Газета по-надвірнянськи
 

Василь ЯНКО: «Армійські будні поки що не найкращі, але такими вони повинні стати»

13 жовтня 2017, 13:54 | Рубрика: В обороні держави, Тема дня Версія для друку Версія для друку 137 переглядів

воїни-АТО

Початок життєпису надвірнянця Василя Янка  (на світлині він із бойовими побратимами) – типовий для багатьох краян. Навчався у Надвірнянській ЗОШ І-ІІІ ст. № 1. В Івано-Франківському профтехучилищі здобув професію токаря-фрезерувальника. Півроку працював у Надвірнянському лісокомбінаті (у ремонтно-механічному цеху), який тоді функціонував на повну потужність. Після служби в армії повернутися на попереднє місце не вдалося, бо з відомих приватизаційних причин його просто не виявилось. Працював як у місцевих приватних фірмах, так і в московських переважно будівельником.

А з 2015-го з Господнього благословення різко змінив свою долю. Оскільки повістку йому чомусь не вручали, добровільно  звернувся по неї до райвійськкомісаріату. У третю хвилю мобілізації не встиг, тому став захисником держави, починаючи із четвертої хвилі. Все склалося дуже оперативно. На другий день після відвідин райвійськкомісаріату – проходження медичної комісії, а наступного дня – уже й відправка. Планували Василя Юрійовича відправити у Збройні сили України (ЗСУ), але надійшла телеграма про те, що не вистачає прикордонників. Так волею долі і став прикордонником.

на-машині

Спочатку прибув у Мукачівський прикордонний загін, а під час добровільного відбору у зону АТО, написав шість рапортів. Як не дивно, багато добровольців не виявилось, щоправда, нікого і не примушували. Але Василь Юрійович прагнув на фронт, щоб самому пересвідчитися, розібратися у подіях на сході країни і дати відсіч ворогові. Через два тижні його направили у Донецький прикордонний загін. Демобілізація припала на 1 квітня 2016-го.

Армійські будні не проминули безслідно – виник­ла необхідність поправити здоров`я. Від операційного втручання відмовився , знайшов інші шляхи лікування. І вже через рік підписав 6-місячний контракт про службу у Збройних силах України і проходив її у 108-му батальйоні новоствореної  10-ї бригади.

Роздуми без прикрас

Що найбільше вразило бувалого військовослужбовця? Позитиву і негативу для роздумів вистачає. А, головне, є досвід служби строкової у Національній гвардії, у зоні АТО, у прикордонних військах і нещодавно – у ЗСУ. Це три різні служби і явно не на користь ЗСУ. У прикордонників – нова сучасна броньована техніка, чого не скажеш про автопарки ЗСУ. Василя Юрійовича як водія цей прикрий факт не може не боліти. Прикордонній службі більшої уваги надає вище командування, перевіряючи і якість харчування, й умови проживання військових.

Здоровому глузду і логіці не піддаються деякі парадоксальні випадки. До прикладу, хоча б такий. Звання у нашого співрозмовника – «солдат». Відправили його з групою солдатів на навчання, мотивуючи після його завершення присвоїти звання «сержанта». Але, незважаючи на успішне навчання, йому, як і його одногрупникам, це звання так і не присвоїли. То з якою метою відправляли, так впевнено обґрунтовуючи потребу в оновленні командирського складу?

Незрозумілими залишаються випадки, коли під час мобілізації не всім бажаючим вдалося попасти у ЗСУ, хоча потреба у спеціальностях існувала, зокрема, водіїв зав­жди не вистачало. Так і механіки завжди потрібні. Професія у них не з легких: стара техніка, дефіцит деяких зап­частин, постійні ремонти за будь-якої погоди. Але хтось мусить і таку роботу виконувати тому, що знає – від неї багато чого залежить.

ато

Багато є і позитивів. В армії реально почали наводити порядок. Боротьба із «зеленим змієм» також реальна. Молодий комбат принципово викорінює це зло, практикуючи, навіть, розірвання контрактів, хоча кадрових військових не вистачає. До недисциплінованих застосовують різні методи впливу, у т.ч. і фінансові стягнення. І це правильно. Бо порядок в армії мусить стати аксіомою.

А ще армійські будні – це неоціненний життєвий досвід. Шестимісячна конт­рактна служба –  ще одне підтвердження  цьому. Місце дислокації батальйону  після Рівненського полігону – м. Попасна Луганської області. До його складу входили жителі різних областей України. Але тут не відчувалося ні мовних, ні релігійних бар`єрів, ні різних інколи звичаїв і традицій. Усі здружилися. Проживали у покинутому розбитому приміщенні. Вклали вікна, двері, спільно облаштували  побут. А далі – кожен виконував свою роботу. Жодних політичних дискусій не виникало, не з усіма поточними новинами виявилися обізнаними, для перегляду телепередач умов не мали. Усі знали і розуміли одне: триває війна. В «обіймах» вогню допомагали один одному вистояти проти агресора. Якщо хтось відчував страх, у той момент на передову не йшов. Це стало прописною істиною.

Нічого доброго не давали так звані періоди перемир`я, коли доводилося зважувати чи стріляти у відповідь. Адекватність відповіді строго контролювали і наше командування, і представники ОБСЄ.

Із місцевими жителями проблем не виникало, як і з хлопцями, котрі прибули на службу з окупованих територій. А таких у батальйоні майже третина. Для них війна не закінчиться, поки не повернуться додому. Нелегко їм служити, усвідомлюючи, що домівки за 30-40 км, а рідну домівку дехто не відвідував від початку війни. Батьки інколи приїжджають на нашу сторону, щоб зустрітися із синами. А в декого і житла вже не збереглося, квартири позабирали окупанти і сепаратисти. Такі реалії життя. І про них можна розповідати ще довго.

Сини – майбутні армійці?

Цим запитанням повертаємо Василя Янка до його мирного життя. У нього два сини. І якщо п`ятирічний Владислав може тільки гратися у військові ігри, то старший Ярослав – студент «Львівської політехніки», напевно, уже по-дорослому оцінює перспективу служби у ЗСУ. Право вибору Василь Юрійович залишає за синами.

Усім молодим хлопцям радить не боятися армії. Набутий там досвід завжди знадобиться у житті. А сам знову планує повернутися на службу за 6-місячним контрактом, хоча й особливої подяки від держави не отримав. Не отримав поки що земельної ділянки, у черзі на неї перебуває, а перед ним  ще більше сотні АТОвців. Та й спорудження житлового будинку у нинішніх умовах – не під силу. Поки що з дружиною і сином знімають квартиру у мікрорайоні на вул. Ломоносова. Найбільш обнадійлива перспектива  отримати квартиру, можливо, у запланованому будинку для військових в Яремче. Переконаний, що держава повинна виконувати свої обіцянки, або не гарантувати їх.

Яке ставлення до мирного «фестивального» життя?

– Позитивне, посміхнувшись, відповів цей мужній боєць. – Якраз нормальне мирне життя ми захищаємо. Кожен повинен виконувати свою роботу якісно, добросовісно, отримувати від неї задоволення та відповідну зарплату і, звичайно, мати час і засоби для відпочинку.

Вірю у позитивні зміни у всіх сферах. Ще декілька років тому ніхто не сподівався на капітальний ремонт наших доріг. А тепер у цьому напрямку зрушення бачимо. Із часом і наша армія набуде нових стандартів.

Напередодні величного свята Покрови Пресвятої Богородиці, Дня захисника України та Дня Українського козацтва бажаю всім побратимам і краянам мирного неба, відновлення територіальної цілісності нашої держави, оптимізму, життєвих гараздів, щасливих і благословенних днів на рідній землі.

Орися СПІВАК «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!