Газета по-надвірнянськи
 

Ув`язнені хоругви

6 жовтня 2017, 12:41 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 34 переглядів

Розгул войовничого атеїзму, який у радянські часи поглинав усю Україну, не обминув і велике гірське село Білі Ослави, що на Гуцульщині. П`ятитисячне село, яке здавна поділяється на  дві парафії однієї конфесії – Горішню й Долішню, тепер зі своїми двома осідками-церквами-пам`ятками дерев`яної архітектури державного значення. Нині гарно вписується у центр села цегляний храм УГКЦ, збудований у демократичні часи.

хоругви

У ніч атеїстичної темряви 60-х років минулого століття у Білих Ославах комуністичні активісти руйнували продорожні хрести й каплички, які слугували своєрідним атрибутом п`ятикілометрової головної вулиці села. Тоді й насильницьки закрили церкву (храм) Успіння Пресвятої Богородиці у верхній його частині, а біля неї з великої священичої резиденції примусово виселили її господаря, пароха о. Йосипа Процьківа. Згодом резиденцію переобладнали в середині на клуб і бібліотеку.

Добре, що хоч церковна управа встигла забрати у Долішню церкву святого Великомученика Дмитрія деякі цінні ужиткові речі – хоругви, патериці, образи, книги, підсвічники…

У 80-х роках ХХ століття, коли у Ватикані на престол став Папа Римський Іван-Павло ІІ, по діючих українських храмах знову пронеслася руйнівна атеїстична стихія. Цього разу злісні порушники Божого закону взялися за білоославську Дмитрівську церкву, яку з прадавніх часів захищає високий кам`яний мур та мовчазні липи й ясени. У тому кам`яному валу оригінально вписувалася капличка, яку не так давно чомусь перебудували на цегляну. У ній під час ревізії-перевірки «недремне око» тодішнього державного службовця побачило ікони Ісуса Христа і Матері Божої з відкритим серцем, як символ катакомбної тоді греко-католицької церкви. За такий недогляд священик о. Михайло Дяк російської православної церкви через день позбувся парафії. Його перевели-понизили до межівного села Чорний Потік.

Настав 1981 рік. Наша ненька Україна добувала останнє десятиліття в обіймах радянської безбожної імперії. Того року настоятелем Дмитрівської церкви – вперше на наших теренах – став молодий гуцул із Коломийщини о. Микола Ужитчак (тато теперішнього пароха обидвох церков у Білих Ославах о. Василя Ужитчака). Уже в перші дні його священичого служіння навідалися члени візитаційної комісії у справах релігії при Івано-Франківському облвиконкомі. Один із перевіряльників уперся очима у пару  білосніжних хоругов, вишитих перед Другою світовою війною до 950-річчя Хрещення Руси-України, на яких красувався гарно вишитий напис «950 – хрещення Руси-України 998-1938». Цього горе-перевіряльника з тупим своїм розумом не цікавив авторський довершений вишитий мистецький шедевр. Ним і тепер просто зачудовуєшся і не перестаєш дивуватися, що ці полотна майже не втратили своєї первозданності. Ще й тепер у веселковому гаморі кольорових ниток, вишитих хрестиком, по-живому дивляться лики Небесних святих Ісуса Христа та Матері Божої і земних – князя Володимира Великого і Княгині Ольги. На цих із національно-патріотичним відтінком хоругвах той ненависний до свого рідного чиновник по-своєму «прочитав» промовистий вишитий на хоругві напис: «Благослови, свята Ольго, Український Нарід». І відразу ж кипучим голосом ненависницьки закричав: «…чому лише український, адже в нас живуть й інші народи?!». Його, напевно, більше вразило, чому «…Український Нарід» вишитий з початковими великими буквами. Через свою неосвіченість він (неборака чи світоглядно обмежена, зациклена особа?) навіть не здогадувався, що ці хоругви творились у міжвоєнний період, коли Україна стогнала під польським ярмом. Не знала-не відала ця обмежена особа, що їх творці – українські патріоти їмость Ірина – дружина священика о. Володимира Пилипця, який був  летуном Української Галицької Армії, походила з Покуття,  вела у читальні гурток господині, та сусідська дівчинка Анна Ковбель, яка згодом стала зв`язковою УПА й загинула від рук енкаведистів – зимовими вечорами у церковній резиденції при гасовій лампі за чужинської влади разом із подругами вишивали національно-патріотичні хоругви зі щирою вірою у серці про свою самостійну державу. Ці хоругви несли завжди у парадній процесії, коли йшли на річку Ославку на Йорданські свята. Нині диву даєшся, як майже 1/6-світній монстр Радянський Союз панічно боявся словесних національних лозунгів.

Ця пара хоругов п`ять років тому за іронією долі знову повернулася до свого родинного церковного обійстя, де народилася. Спочатку на зорі нашої незалежності, коли знову відкрили для парафіян Горішню Материнську церкву, ці пам`ятні хоругви повернулися у свій перший Божий храм. А далі, видно, через те, що вже не так «блистіли», то й потрапили на стрих сторожівки-вартівні. А звідти за доброї підтримки паламара Василя Ципина і о. Василя Ужитчака за нагадуванням автора цих рядків при незначній реставрації знайшли затишок у кімнаті сакрального мистецтва Музею Марійки Підгірянки, який уже третій десяток літ у приймах священичої резиденції. Відвідувачі Музею надовго зупиняються віч-на віч із давніми визволеними хоругвами.

Повернімося до перед цим мовленого. Добре, що «вирок-присуд» обласного чиновника виявився м`яким, який лише наказав запідозрені у націоналізмі білоославські хоругви не конфіскувати, а просто виторочити самий напис, котрий і тепер добре прочитується через пожовклі сліди, або забрати з повсякденного ужитку. На щастя, вибрали першу вимогу. Тому й збереглися до наших днів. Маємо змогу ними милуватися у нинішній час підготовки до святкування наступного року 1030-річчя Хрещення на Дніпрі Руси-України.

При пануванні на наших землях чужоземних Австрії, Польщі, гітлерівської Німеччини, Радянського Союзу за політичні мотиви і переконання не тільки ув`язнювали людей, але й унікальні речі – книжки, картини, ікони-образи. Багато з останніх мають майже людську долю. Одні пропали безвісти, інші конфіскували, опинилися у «спецхранах» чи у колекції високих вельмож, а деякі через загребущі руки та освітньо-мистецьку тупість просто по-варварськи знищили. Як і розлетівся на дрібні друзки від рук сільського комуніста скляний образ «Боже око», що прикрашав гонтове піддашшя Горішньої Материнської церкви.

Напевно, не всі знають, що багато білоославських церковних раритетів нині збагачують експозиції музеїв України. У Києві, приміром, у Музеї українського образотворчого мистецтва зберігаються великі ікони на дереві «Страсті Христові» й «Апостоли Іоан і Петро» кінця ХVІ століття, а в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини й Покуття ім. Й. Кобринського також дві ікони на дереві «Богородиця. Різп`яття. Миколай» і «Коронування Марії» кінця ХVІІІ століття. Думаю, що це досить престижно для Білих Ослав – рідного села великої української письменниці Марійки Підгірянки. Ці безцінні художні шедеври на дереві задокументовані у кольорових ошатних виданнях альбомах-каталогах музейних скарбниць Києва і Коломиї.

В одному з чисел всеукраїнської газети «Урядовий кур`єр» за лютий 2013 року я прочитав: «Мистецтво­знавці стверджують: давньоукраїнські ікони дуже терпеливі – не знищують їх ані вік, ані несприятливі умови. Де тільки їх не збирали, згадує директор Львівської галереї мистецтв Б. Возницький: у покинутих церквах без вікон і покрівлі, зрештою, в жодній з церков немає належного  температурного режиму (а найгірше через людську байдужість – В. Л.), а вони тримаються попри холод, сирість та кіптяву свічок».

Та за будь-яких сприятливих чи несприятливих днів свого життя людина повинна оберігати мистецькі цінності, тим паче, які стосуються сакрального їх єства.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!