Газета по-надвірнянськи
 

У Музей – як до своєї хати

13 жовтня 2017, 13:13 | Рубрика: Ми - українці, Суспільство Версія для друку Версія для друку 165 переглядів

Білоославчани, які першої неділі жовтня, в обідню пору поспішали на Богослужіння до Дмитріївської церкви, мимоволі стали свідками історичної миті – трепетної зустрічі зі своїм 92-річним легендарним односельчанином Дмитром-Олесем (Олексієм став у хрещенні на честь дідуся) Гуменюком із роду Сметанюків.

левицький

Його молодість під псевдом  «Скорий» гартувалася у національно-визвольній боротьбі українського народу в 40-50-х роках минулого століття. У Книзі Пам`яті «Українська дивізія «Галичина» Івано-Франківська область (2015) навічно закарбовано: «Гуменюк Дмитро Миколайович, 07.11.1925 р. Стрілець. У червні 1943 року добровільно зголосився до лав стрілецької дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у боях під Бродами. Засуджений до 15 років тюрми. Відбував покарання у Норильську, брав участь у  Норильському повстанні». Такі скупі біографічні дані подані у цій книзі про всіх вісімнадцять білоославських «дивізійників», у тому числі про його батька Миколу Васильовича й стрийка Дмитра, які після виходу з кровавого Бродівського котла вступили до лав Української Повстанської Армії й загинули на рідних теренах в одному із запеклих боїв із московським ворогом.

Нині наш нескорений земляк Дмитро-Олесь Гуменюк знову на передовій лінії боротьби за Українську державу, веде ідеологічну атаку з російськими окупантами у древній столиці Західної України, де вже більше десятка років є головою Львівського Крайового Братства ОУН-УПА. Посивілий ветеран гордиться, що в цьому його надихає разом з іншими побратимами син Андрій, котрий перебрав від нього не тільки талант художника, але й палку любов до неньки України. Він уже кілька місяців воює в обпаленому війною Донбасі у батальйоні ОУН із позивним «Кельц». Тож козацько-опришківському роду – немає переводу.

… На початку Білих Ослав, біля Долішньої церкви, дорогого гостя зі Львова хлібом-сіллю на вишитому рушникові зустрічали дорослі і малі односельчани, члени сільської ГО «Рідне наше село», привітальне слово вимовив парох о.Василь Ужитчак. Найстарший земляк, по-дитячому виглядав у старенькій дерев`яній церкві, біля якої виростав, як зізнався, і де приймав перше Причастя.

І ще нагодилася одна приємність. З церкви виходила білосніжна молода пара – Юлія Квітчук та Любомир Бакайчук, які тільки що зняли вінчальний вінець. Цим моментом скористався наш львівський гість і «наказав» їм у своїх благословельних словах народжувати багато діточок – щирих наших партизанів.

Поважного львівського  білоославчанина з нетерпінням чекали у Горішньому кінці села, у Музеї Марійки Підгірянки, що міститься у священичій резиденції поруч із церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Тут керівники гуртків Ланчинського ЦДЮТ при Білоославській ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Марійки Підгірянки разом зі своїми вихованцями, а також із заві­дувачем сільської бібліотеки, пристрасно слухали спогади бувалого сивочолого очевидця-свідка, учасника національно-визвольних змаг. Одна школярка подарувала шановному п.Дмитрові-Олесеві квітковий вазон, виготовлений із бісеру, а друга – вірш Марійки Підгірянки, який розчулив до сліз:

Хоч сторони всі світа

Чотири я знайду.

Сторони милішої,

Як рідна – не найду!

Чи піду на полуднє,

На північ, схід, запад –

У рідну сторононьку

Все вернутись рад.

(1923 р.)

А ще став схвильованим, коли одержав від автора цих слів упорядкований ним збірничок ославських колядок «Чи дома, дома цей господар?» і цьогоріч видану листівку «На згадку про Білі Ослави – рідне село Марійки Підгірянки».  Наш співрозмовник пригадав, як юнаком долав більше двох кілометрів з долішнього кінця села до горішнього, бо там діяла просвітянська читальня, в якій панував патріотичний настрій, де на нього  чекали дівчина-красуня Анна Ковбель, пізніше зв`язкова УПА, котру вбили енкаведисти, а також брати по духу хлопці-ровесники зі славних ославських родин Поварчуків, Гуменюків, Панівників, із котрими грав дійові ролі у виставах, які завжди чекали на лавці, коли Дмитро повернеться із Коломийської гімназії. З ними згодом торував нелегкі, сповнені тривоги, повстанські стежки. Та й неподалік у резиденції проживав патріотичний священик о.Володимир Пилипець, колишній летун УПА, з яким часто-густо спілкувалися про долю України.

У Музеї Марійки Підгірянки наш земляк, очільник львівських упівців, уже не вперше. Тут на другому поверсі міститься його  меморіальний куток. Сюди за кілька «траншів» він передав вагому частку своєї львівської бібліотеки, а також фотографії, особисті речі. І цього разу, за його словами, як у свою домівку завітав із не порожніми руками. Наш гість Дмитро-Олесь, який має у хрещенні подвійне ім`я, як кажуть у народі, народився з іменем якраз у переддень свята Дмитрія і привіз свій  життєвий задокументований спогад у книзі «Спогади про буремні роки визвольних змагань» (Львів, 2012).

І справді, куди діватися у хвилини-години розпачу, в далекій стороні, навіяні тим, що з плином часу не стало батьківської хати, заросли стежки дитинства на родинному обійсті…

Тому й після цього чергового приїзду справді завжди «Скорого» у житті, я би сказав Почесного жителя-громадянина Білих Ослав (може варто про це звання подбати сільській владі), нині львів`янина Дмитра-Олеся Гуменюка, спонтанно вилився на цупкий папір книги-альбому «Життєпис Музею Марійки Підгірянки» давнім оригінальним почерком запис: «Колиско моя ясенова, моє рідне і далеке моє село, калинове моє квітуче – моє рідне село. Щасливий мій роде Український. Складаю щиру подяку…». Після цього наш краянин молитовно віддав шану своїм однополчанам біля меморіалу «Борцям за волю України» і вклонився теперішнім Героям України – учасникам  кровавого київського Майдану і воякам, пропахлим порохом донецьких степів України, справжнім героям нашого села, біля каплички-дзвіниці.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!