницького виселення татар і чеченців, щоб знищити бандерівців Прикарпаття, а натомість знайшла свою погибель.
32 з половиною роки ув’язнення:
«Було по-різному, але Господь мені дав сили та віри витримати і не зламатися»
– У 1948 році відбувся мій останній бій із ворогами, які хитрістю оточили нас і впіймали мене. У 1949-му Івано-Франківський Військовий трибунал за участь в УПА засудив мене на 25 років позбавлення волі. В умовах концтаборів, а пізніше у в’язниці траплялося по-різному, але Господь мені дав сили та віри витримати всі роки і не зламатися.
Згодом Мирослав Симчич повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». У 1956-му Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили.
– Після звільнення на Західну Україну я не мав права повернутися і як українець за старою ідеєю вибрав собі Запоріжжя, бо там колись існувала Запорізька Січ. Деякий час я жив у свого побратима, але не хотів йому докучати, бо часи важкі і вирішив самостійно десь влаштуватися. Я не мав жодного притулку, та й знайти роботу було важко. Траплялося, що ночував на вокзалі, а щоб не викликати підозр у поліції, я ховався за великий вазон, схожий на пальму, і там спав. Так тривало декілька місяців, але одного разу, їдучи у маршрутці, хтось із людей, побачивши на мені табірний одяг і зрозумівши, що я колишній в’язень, порадив мені куди звернутися, щоб отримати прописку. Все-таки з гіркою бідою я отримав ту прописку і заходився шукати роботу. Вакансій для колишніх в’язнів виявилось обмаль, тому я потрапив у справжнє пекло – на завод «Запоріжсталь» у ЦРМП (цех ремонту металургійних печей). Тут я надзвичайно важко пропрацював до наступного арешту 1968-го. Тоді мене ув’язнили на 18 років – їх я відсидів, як кажуть, від дзвінка – до дзвінка.
Після звільнення знову повернувся на завод «Запоріжсталь». Там я працював до пенсії, спочатку слюсарем, а потім токарем. У рідну Коломию все-таки повернувся із дружиною, коли розпався «совєтський» союз.
До сьогодні справа Мирослава Симчича знаходиться в архіві. Він не реабілітований, а його участь у національно-визвольній війні вважається злочинною.
Про походження псевдо «Кривоніс»
– У запорізькому війську гетьмана Богдана Хмельницького був полковник Максим Кривоніс, який вирізнявся своєю дипломатичністю, знанням військової справи. Під його командуванням козаки здобували у битвах тільки перемогу. Я читав про «Кривоноса» і мені хотілося стати хоча б трохи схожим на нього, тому взяв собі такий псевдонім. Із своєю сотнею я, як і він, виграв усі бої.
«Я не шкодую про те, що воював в УПА. Я шкодую про те, що не можу зараз потрапити на Донбас»
– Я і сьогодні ні про що не шкодую. Чекав того часу, щоб вступити до лав УПА. Шкодую за тим, що не можу зараз потрапити на Донбас. Щоб стало зрозуміліше, скажу так: кожний син повинен шанувати, доглядати і захищати свою матір, а кожний громадянин своєї нації, своєї рідної держави – захищати і боронити свій народ та свою землю. Я радий, що моє життя прожите недаремно! Думаю, що я нічого не зробив більшого чи нового, я тільки виконав святий обов’язок кожного свідомого українця! Сьогодні Україну признає весь світ, бо саме українські націоналісти довели, що ми – державники і гідні мати свою державу.
Незважаючи на свій поважний вік – 94 роки, Мирослав Симчич постійно стежить за розвитком подій в Україні і має власне бачення, коли очікувати української перемоги та що потрібно для цього. До його настанов і порад охоче прислухаються українські націоналісти, бо, як твердить сотенний УПА,
«Без націоналізму – не буде України!»
– На сьогодні усі націоналістичні сили в Україні – «Свобода», «Правий сектор», «Національний корпус» – об’єдналися, і я впевнений, що це не просто формальність, а саме та українська міць, до якої горнутиметься народ. Для перемоги у нас все є, тільки робити справу треба, та й є кому робити, але нема кому керувати. Бо замість розкрадання українського майна, його треба правильно використовувати. Потрібно творити власну ударну силу і добре «дати по голові» нашим ворогам, щоб вони ніколи не встали. Вірю, що українці, врешті решт, оберуть українську владу, в якій кожний її представник розбудовуватиме державу, дбатиме про її багатство та гідне майбутнє.
На завершення легендарний сотенний української повстанської армії Мирослав Симчич звернувся до українських захисників на східному фронті і наголосив:
«Перемагає той, хто вірить, той, хто бореться! Ми мусимо повірити у цілковиту перемогу України»
– Нашим воякам на сході я бажаю мужності, сили й взаєморозуміння. Вірити у перемогу і боротися до останнього. Ми обов’язково переможемо. Путін закінчить тією ж дорогою, що й Гітлер. Коли це станеться, не можу сказати, але це станеться. Російська імперія розпадеться, бо всі народи прагнуть свободи і за неї піднімуться, а з імперської Росії залишаться лише «роги та ноги». Побачите, що основною силою у розвалі московії стане Україна!
У центрі Коломиї Мирославу Симчичу встановлено пам’ятник із написом про те, що він – прообраз усіх українських героїв. Укотре переконуємось у влучності цієї фрази. Націоналіст, борець із непохитною вірою, син своєї нації, життя якого – взірець героїчного чину воїнів Української Повстанської армії.
Бажаємо сотенному «Кривоносу» міцного здоров’я та Божої ласки, дожити до ста літ і побачити ту національну Україну, за яку він боровся і продовжує боротися й сьогодні.
Слава Україні! Героям Слава!
Прес-служба Надвірнянської районної організації ВО «Свобода».
Версія для друку
5,505 переглядів
