(Продовження. Поч. у № 108-110 від 6 жовтня ц. р.)
З перших днів зародження УПА мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало, насамперед, з політичної програми – боротьби за відновлення самостійної Української Держави. Ця мета поєднала в рядах УПА, крім членів ОУН, вояків колишньої УНР, бійців і командирів Червоної армії, представників різних національностей більшовицької імперії. Це послужило поштовхом до скликання 21–22 листопада 1943 р. Конференції народів східної Європи та Азії. Конференція засудила обидва воюючі імперіалізми, які «заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціальне і культурне поневолення у формі гітлерівської «нової Європи» чи «большевицького СРСР» та вирішила продовжити боротьбу зі спільним ворогом.
Під впливом антитоталітарної конференції УПА суттєво змінилася державотворча програма ОУН. ІІІ Надзвичайний збір ОУН у серпні 1943 р. затвердив процес демократизації ОУН, скасував принцип однопартійності, оголосив УПА не військом ОУН, а всеукраїнськими збройними силами. Це передувало створенню в 1944 р. уряду воюючої України – Української Головної Визвольної Ради. Збір визнав право кожного народу на створення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свободу слова, друку, совісті, світогляду. ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, отже, проти СРСР і Німеччини.
Повторний вступ Червоної армії влітку 1944 р. на західноукраїнські землі чітко визначив ставлення УПА до ситуації, яку викладено у політичній декларації: «Ми за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького ярма, за відбудову Самостійної Соборної Держави, без панів і поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів». Гвинт боротьби закручується проти радянських військ і частин НКВС. Виконуючи наказ Сталіна ліквідувати повстанський рух у Західній Україні до кінця війни, уряд СРСР і наркомат внутрішніх справ залучили наприкінці 1944 р. до боротьби проти УПА близько 200 тис. солдатів внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин. Від грудня 1944 р. по червень 1945 р. здійснено три великі каральні операції проти головних сил УПА. Хрущов вирішив уживати рішучих заходів, а саме вішати полонених повстанців, запровадити систему заручників, винищувати їхні сім`ї. Втілюючи в життя вказівки Москви та Києва, органи НКВС-НКДБ розгорнули на західно-українських землях масовий жорстокий терор.
У звіті наркома внутрішніх справ УРСР Рясного зазначалось, що протягом 1944–1945 рр. радянські каральні органи провели близько 40 тис. операцій, під час яких вбито 103 тис. повстанців, затримано 125 тис. повстанців, виявлено 83 тис., котрі переховувалися від мобілізації до війська. Оскільки кількість вояків УПА не перевищувала 80 тис. бійців, то значну частину вбитих і арештованих складали мирні жителі краю. Історик Ярослав Грицак подає інші дані стосовно чисельності УПА. За даними НКВС УРСР, за період з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. у результаті боротьби УПА вбито 103 313 повстанців, 110785 – затримано, 15954 – заарештовано, ще 50 тисяч явилися з «повинною», що в сумі дає 280 тис. чоловік. Якщо вірити найновішим підрахункам, то за весь час існування УПА і підпілля ОУН пройшло понад 400 тис. чоловік – майже вдвічі більше, ніж через червоні партизанські загони.
Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців УПА з вимогою припинити боротьбу, обіцяючи амністію, проте більша частина повстанців продовжувала зі зброєю в руках боротися, незважаючи на значні втрати. Лише протягом 1945 року загони УПА втратили 9 тисяч убитими, 24 тисячі полоненими. Проте супротив УПА не спадав. Тільки на Львівщині повстанці провели у 1945-му понад 3 тисячі збройних акцій, внаслідок яких вбили близько 5 тисяч енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів («ястребків»), партійних, комсомольських і радянських функціонерів. Загалом під час збройної боротьби УПА і підпілля ОУН загинули близько 20 тисяч військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників, 30 тисяч громадян.
Зазнаючи втрат, командування УПА поділило формування на малі загони по 10-15 повстанців, створивши самостійні відділи у 1948-му. Проте збройних акцій вона не припиняла: 1947 р. – 2068, знищено 4404 чоловік; 1948 р. – 1387, знищено 910 осіб, що свідчить про спад руху. У зв`язку із втратами не справдилися надії на радянсько-американську війну. Для того, щоб зберегти кадри, командування УПА у 1947–1948 роках організувало рейди на захід. Наприкінці 1940-х років загони УПА і підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Умови діяльності ставали неймовірно тяжкими, велика кількість бійців і старшин загинула. 5 березня 1950 р. у с. Білогорща під Львовом загинув командуючий УПА Роман Шухевич «Чупринка», якого змінив Василь Кук «Коваль». Але боротьба пішла на спад. Окремі збройні відділи підпілля діяли до середини 1950-х років. Повстанці, які перебралися на захід, заснували на еміграції закордонні частини ОУН. Віриться, що героїчна боротьба УПА–ОУН займе достойне місце в історії України, а її учасники будуть національними героями і визнані на державному рівні.
Вагомий внесок у національно-визвольні змагання за волю і державність України у грізні роки Другої світової війни і буремного післявоєнного лихоліття внесли жителі Станіславської (Івано-Франківської) області. Край гуцулів, бойків, покутян, які не корилися своїм гнобителям, піднявся на боротьбу проти окупантів з початком радянсько-німецької війни. Нащадки волелюбних опришків і безстрашних усусів зі зброєю в руках на заклик ОУН стали до боротьби проти загарбників. Арешт нацистами уряду Стецька у Львові, а пізніше масові розстріли членів ОУН спонукали керівництво проводу перейти до збройної боротьби. Територію області окупували німці і мадяри. 30 червня 1941 р. на площі у Станіславі відбулося святочне зібрання народу на честь проголошення Акта відновлення Української Держави. Але невдовзі в краю почалися арешти, тюрми, примусові вивезення на роботу до Німеччини. Управу краєм перейняли німці. Почалися репресії проти євреїв. У листопаді 1941 р. у лісі Буковинка біля м. Надвірна гестапівці розстріляли більше 3,5 тис. євреїв, а із 1 серпня по жовтень 1942 р. – більше 5000 євреїв.
Відступаючи, радянські каральні органи нищили українських патріотів. 26 липня 1941 р. в околиці Надвірної в урочищі Буковинка знищено 82 чол., причому впізнати не можна було декого, деяких закопали живими, багатьох із поламаними ребрами і ногами. Це виявилося не єдиним місцем російсько-радянського «механізму». Один чоловік розповів, що бачив, як на пасовиську над Бистрицею з боку села Молодкова більшовики копали ями ввечері. Знайдено там ще коло 30 трупів і їх поховано побіч тих перших. Перелік цих злочинів дуже великий. Не відставали від «визволителів» і будівничі «нової Європи». Почалися арешти й ув`язнення націоналістів у тюрми і концентраційні табори, багатьох прилюдно стратили. Лише в середині вересня 1941 р. фашисти кинули в свої каземати від 1500 до 1700 провідних працівників ОУН Степана Бандери.
Окупаційний терор лютував і на Гуцульщині, яка в перші тижні війни опинилася в зоні дії мадярських військ. Очевидець Т. Масора розповідає: «Як тільки переступили Карпати, мадярські війська почали грабувати і без причини вбивали мирне населення, яке вже тоді голодувало, бо в цій землі лише родить бараболя, а люди удержувалися із заробітків на тартаках та бутинах (вируб лісу). Економічне грабування супроводжувалось жорстоким політичним терором. Рідний брат Степана Бандери Василь 20 липня 1942 р. потрапив до німецького концтабору Освенцім. Наступного дня по-садистськи закатували його. Там же ті самі україножиди замучили і його брата Олександра Бандеру. Два рази в`язнем німецької тюрми у Львові (1943 і 1944 рр.) був обласний провідник ОУН Станіславщини в 1940–1941 рр. Олекса Луцький, якому випало стати організатором і командиром УНСО в Галичині, а відтак і першим крайовим командиром УПА-Захід (1943–1944 рр.)».
Гітлерівський терор на Гуцульщині тривав до кінця окупації німцями краю. За участь у діяльності ОУН нацисти засудили до смертної кари 10 українських інтелігентів, яких 28 листопада 1943 р. при 20-градусному морозі у відкритій вантажівці повезли до Ворохти. Того ж дня їх розстріляли між Ворохтою і Татаровим. 17 жовтня 1993 р. їх ексгумовано, з належними почестями перевезено до Надвірної і перепоховано в любовно насипаній і зразково впорядкованій Символічній могилі борцям за волю України. На території Івано-Франківської області за період гітлерівської окупації розстріляно 223920 громадян.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови райорганізації
Всеукраїнського товариства«Меморіал» ім. В. Стуса.