Газета по-надвірнянськи
 

Підполковник Юрій КОСТИК: «У мене зміцнилася віра у Бога і в перемогу»

18 січня 2018, 13:57 | Рубрика: Бійці передової, Тема дня Версія для друку Версія для друку 2,194 переглядів

на-бойовому-посту

Ще відчувається відлуння Різдвяних передзвонів, а вже за вікном звучать щедрівки… Наче спалах яскравої зорі, миттю пролітає коляда і лише світлі спогади найтепліше зігрівають душу упродовж цілого року, до наступної коляди.

Так уже складається у житті військовика, що у цьогорічні Новорічно-Різдвяні свята підполковник Юрій Любомирович Костик не зміг відвідати рідний Делятин. Однак, дзвінка коляда від його сім`ї полинула на рідні терени…

Буремного 2014-го, коли розпочалася російська окупація східних теренів країни, Юрій Костик служив у зоні антитерористичної операції на позиції «Зеніт». А вже через рік йому достроково присвоїли звання «підполковник».

Без зайвої помпезності, скромно, стисло і правдиво розповідає про себе і про свою службу кадровий офіцер Збройних сил України Юрій Костик.

«Коли спитали, замислився»

– Цілеспрямовано про військову кар`єру не задумувався, – мовить Юрій Любомирович. Я закінчив Делятинську ЗОШ № 2 із золотою медаллю. Якось керівник навчально-військової підготовки Василь Дмитрович Янко спитав мене чи не хочу спробувати свої сили у війську. Я замислився, а моя мама Людмила Захарівна, яка тоді викладала математику, сказала: «Сину, вступай, куди хочеш, але не в педагогічний».

У 1989 р., коли прийшов по приписне до військкомату, там якраз перебував агітувальник із харківського училища (нині Харківський національний університет повітряних сил ім. Івана Кожедуба). Нам розповіли про училище, спеціальності й запропонували заповнити анкети. Я так і зробив, попередньо порадившись із батьком Любомиром Юрійовичем, який працював водієм. Згодом пройшов районну й обласну медкомісії. Став чекати і трішки переживати. Одного вечора приходжу додому, а батько з порога каже мені: «Там на столі конверт тобі адресований!». Я так тоді зрадів і запам`ятав той момент. У листі повідомили, що мою справу розглянули і допустили до складання вступних іспитів. 9 липня поїхав до Харкова. Так і почалася моя військова кар’єра. По завершенні навчання у 1993-му повернувся служити до Івано-Франківська.

з-бойовими-поб

Адже, коли ми складали військову присягу ще в Союзі, то не уявляли, де після навчання опинимося. Проте трапилася неймовірна й доленосна для мільйонів подія – Україна здобула незалежність. І, присягаючи на вірність Україні у січні 1992 року, я знав, що залишуся у рідній країні. А тих, із ким учився, відправили додому – кого у Росію, кого у Білорусь, на Кавказ.

Згодом 2002 року нашу дивізію розформували. Після об’єднання Військово-Повітряних сил та Військ протиповітряної оборони в єдині Повітряні сили Збройних сил України я опинився у військовому містечку в Липниках поблизу Львова. Там служив на різних посадах.

«Я відразу написав рапорт»

– Пригадую той день, який змінив усе. Це – 1 березня 2014 року. Я чергував у частині. І тут – тривога, повна бойова готовність. Так тривало тиждень. А 8 березня нам повідомили, що можна поїхати додому.

Потім розпочалась антитерористична операція. Я відразу написав рапорт. У вересні сформували першу ротацію зведеного загону Повітряних сил. Знав, що відправляють під Авдіївку начальником зв’язку. Подзвонив дружині, вона дуже хвилювалася, сказав, що вирушаю у відрядження у Дніпропетровську область охороняти аеропорт. Зібрався, купив каремат, дощовик, штани, позичив спальник. Попрощався із родиною. Молодший син Сашко вередував, хотів бути зі мною, не розумів, куди я так поспішаю. Вийшов з дому, спробував трохи заспокоїтися. Із частини нас поїхало четверо: я із заступником із тилу і двоє контрактників. Із гарнізонного храму святих Петра і Павла нам передали каски, бронежилети, наколінники і форму «британку».

Спочатку ми прибули у Васильків, що на Київщині. Із 200 осіб обрали 120. Попередили про погані умови. Будівлі розтрощені, світла немає. Це ж сам «передок». Потім отримали зброю, а згодом відправили на Житомирський полігон. Опісля з Дніпра машинами поїхали у зону АТО. Так опинилися під донецьким аеропортом.

«Щоб ворог не отримав жодної інформації»

– В АТО ми виконували різні функції. Поблизу донецького летовища розташовувалася зенітна ракетна військова частина. Коли ми заїжджали туди, то нас вороги обстріляли з «Градів». Охороняли територію частини по периметру, більш як десяток постів. Наш пост саме на розі, одна сторона якого виходить на Авдіївку, друга – на шахту «Бутівка». Перед нами на шахті саме стояв «Оплот» Захарченка, обіч – кадировці. Отже, тримали оборону проти них, – згадує Юрій Костик.

У його обов’язки входила робота начальника зв’язку зведеного загону. Радіозв’язок, який забезпечують спеціальні станції, легко розшифровувати й прослуховувати, тому бойові накази віддають через старі телефонні апарати дротовим зв’язком. Юрій Костик із колегами відновлював зв’язок, адже після обстрілів дроти часто були посічені й зв’язок не працював. Начальник зв’язку – це людина, завдяки якій між постами можна приховано передавати команди, координувати діяльність так, щоб ворог не отримав жодної інформації. – Часом мені доводилося бути звичайним гранатометником, допомагати іншим військовим тоді, коли я був потрібен, розповідає про фронтові будні офіцер.

«Невловима «Дика качка» спантеличила сепаратистів»

дика-качка-наводила-страх-н

Таку дивовижну назву мав зведений загін, де ніс службу краянин. Юрій Костик привідкриває завісу народження цього легендарного символу:

– По рації ми прослуховувати терористів, а вони нас. Ми цим скористалися і створили міф про польський спецназ. Серед нас перебував начальник озброєння із позивним «Польща», а від волонтерів ми отримали польські куртки, із чого й почалося. У нас тоді не було осіннього одягу – згорів у двох автомашинах, які терористи обстріляли із «Градів». Ми з побратимами ще й почали говорити польською по рації – то вислови якісь, то анекдоти переказували, віршики. І наша західноукраїнська говірка відіграла роль.

Російські терористи і сепаратисти вважали, що ми – іноземні війська. Навіть у пропагандистських російських ЗМІ пройшло, мовляв, на околицях «Спартака» у протиатомному сховищі з останніх сил тримаються залишки польського спецназу. Жартували між собою, що ми, на їхній погляд, найманці «Дикі гусаки» – як у британському бойовику. Так і виникла назва «Дика качка».

«Перша і щоб остання війна»

Кадровий український офіцер сподівається, що ця перша війна в його житті стане і …останньою. Після повернення з АТО каже, що навчився більше цінувати мить, любити життя, і заодно додає: – На війні усвідомлюєш, що важливе, а що другорядне. Найтяжче, звісно, коли втрачаєш бойових побратимів.

Юрій Костик продовжує: – У мене зміцнилася й віра у Бога і в перемогу. Пригадую, як поверталися пізно вночі додому. Холодний осінній вокзал. Ми, четверо втомлених чоловіків, мріємо лише побачити рідних і впасти відіспатися. Аж тут – ось вони! Нас зустрічають! Одразу побачив дружину з молодшим сином. Це один з емоційно найсильніших моментів, якого не забуду ніколи.

сімя-підполковника

Нині він із дружиною Надією та двома синами Юрком і Олександром живе у Львові та очікує на ротацію у Спільний центр контролю та координації.

***

Усім жителям Надвірнянщини підполковник  Юрій Костик бажає, передусім, мирного неба і віншує з Йорданськими святами.

Хай свята водичка

Скропить Ваші личка!

І окропить ззовні,

Щоб були здорові!

Хай скропить хату,

Щоб в ній зла не знати!

Скропить всю родину,

Щоб жила щасливо!

Бо колись на світанні

Сам Христос хрестився

в Йордані!

Підготувала Леся ДУТЧАК.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!