Газета по-надвірнянськи
 

Майдан назавжди в пам`яті моїй

1 грудня 2017, 13:46 | Рубрика: Пам`ять і шана, Творчість Версія для друку Версія для друку 71 переглядів

Минуло три роки, як я перебувала на Майдані у Києві. Та події того часу назавжди закарбувалися у моїй пам`яті. Їхала я туди не сама, нас зібралося шестеро, з власної ініціативи, за покликом серця. Ніколи не була в Києві  і те, що відбувалось на Майдані, мене вразило своєю маштабністю. Такого велелюддя я ще не бачила, мене переповнював дух свободи і гордість за Україну та її народ.

до-вірша-майдан

Приїхали ми у Київ 17 лютого 2014-го. Нас поселили у Жовтневому палаці. Координував нами покійний Сергій Дідич із Городенки зі своєю дружиною Галиною. Записавши паспортні дані, на руку почепили синьо-жовту стрічку, як своєрідну перепустку для входу і виходу з приміщення. У понеділок я мала честь виступати на сцені зі своїми віршами. За час перебування на Майдані нам доводилось виконувати різні завдання: набирати бруківку в мішки, розчищати барикади. Але основ­не завдання для мене – вистояти і не похитнутися перед ворогом.

«Заради чого ви стояли?», –

мене запитують не раз.

«А ми тут волю здобували

не задля слави чи прикрас».

Не шкодую, що поїхала у ті важливі для України дні у Київ. Шкода тих хлопців, дорослих і зовсім юних, котрі віддали своє життя за майбутнє України. До цього часу мене переповнює почуття провини, що не змогла врятувати хоча б одну людину від смерті. На знак пам`яті про загиблих присвячую їм цього вірша.

Ворожа куля пробила скроню,

не дала шансу побачить доню.

Дорослі діти чекали тата,

його зустріли тюремні грати.

У влади свої пріоритети:

і автомати, і пістолети.

Ворожий снайпер тримав гвинтівку,

Кров заливала тверду бруківку.

Стояли хлопці на барикадах,

Ми зрозуміли: це зрада, зрада!

Нас під прицілом усіх тримали,

а ми ні кроку не відступали.

На барикади носили речі,

товкли бруківку в цій колотнечі.

Отці духовні молились з нами

І ми стояли під прапорами.

До серця руку всі прикладали,

Гімн України коли співали.

Як забирали додому тіло, –

Душа кричала, в душі боліло.

Їх охрестили «Небесна Сотня».

Вмирають хлопці у нас й сьогодні.

А цар із катом в бігах донині,

не залишилися в Україні.

Окрім земного, є суд небесний,

Що буде з ними, як всі воскреснуть…

О, скільки люду зібрав Хрещатик!

Життя за правду вже розпочато.

Вершок зітнули, лишився корінь,

Коли ж на небі засяє промінь?

Добра промінчик, промінчик щастя.

Живіть, боріться – і вам воздасться!

Галина МАРІЙ,

с. Стримба.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!