Газета по-надвірнянськи
 

ВІДЛУННЯ СКРИПКИ

17 листопада 2017, 14:17 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 31 переглядів

…Олена йшла Погарами і співала, а скрипка в її вправних руках творила чудеса. Берізки наче виструнчились до танцю, буки в такт похитували широкими гілками, сосни задивились у синє бездонне небо і завмерли, вслухаючись у дивну мелодію і якийсь особливий спів.

Стояла середина вересня – неповторна пора бабиного літа. Пилипиха з Ільком Непелівським пасли дроб’єта*. Якраз цвів верес, гули бджоли, і овечки поскубували цвіт, мирно розбрівшись по горі Кривошапці. Здалеку вони здавалися схожими на білі пацьорки, розсипані по рожевому полотні.

Тихо, мирно, ясно і спокійно навкруги. І раптом спів, який сколихнув гори.

– Не на добро так дівка виводить, – озвалась Пилипиха до Ілька.

– А що тут дивного: молодість – радість. Як покриє голівоньку, напевно, вже не до співу буде.

– Оленко, припочинь трішки, розкажи, звідки дрібушиш? – мовила Пилипиха, милуючись дівчиною: висока, ставна, дві чорні коси розплелись і сягали нижче пояса, а вишиванка дуже пасувала до синіх, як волошки, очей.Тендітні пальці ніжно утримували скрипку.

– З весілля, вуйночко. Панько Середюк віддавав свою одиначку за битківського багача. Не солодко там доведеться Анничці, ой ні… Такі файні дружки веселили гостей, пишно і гарно та багато вбрані: Марина і Юстина. Марина чогось часто ловила погляд мого Дмитра.

– А де решта музикантів? – поцікавився Ілько.

– Вуйко Олекса з синами ще там залишились: плату беруть, гостяться, а я пішла. Дмитрусь сказав, щоб почекала його у Фідерцевім коло копички.

… Ділюків знали як музикантів усі навколишні села. Весілля, проводи в армію, танець за толоку, хрестини – скрізь запрошували цих обдарованих музик. Старий Ділюк влітку збирав худобу і пастушив по Ділах. Зі скрипкою не розлучався, бо, кажуть, що коли маржина чує музику і спів – дає більше молока.

То були повоєнні роки: чоловіків у селі мало, тому жінки довіряли свою худібку цьому порядному ґазді. Навідували його у свята, неділю. Тут паслася Оленчина теличка Зіронька: червоненька з білими лапочками. Мама з Оленкою жили в невеликій хатині під самим смерековим лісом (батько з війни не повернувся). Коли дівчинка вчувала звуки скрипки, вибігала боса по холодній вранішній росі до Ділюка. Він гладив їй голівоньку, брав скрипку до рук і приспівував:

Чого в тотій полонинці

Позбивана роса?

А то її позбивала

Майорочка* боса.

– Як підростеш – станеш моєю невісточкою, Оленко. Моєму Дмитрові вже чотирнадцять, а тобі десять минуло.

– Таке скажете, – закрила рукавчиком сині очі.

Замріявшись, тихо попросила:

– Навчіть мене грати на скрипці, а я вам корівки завертатиму.

– Не дівоча то справа, дитино, – відповів дідусь, – хай хлопці вчаться. Де це чувано, щоб дівки весілля грали, чи забави якісь?

Та Оленка так благально і по-дитячому просила, що музика згодився. Зробив маленьку скрипочку, смичок для юної музикантки. Хто проходив побіля них, милувався, як тендітні рученьки виводили смичком то веселі, грайливі, то сумні мелодії. Молодиці, які приходили по молоко, будз, краєчком хусток витирали сльози, бо в музиці тій звучала й одвічна дума жіночого щастя.

Син Ділюка Іван грав на цимбалах, Дмитро ? на гармошці, Олекса з Оленою – на скрипці. До них ще приєднався підстаркуватий парубок Клим, який таке вибивав на своєму бубні, що не одна жіноча підківка відлітала і сама пускалася у танець.

Олена підійшла до копички, втомлено присіла, перебирала у думках пережите: їй виповнилося п’ятнадцять, коли Дмитро признався, що кохає. Мама ока не спускала з Оленки – не дай, Боже, хтось скривдить її єдину розраду і потіху. Дмитро здавався їй надійним і порядним хлопцем. То ж на Покрову мають зіграти весілля. Олена пригадала, як стара сусідка Семениха у розмові з матір’ю якось сказала: «Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку хоч полотном, хоч онучев, най ся дівкою не мучу».

Сонце котилося до заходу – Дмитро не з`являвся. Олена мерзлякувато зіщулила плечі. Раптом почулись кроки: перед нею стояв Іван.

– А… Дмитрусь де, Йванку?

– Та… з Мариною, пішов у Битків, сказав, щоб ти не чекала його…

Олена припала до землі і застогнала.

– Ходімо вже, вечоріє, – лагідно попросив Іван.

– Ходімо, – ледь чутно промовила (квапились, бо до Бухтівця неблизько).

Дійшли до водоспаду – улюбленого місця для дівочих мрій, бажань Оленки. Вона вмощувалась під смерічкою і дивилась на бурхливий водограй, який переливався барвами веселки.

– Іванку, йди, я трішки посиджу тут.

Олена взяла скрипку і почала грати. Іван став, як укопаний у землю – скрипка заговорила – такої мелодії він ще ніколи не чув. Все, що зібралося на серці Олени, втілилося у музику. Хлопець боявся поворушитись, щоб це казкове диво не сполохати.

– Оленко, – прошепотів, – ніч настає, ходімо.

– Ще трішки пограю, а ти йди: ніч місячна.

Скрипка ридала-плакала цілу ніч, її слухали залиті місячним сяйвом гори. А під ранок Оленині пальці перестали слухатись, і стрімкий водограй стиснув у своїх обіймах скрипку…

Олена заснула. Навіки. На обличчі застигла болісна усмішка, уста напіввідкриті, немов промовляли: «Отаке твоє кохання, Дмитрику?..».

…Дев’яностоп’ятилітній Микола Багрій ще пас маржинку по Ділу, бо «добра й чуйна» невістка казала, що на кусень хліба треба заробити. У негоду, в стужу під кропив’яним мішком він шукав захисту від дощу, вітрів між буками та смереками. Ото він розповідав пастушкам, що у місячні ночі над водоспадом звучить дивна мелодія, відлуння якої чують гори і ліси…

Старий обернувся до водоспаду, перехрестився. Довго дивився на останні промені, які посилало сонце, що вже ховалось за гору. В очах старого Миколи з’явилися сльози. Він хрипким, старечим голосом затяг співанку, яка виринула у пам’яті ще з юності:

Ти гадаєш, мій Дмитруньку,

Що мні сі не збудеш –

Така прийде годинонька,

Що плакати будеш.

Така прийде годинонька,

Така прийде днина,

Ой вийдеш за ворота:

Де моя дівчина?..

***

Дроб’єта* – вівці

Майорочка* (діал.) – пастушка

Парасковія ЛАХВА-ГУЦИНЮК,

с. Пасічна, Козирки.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!