Відгомін 75-річного ювілею створення Української Повстанської Армії, відмітини Року 2017-го, як Року УПА у нашому краї, є і продовжують ставати доброю і щедрою даниною пам`яті та вдячності нащадків за героїчну боротьбу повстанців, а учасники і свідки тих буремних подій, яких, на жаль, стає все рідше, хоч у глибоких літах відчувають дещо запізнілий, але належний і такий довгожданний пошанівок за стражденну повстанську молодість.
Однією з таких приємних відмітин стало вручення у цьогорічні святкові повстанські дні ювілейної відзнаки Івано-Франківської обласної ради «75 років Української Повстанської Армії» 85-річній жительці Цуцилова Марії Миколаївні Бойчук. Її день народження припадає на славне свято проголошення незалежності України – 24 серпня. Із приємністю і за дорученням керівництва районної ради цю місію виконав депутат районної ради, заступник керівника її виконавчого апарату Василь Андрейчук (на світлині).
За повстанську, партизанську і підпільну працю, за національне визволення, яку вели її рідні брати Михайло і Василь, Марія Бойчук із батьком Миколою, мамою Анною і бабусею Донею (батьковою мамою) поплатилася-зазнала багаторічних поневірянь і знущань московсько-більшовицької влади. Її із батьками разом із ще 11 родинами із Цуцилова насильницьки і примусово вивезли у жовтні 1947-го у далекий і холодний Сибір – Усть-Ішимський район Омської області. Бабуся Доня по дорозі на заслання померла в поїзді і знайшла, як і тисячі вивезених, свій вічний спочинок у невідомій тайзі. У той страшний жовтневий день 1947-го людей гнали пішки до Надвірної, де на них чекали товарні вагони. Ось список вивезених родин: Маланюк Степан, син Пилипа; Маланюк Анна, жінка Степана; Щербан Марія, жінка Дмитра із дітьми; Бойчук Доня, жінка Михайла; Бойчук Микола, син Михайла; Бойчук Анна, жінка Миколи з дітьми; Горбейчук Михайло, син Юрка; Горбейчук Параска, жінка Михайла; Щербан Параска, жінка Василя з дітьми; Багрійчук Маруся з дітьми; Мельник Магда, жінка Степана з дітьми; Гнатюк Катерині, жінка Дмитра з дітьми; Кулик Марія, жінка Василя з дітьми; Чумбей Іван.
…Цьогоріч 21 жовтня сповнилося 70 років із часу маштабної московсько-більшовицької геноцидної репресивно-виселенської злочинної акції «Запад», яка мала всі ознаки етнодемографічної катастрофи й акції проти людяності і під час якої насильницьки, нагло і примусово виселили у Сибір майже 78 тисяч жителів або понад 26 тисяч сімей із Західної України. Ця жорстока каральна акція сталінського режиму своїм чорним загарбницьким крилом торкнулася чи не кожного села, селища і міста нашого району. Прикро, що у Надвірнянщині ні на владному рівні, ні у громадському, освітньо-культурному середовищі, навіть, не у всіх церковних храмах спом`янули цю трагедію і сумну дату, не вклонилися пам`яті тисячам померлих у сибірській тайзі і мерзлоті та не віддали шану сотням краян, котрі повернулися до рідних домівок із того пекла. Та й самі спецпоселенці, як їх таврував комуністично-радянський режим, чи то зі скромності, чи із задавненим потаємно захованим глибоко у душі і на дні серця невимовним і невиправданим болем не зуміли, як належиться на суспільно-державному рівні і за християнським звичаєм нагадати про себе, своїх народжених у сибірській неволі дітей і привернути увагу до цієї трагедії й пам`яті про неї. Час минає. Час лікує. Але час і нагадує, що неможливо і непрощено таке обминати, як кажуть, проковтнути і буцімто нічого не сталося й далі крокувати у вирі життя. В Івано-Франківську робляться надто слабкі спроби-потуги, аби наголосити на важливості цієї теми, проблеми і суспільно-державної потреби, однак широкого розголосу це не має. Можливо, варто «спецпоселенцям», їхнім дітям і рідним самим об`єднуватися заради пам`яті, заради історичної справедливості…
Марія Бойчук, про котру мовимо, на лісозаготівлях (їх називали лісоповалами) у сибірській тайзі втратила ногу. Визнана інвалідом 2-ї групи. Зараз крайньо потрібно їй замінити протез, але замість цього триває бюрократична тяганина. Чи може довго (і доки?) таке терпіти 85-річна одинока жінка?..
Від гіркої згадки про свою втрачену ногу Марія Миколаївна переходить до нинішніх реалій, коли ще не всі знають й не усвідомили трагічної і водночас героїчної історії України, боротьби за її національне визволення і державне визнання, коли принизливо понушкуються-поштуркуються українською мовою, навіть у Верховній Раді. Невже таким засліпленим лицедіям-недоброзичливцям (навіть із значком «верховного» депутата!) не стоять перед очима і на совісті тисячі і мільйони замучених у Сибіру, закатованих в енкаведистських катівнях, підірваних у повстанських криївках, вивезених у замерзлих вагонах-товарняках у «віддалені райони СРСР», які тисячами навічно залишились у сибірській мерзлоті?! Чи можна забути, простити те, як людей, котрі після десятирічного і довшого поневіряння у сибірах повернулися у рідні села, міста, а їх не прописують, не дають роботи, цькують на них односельчан, сусідів, мовляв, «возвращайтєсь туда, откуда прібилі», коли нерідко не дозволяють поставити хрест-пам`ятку на твоїй родинній кровній землі, аби згадати замучених, закатованих, насильницьки вивезених і котрі потерпіли за те, аби нині була Українська Держава?! Чи все це усвідомлюють наші краяни, наша молодь? Здається, більше болючих і жорстких запитань, ніж приємних, солодких відповідей. На жаль…
…Відриваємося на мить від думок, від котрих не лише мурашки по тілі повзають. Василь Андрейчук, онук голови Ланчинського райпроводу ОУН у 1944-1946 рр. «Духа»-Василя Маланюка і правнук вивезених у Сибір Степана й Анни Маланюків, розповідає про нинішнє відновлення за сприяння районної влади у Цуцилові Меморіального комплексу вояків ОУН-УПА, який відкрили 6 вересня 1992 року на честь 50-річчя створення УПА. Оновлений Меморіальний комплекс разом із відповідним інформаційним історико-краєзнавчим стендом стане помітним екскурсійно-туристичним об`єктом при в`їзді у наш район на багатолюдній трасі, що веде у Карпати. А ще у найближчих планах районної влади – належно пошанувати відповідними відзнаками родини курінних і сотенних УПА – наших земляків, яких вони удостоєні у повстансько-визвольну добу.
Марія Бойчук вдячна за вшанування її братів на місці загибелі брата Михайла між Перерослем і Цуциловом. Тут проводять пам`ятні патріотичні заходи активісти-«свободівці» та члени районного проводу Братства вояків ОУН-УПА. У Цуцилові центральна вулиця носить ім`я Братів Бойчуків.
Брат Михайло, 1925(26?) р. н., член ОУН, мав псевдо «Партизан», був бойовиком, субреферентом і референтом Ланчинського районного проводу Служби Безпеки. На заклик ОУН він у 1942 році пішов першим із Цуцилова на військовий вишкіл, щоб боронити рідний край. Загинув 21 березня 1947-го біля залізниці у сутичці із чекістсько-військовою групою. Про його повстанську боротьбу довідуємося зі скупої інформації одного із звітів Надвірнянського надрайону ОУН від 15 червня 1946 року. Зокрема, йдеться, що спільними силами відділ УПА «Довбуша», районна боївка СБ Ланчинського району під проводом «Партизана» і командира боївки СБ Надвірнянського району «Вовка» роззброїли станиці «стрибків» у селах Добротів, Майдан Горішний, Тарновиця і Перерісль. З початком травня «Партизан» зліквідував начальника «стрибків» у Цуцилові, які після цього склали большевикам зброю. Так само вчинили і «стрибки» зі станиці у Фитькові після повстанського натиску. Наприкінці травня того ж року відділ УПА під командуванням «Чорного» разом із «Партизаном» роззброїли станиці «стрибків» у селах Камінна, Волосів і Гаврилівка.
Чекістські бандити і мертвих героїв боялися. Щоб заховати свій бандитський злочин з місця загибелі Михайла Бойчука і Дмитра Савчука із Переросля між Перерослем і Цуциловом на полі, де тепер впорядкована могила із березовим хрестом, вони забрали тіла загиблих повстанців і повезли у Богородчани. Вночі привезли у Цуцилів на поле, яке називається Ставище. Похоронені герої у Перерослі на старому цвинтарі у Братській могилі.
Брат Василь, 1927(28?) р. н., мав псевда «Пімста» і «Левко», член ОУН. Пройшов повстанський шлях від кущового ОУН Ланчинського району до командира оперативної групи Служби Безпеки ОУН цього району. Загинув у сутичці з чекістсько-військовою групою 1 серпня 1948-го на полі біля Лісної Тарновиці. Чекісти заховали його тіло у лісі, але добрі люди віднайшли і поховали його у Цуцилові на цвинтарі.
Син батькового брата Михайла Іван Бойчук, 1925 р. н, член ОУН, мав псевдо «Журба», був субреферентом Служби Безпеки Ланчинського районного проводу ОУН. Загинув у Чорному Потоці 13 квітня 1945-го у сутичці з енкаведистами. Уже в наші демократичні роки у Чорному Потоці на місці його загибелі спорудили пам`ятний Хрест, а тлінні останки перепоховали на цвинтарі Меморіального комплексу у Цуцилові.
Повернулась родина Миколи й Анни Бойчуків із дочкою Марією у рідний Цуцилів 30 червня 1960 року, але родинної хати не застала. Батько побудував нову оселю на новому місці. У 1985-му відійшов у вічність. Мама Анна померла 97-літньою у 2001-му році.
Славну родину Бойчуків пам`ятають і шанують у Цуцилові. А починалась вона з роду Михайла і Доні Бойчуків. Першу виставу з Коломиї показали у стодолі Михайла Бойчука. Пам`ятний дерев`яний хрест на честь скасування панщини у селі встановили на подвір`ї його сина Миколи. На колишньому полі Михайла Бойчука збудований нині греко-католицький храм. Першою очільницею осередку «Союзу Українок» була Доня Бойчук, дружина Михайла. Долучились Бойчуки до створення і діяльності у Цуцилові осередку товариства «Луг». Свого часу велика освічена й інтелігентна родина Бойчуків у Цуцилові слугувала добрим прикладом української національно-свідомої і патріотичної родини. Чи не варто нам, передусім, молоді цікавитися витоками та яскравими прикладами патріотичного служіння таких родин справі українства і тим самим не поклонятися примітивним телефільмам-одноденкам і творам, в яких єлейно оспівують чужоземні, несприйнятні нам сімейні і родинні псевдоцінності. Уміймо і зуміймо заглибитись у пракорені своїх славних галичанських українських родин. Це так важливо у наш розбурханий і позначений занепадом моральних чеснот невблаганний час.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»
Версія для друку
721 переглядів
