Газета по-надвірнянськи
 

Долі, гартовані боротьбою за волю

27 жовтня 2017, 13:41 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 2,281 переглядів

Василь Томич і Микола Грицюк, які зростали і набиралися гуцульського волелюбного духу у карпатських селах Середньому Березові, що на Косівщині, і Лоєвій Надвірнянського району – одні з десятків тисяч молодих українських патріотів, котрі вступили у смертельний двобій, захищаючи честь і гідність нації.

Грицюк Микола Юрійович народився 17 грудня 1928-го у багатодітній сім’ї, мав трьох братів і сестру, навчався у Лоївській школі до 5 класу, шостий клас – у Надвірнянській школі, не довчився через захворювання на тиф. Його дитинство та юність припали на буремні роки Другої світової війни. Обставини воєнного часу змушували дітей дорослішати швидше, оскільки він був фізично здоровим, то виглядав значно старшим. Це пізніше зіграло фатальну роль, коли 22 червня 1944-го німці у селі Лоєва здійснили масову облаву, у результаті чого його разом з іншими відправили під конвоєм до Делятина.  З Делятинського збірного пункту їх повезли на залізничну станцію, де повантажили всіх у товарні вагони. Тих, котрі намагалися втекти у дорозі, розстрілювали. Наприклад, так сталося з трьома хлопцями у Ходорові і двома – у Кракові, проте двом все ж таки вдалося втекти.

Бранців привезли в австрійське місто Кремс, пізніше перевели у містечко Маутерн. Усіх обмундирували і розпочалися військові навчання. Мали назву «Юнацька СС дивізія», командирами якої були Білостоцький та Кавуля. Після проходження учбових занять, курсантів перевели на різні військові аеродроми, служили у частинах протиповітряної оборони. Західний фронт швидко наближався углиб Німеччини. У березні 1945-го частина, в якій служив Микола, потрапила у полон до американців. Пізніше її вояків вивезли у табори військовополонених у Францію.

За спогадами Миколи Грицюка, приблизно у серпні 1945-го до табору почали навідуватися агітатори із більшовицького військового відділу, який знаходився у Парижі. – Нас почали агітувати, щоб ми збиралися до від’їзду «на родіну, де нас ожидают отци, матєрі, жони, сестри і братья». Ми повірили і приїхали у «щирі обій­ми родіни», де нас після передачі американцями у Франкфурті-на-Одері більшовицькій військовій владі «наші визволителі освободили нас від усіх речей, які ми мали з собою». Під дулами автоматів чотири дні гнали у пересильний табір. Там нас почали «пересіювати» через так звані «особ­ливі відділи». Якщо «особісти» не виявляли жодної підозри, то почали відправляти людей на заводи, де вони розбирали устаткування. Інших – у новостворені радгоспи. Микола потрапив у радгосп, де працював на зборі врожаю із ранку до вечора. Пізніше бранців знову завантажили у вагони і перевезли поїздом до Брест-Литовська. Там їх знову почали «просіювати через сито» і відправляти на різні будови. Микола з групою мав їхати за Урал. Не доїхавши до станції Смоленськ, побачив ешелон із старих німецьких паровозів, який направлявся для ремонту у Львів. Микола вийшов нібито за деякими покупками, купив декілька пиріжків і непомітно заскочив у топку паровоза. Чотири доби не виходив з неї, поки не приїхали у Львів. А звідти добрався до рідного села, щоб не попасти у «стрибки», пішов працювати лісовим майстром Зеленського лісопункту. Пропрацювавши там майже два роки, пішов на службу у діючу армію. Працюючи у Зеленському лісопункті, мав зв’язок із районним провідником ОУН «Морозом» – Іваном Цапеєм, розповсюджував серед працівників бефони, постачав харчі та повідомляв про можливі облави.

Прослуживши в армії два роки, якимось дивом особовий відділ «вийшов на нього». Його заарештували і засудили до розстрілу за зраду Батьківщини, а потім замінили на 25 років каторжних робіт у віддалених північних районах, зокрема, у Воркуті, де працював на шахті. Носив табірний номер 1Щ-470. Вийшов на волю у 1956-му, повернувся у Лоєву і працював водієм у Надвірнянському лісокомбінаті. Зберігав національну свідомість і духовність. У часи гонінь на церкву відмовився у Зеленій руйнувати хрест. Думав, що звільнять з роботи, проте начальник автоколони виявився порядною людиною. Миколу покарали, знявши премію й оголосивши догану. До речі, його сестра Анна була зв’язковою УПА, відбувала покарання у радянських концтаборах. Про Миколу та Анну з любов`ю написав у своїй книзі «Кривавими стежками визвольних змагань на Гуцульщині» Михайло Близнюк у Косові. У роки Незалежності відвідував численні патріотичні заходи, зустрічався з учнями, розповідаючи про нелегкі буремні роки. Відійшов у вічність у березні 2009-го.

Томич Василь Васильович народився 10 квітня 1926-го, мав двох старших сестер. Сім`я за своїми статками вважалася середньою. Василь закінчив чотири класи місцевої школи. Коли фронт влітку 1944-го наблизився до Карпатських гір, вступив у сотню «Мороза», третю чоту «Кривоноса». Перед цим пройшов скорочений військовий вишкіл. Коли фронт восени відкотився на Захід, перевалившись через Карпати, то почався етап боротьби, тепер уже із «червоними визволителями». Сотні повстанців постійно рейдували теренами, зокрема, сотня «Березівська» і сотня «Гонти» із куреня «Карпатський» під командуванням «Лісового» пішли рейдом на Снятинщину, де вели бої з енкаведистами. У Снятині і Залуччі повстанці підірвали залізничні мости, знищили спиртовий і цукровий заводи, забравши із собою частину цукру і спирту для медичних потреб. Наприкінці листопада 1944-го – новий рейд на Буковину, де громили станиці «стрибків» і червонопогонників. Василь був кулеметником.

Наприкінці грудня-на початку січня сотня «Березівська» повернулася у рідні гуцульські терени. Свят-вечір 1945-го відсвяткували у селі Малий Рожин Кутського району. Після цього шлях сотні пролягав на полонину Плоска у селі Яворів, де на перевалі Буковець поблизу Ясенова зірвали міст. Далі – уздовж Черемоша йшли до села Голови. Місцеві зв’язкові вели сотню на Дземброню, далі шлях горами пролягав на Шепіт. Тут курінь «Карпатський» відбув запеклий бій із батальйоном прикордонників. Їх розгромили і разом із сотнею «Гонти» і «Спартана» вирушили до сіл Текуча й Березовів.

Зима і весна 1945-го проходили у безперервних боях із «чорною рубахою» та «червоною мітлою». Восени 1945-го Василь захворів на тиф. Петро Геник і Мирослав Симчич привели його у чагарник у Середньому Березовові, де він лежав у примітивній криївці біля потоку.

Під час облави у лютому 1946-го схоплений енкаведистами. Сказав неправду, що з 1929-го року народження і його відпустили. Пізніше дізналися про цю брехню і дали 200 карбованців штрафу. Але не засудили, бо попав під так звані звернення-відозви радянської влади щодо явки з повинною. Щоб залишатися подалі від ока чекістів, працював у Надвірнянському лісокомбінаті, пізніше повернувся у рідне село і працював їздовим у колгоспі. Далі – трудився у Ворохтянському лісокомбінаті, пішов на курси шоферів і з травня 1964-го аж до 1986-го працював водієм у колгоспі.

Коли з новою силою розгорілася боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, влітку 1968-го його знову викликали працівники обласного управління КДБ стосовно справи Мирослава Симчича-«Кривоноса» – колишнього командира сотні «Березівська». Виявився порядною людиною і не став несправедливо свідчити «про надумані вбивства і злочини», які приписували Мирославові Симчичу. У роки Незалежності з бойовими побратимами брав участь у патріотичних заходах із вшанування пам’яті загиблих вояків УПА, часто зустрічався з учнями місцевої школи.

У квітні 2016-го поважний комбатант відсвяткував своє 90-річчя. Ще дотепер – у числі чотирьох живих учасників «Березівської сотні», в якій восени 1944-го воювали 220 вояків.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!