Газета по-надвірнянськи
 

Мусимо навчитися поважати найперше себе…

10 листопада 2017, 15:52 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 11 переглядів

Відгук на публікацію «Кожен лис хвалить свого хвоста» о. Серія Белдика («Народна Воля» № 114-116 від 20 жовтня 2017 р.).

У цьому матеріалі автор підтвердив істину відомого прислів`я, винесеного у заголовок, що в якійсь мірі заадресував і самому собі. Не буду повторюватися й цитувати ще раз окремі витяги з моєї статті «Ув`язнені хоругви» («Народна Воля» № 108-110 від 6 жовтня ц. р.), щоб не забирати час у читача та газетну площу. Тільки коротко пройдуся по чотирьох моментах зауважень автора.

Почну з останнього, четвертого, за словами автора, – чомусь найголовнішого, де він, о. Сергій Белдик, котрий добре знає історію Білих Ослав, бо за його словами, уже 10 років є у них греко-католицьким священиком, пише, що я не підкреслюю особи о. Володимира Пилипця як греко-католицького священика. Та хіба не ясно, що до сумнозвісного собору у Львові у 1946 році він належав до греко-католицької конфесії. Таким о. В. Пилипець залишався і в еміграції у США. Не всі знають, що мій дід по матері Федір Дідик все возив кіньми священика Володимира Пилипця, а мама ходила в один клас із його дочкою Зонею. Наступного року буде півстоліття як немає отця Володимира Пилипця, за заповітом його поховано на українському православному цвинтарі у Бавн Бруці штат Нью Джерсі. В американській газеті «Українське життя» від 31 березня 1968 року написано: «Глибоко-змістовну, зворушливу проповідь-прощання виголосив Архиєпископ Української Православної Церкви Мстислав (пізніше Патріарх УАПЦ у Києві – В. Л.), характеризуючи його як патріота-поборника. І його дружина п. Ірина, яка загинула від ворожої авіабомби фронтового травня 1944-го між Білими і Чорними Ославами, не тільки була вірною їмостею греко-католицького священика, але й дочкою греко-католицького священика о. Євстахія Гордійчука із Покуття. У свої 35 літ осиротила двох синів і дочку. Із їхнім сином Нестором, який народився у нашому селі, один раз я зустрівся у музеї Марійки Підгірянки, коли він приїздив із США на могилу матері. Потім вислав для Музею матеріали про батька.

Не знаю, чому по-інакшому трактує мою думку автор у третьому зауваженні, де згадується Папа Римський Іван-Павло ІІ. У безбожному Радянському Союзі, у тенетах якого перебувала й Україна, комуністичні ідеологи ще догрівалися останніми промінцями майбутнього комунізму, а їх запеклі підлеглі виконавці – воївничі атеїсти, побоючись, що Боже Слово все яскравіше осяває сіру тоталітарну радянську стіну, намагалися своїми пазурями донищити релігійне життя на споконвіку християнській українській землі. Хіба я написав, що Папа має стосунок до цього нищення?!

Щодо другої й першої зауваг до статті, які автор о. С. Белдик поєднує разом. Я нічого не приховую, а подаю факти з друкованих джерел. Так у «Шематизмі» Станіславівської греко-католицької єпархії на 1891 рік читаємо, що у Білих Ославах діє церква Зачаття Пресвятої Діви Марії, збудована у 1749 році, а Димитрівська – 1835 р. Про останню свідчить і наддверна табличка. А звідки автор взяв 1736 рік? Хоча у більшості документів перша церква згадується за  1746 рік. Правда, не так давно білоославчани дізналися, що у нас існувала вже церква у 1648 році. До речі, коли у 1990-му перебудовували Горішню церкву, згадувану із 1746-го, то знаходили ще добротні, уже вживані дерев`яні вузли-деталі теслярського будівельного мистецтва. Це ще може підтвердити будівничий майстер Юрій Струк.

У такому ж «Шематизмі» на 1929 рік зазначено, що у Білих Ославах діє церква Зачаття Пресвятої Діви Марії збудована у 1746 році, а вже в аналогічному виданні на 1931 рік її подають як церкву Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

У книжці Романа Процака «Церкви Прикарпатського краю» (Івано-Франківськ, Лілея НВ, 2016) записано: «Зараз у Білих Ославах дві церкви Успення Пресвятої Богородиці та св. вмч. Дмитрія. Греко-католики у пристосованому приміщенні».

Нині обидві сільські дерев`яні церкви належать до УПЦ КП і є осідками Горішньої і Долішньої парафій. Не знаю, чи десь зустрічається у селах поділ на дві парафії вірних однієї конфесії. Правдою є й те, що наша Горішня православна парафіяльна громада щорічно велично святкує два храмових празники –  влітку 28 серпня і взимку 22 грудня.

Не знаю, чому о. Сергієві Белдику захотілося написати, що я належу до православної конфесії. Хоч я приязно ставлюся й до греко-католицької конфесії. Правда, ходжу на Богослужіння до наших гуцульських дерев`яних святинь. Сюди донедавна ходили мої тато й мама, мої предки, тут мене хрестили. До цих храмів йдуть і мої діти, малий онук. Та, напевно, не знає о. С. Белдик, що із заборонених часів у нашій батьківській хаті і вже тепер у своїй – слухаємо по радіоприймачі «VEF-202» латвійського виробництва, якому більше 40 років, Богослужіння з Ватикану.

Думаю, нічого не сталося, що я видав сім книжок із творами незабутніх наших земляків Марійки Підгірянки та Юрія Шкрумеляка в Івано-Франківському греко-католицькому видавництві «Нова Зоря». І ще тут двічі видавав збірничок колядок «Чи дома, дома, цей пан господар?», яким послуговуються не тільки у рідному селі. Крім того, ніхто із православних чи греко-католицьких односельчан не дорікнув мені, мовляв, ти не з тої парафії, за опубліковану велику інформацію «Храм освячували небеса і священики» у районній газеті «Народна Воля» від 30 липня 2010 року про освячення новозбудованого храму Різдва Святого Івана Хрестителя УГКЦ у липні 2010-го, у зведенні якого чималу лепту внесла чи не вся православна білоославська родина, є в цьому і моя цеглина.

Шкодую, що мою статтю «Ув`язнені хоругви», надруковану у «Народній Волі» від 6 жовтня ц. р., прочитали не так багато моїх односельчан, бо хотілося б, щоб побільше це видання передплачували і читали у Білих Ославах. У цій царині треба також працювати, щоб було де засівати любов і добро серед людей, бо що посієш – те й пожнеш, каже народна мудрість.

І найголовніше з усього сказаного: тепер, коли наша Мати-Україна вже четвертий рік у чорній хустині оплакує своїх дітей, обпалених війною на східній українській межі, нам варто єднатися у любові до України і робити усе, аби мир витав у нашій Вітчизні.

Слава Богові, що майже у п`ятитисячних Білих Ославах – рідному селі славетної Марійки Підгірянки – немає міжконфесійного розбрату. Будьмо ревними християнами і в щоденній молитві просімо Всевишнього, щоб у радості і горі не покидав нас…

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!