Газета по-надвірнянськи
 

Вам, лицарі, без жаху і без смерті…

24 листопада 2017, 12:57 | Рубрика: Нація Версія для друку Версія для друку 90 переглядів

110-ій річниці з дня народження Романа Шухевича та 75-літтю створення УПА присвячується

Не сміє бути в нас страху,// Ні жодної тривоги

……………………………..

Не святкуватиме ніхто// Над нами перемоги.

(За Р. Купчинським).

Шухевич-з-сином

З великої патріотичної родини Шухевичів, з якої вийшли письменники, адвокати, відомі співаки, найвидатнішим став головний командир УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич-«Тарас Чупринка», який віддав борні за незалежність України все своє свідоме життя. Деякий час навчався у Львівській політехніці й Данцігу, паралельно здобув військові знання й організовував військові вишколи. Користуючись можливостями підготовки військових кадрів, навчався ще й у консерваторії, та ні піаністом, ні співаком не став. Адже, коли Батьківщина у небезпеці, треба думати, як створити військову потугу.

Багато спогадів про цю славетну людину пишуть самі учасники розшуку головного командира. Зокрема, можна прочитати і таке: відважний, сміливий, надзвичайний конспіратор, – та чимало інших якостей, яких потребує людина, щоб 10 років протриматися у підпіллі.

Син Р. Шухевича Юрко, коли батько очолив УПА, хотів іти з ним, але далекоглядний командир сказав, що мусить хтось вижити і боротися. Дуже важко доводилося провідникам, які мали сім’ю і малих дітей. Коли німці розформували його групу, Роман Шухевич опинився у підпіллі, а вся родина: дружина Наталка, син Юрій, донька Марічка, мама Євгенія, – стали жертвами репресій за його діяльність.

 У 1948-му 15-літнього Юрка за діяльність батька заарештували і засудили. Так рік за роком мандрував син по тюрмах 38 літ. Кожен раз додавали 10 років «за антирадянську діяльність».

Нас питають, якого ми роду

І для кого торуєм шляхи, –

Та ж то наші до брам Царгороду

Ударяли залізні полки.

Нас далеко у світі всі знали,

Пам’ятаєм полеглих ми кров,

Ми загарбників люто карали

І карати устанемо знов!

Не дивлячись на свій вік, 5 березня 1950 року, вдосвіта, як згадує Юрій, він не спав. Його гнітила якась тривога. Почувся сильний стук у двері: «Збирайся! Поїдем!». Куди і що, не казали. Під`їхало військове авто. Хлопець зрозумів, що це обласне КДБ. Брама відкрилася, під`їхали до гаражу. Там, на соломі, лежала людина: боса, у білій сорочці. Очі задивлені вдалечінь. Збоку чола запікся струмок крові. Юрій зрозумів, що сталося. «Ну что, узнаёшь?», – спитав слідчий. Юнак кивнув головою, упав на коліна і поцілував батька у руку, а в думках снувалося: «Татку, ти не здався живим. Прощай. Більше не побачу тебе».

Пізніше, коли Юрій Шухевич мандрував по холодних сибірських в’язницях, йому снився батько: молодий, живий, усміхнений, – а збоку чола запікся струмінь крові.

Скільки б писань про дітей повстанських не існувало, а ніде не написано, щоб майже сорок років мстилися синові за те, що він не зрікся батька. Від тих страждань Юрій втратив здоров’я, зокрема, зір. Інші члени родини також повернулися немічними і старими до рідного Львова.

Історія родини Головного провідника УПА Романа Шухевича – це лише одна з тих багатьох історій, які розповідають, на які жертви доводилося іти повстанцям та їх сім’ям за те, що вони хотіли бачити Україну вільною.

Поглянь, за вікном сніг…

І мрія біла із недавніх днів,

……………………………..

Ми йдем під ритм душі

Сталевим кроком по тріюмф чи смерть,

Щоби великі дні

Свідчили гідно про кривавий герць!

Одна шалена нас полонила доля,

 Що дарувала любов, як ніжний квіт.

Чи переможем, чи згинем за волю,

Жить буде вічно порив, заклятий в міт!

Ці рядки написала одна із зв’язкових Р. Шухевича – Ольга Ільків, котра рано стала вдовою (чоловік впав у борні). Після арешту інших зв’язкових її також вислідили і судили. У Володимирській тюрмі сиділа з Галиною Дидик, Катериною Зарицькою (схопили у Ходорові, коли прийшла побачити свого сина), Дарією Русяк – усі вони зв’язкові «Тараса Чупринки». Згодом у тій же тюрмі опинився вбивця Євгена Коновальця Павло Судоплатов. Він їх упізнав, але вони його не знали. Де поділися її син і дочка Ольга не знала дуже довго. У пошуках дітей допомогло анонімне повідомлення, автора якого до сьогодні не встановлено.

Великою трагедією також закінчилося життя одруженого провідника Ярослава Мельника «Роберта». Він мешкав у бункері на горі Яворина біля Болехова з дружиною та кількамісячним сином. До рук ворогів попав його охоронець «Лиман», від якого їм вдалося дізнатися приблизні координати перебування «Роберта». Довго шукали по лісах цей бункер. Через деякий час знайшли. Загинула вся охорона, а провідник наказав себе з дружиною замурувати. Коли розбили цю стіну і приїхали у Болехів, то були свідки, які бачили, як з машини виносили за ніжку дитину. Їх всіх – «Роберта», його дружину, сина і охорону – виставили біля ратуші.

Сплять могили, дерном вкриті,

Мов на матерній руці,

Тихим вічним сном сповиті

Всі герої і борці.

На цвинтарі ніч темніє,

Сплять герої тихим сном,

Тихо, тихо вітер віє

І співає свій псалом.

Високо у горах, де «не було ноги окупанта», готувалася до шлюбу повстанська пара – надрайонний провідник Григорій Вацеба з Марічкою. Дружки плели барвінковий вінок для молодої, а кругом у траву падали гілки з барвінку. Молоді були дуже щасливі і вродливі. У скорім часі на світ з`явилась їхня донечка, яку назвали Мотренька. Батько розумів, що в таких умовах дитина не існуватиме. Відіслав довірених хлопців до бездітної жінки Гафії Манівчук, щоб дізналися, чи не прийняла б вона 4-денну дитину. Вночі 4 повстанці і батько принесли дівчинку і віддали цій славній жінці. У цій ситуації треба віддати шану сусідам, які не донесли про цю подію.

Гафія стала хорошою матусею для Мотрі, та серце мами Марічки плакало і хотіло бачити донечку. Одного разу Вацеби вибралися до хатини, де тепер мешкала їхня доня (їй тоді було біля місяця). Серце матері із жалю розривалося, бо не могла обійняти свою крихітку, щодня тулити її до грудей. Час панував жорстокий і цей прихід батьків до дівчинки виявився останній. Усе, що залишилося Мотрі від найрідніших людей – це їх листи, в яких Вацеби, попри все, надіялися ще побачити свою донечку: «Якщо Всевишній дозволить дочекатися весни і ми будемо живі, то понад все схочемо побачити свою дитину. Тоді […] ми до тебе прийдемо» (з листа матері). У нерівній боротьбі, як і тисячі інших, полягли батьки Мотреньки, залишивши доні заповіт: зростати у тому ж дусі, що й вони, і любити Україну. Мотря виросла, одружилася і Господь Бог послав їй трьох синів-соколів, схожих на дідуся-повстанця.

Ця подія відома, але, здається, що вартує ще молодому поколінню нагадати, щоб у серці прокинулася іскра любові до землі, яку вони мають любити і берегти.

Біль стискає серце, коли читаєш про загибель Миколи Твердохліба-«Грома» і його дружини, про їхніх дітей, яким довелося виховуватися у дитбудинку.

Відсутність правдивої історії – це велика втрата для свідомості нації. Без неї не може людина зорієнтуватися, де зло, де добро.Таких історій про повстанські родини багато у кожному селі і місті. Розшукуйте і прислухайтеся, бо свідків залишилося і залишається, на превеликий жаль, дуже мало.

Господи, пошли мир Україні, щоб не лилася кров молодих людей потоком.

Молімося, бо молитва – духовна пожива кожної людини, бо молитвою підносимося до Божих висот і лучимося з Богом. Благаймо Господа, щоб настав мир:

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни

***

В єдності сила народу –

Боже, нам єдність подай!

Молитва – могутня зброя, невичерпний скарб і багатство. Благаймо Господа, щоб нарозумив нападників, які розпалили у нашій країні війну.

За нікого битись не будемо,

До нікого в найми не підем,

Для Вкраїни ми усі живемо

І за неї голови складем.

Кожний ворог йде нас визволяти,

А для себе землю він краде,

На могилу землю буде мати,

На могилі воля зацвіте! 

Повстанський «снайпер»

У 1946 році на Львівщині під час виборів сталися дуже великі облави. Молодого повстанця «Ворона» примітили багато напасників і погналися за ним. Хлопець був сам один, мав лише кріса. Сховався на стриху, де зручно заліг і влучно стріляв по тих, котрі хотіли його вбити або полонити. Тоді нападники підпалили ту хату з усіх боків. «Ворон» згорів разом із нею.

Довго тліло попелище. Ніхто не підходив. За якийсь час прийшла з ціпком і мішечком мати. Довго розгрібала попелище і вцілілі кісточки сина ніжно складала у мішечок. Ніхто їй не допомагав. Лопатою викопала на цвинтарі ямку – останки свого сина похоронила.

Хтось залишив спогад про цю історію, написав пісню:

Упав наш друг  «Ворон»

В бою нерівнім:

Один супроти тридцятьох.

Одна лиш граната –

Життя він кінчає,

Поклав ворогів чотирьох.

Спи, друже наш «Ворон»,

З друзями, що впали,

З якими і ти поруч був.

Як дійдем до мети

По шляху терновім,

По якому і ти з нами йшов, –

Прийдем на могилу,

Голови схилим,

Вшануєм пролитую кров.

Підготувала Емілія СЕРЕКА.

Джерела:«Українська Повстанська Армія.

Історія нескорених», Львів, 2007; «Співаник УПА», В. Косик «Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН», «Енциклопедія Українознавства».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!