Газета по-надвірнянськи
 

Роксолана КОЦАБА. Побачити Київ і …залишитися

12 січня 2018, 15:11 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 1,466 переглядів

«Успіх приходить до того,

хто робить те, що найбільше любить»

                                          (Народна мудрість).

 Коцаба

Її наполегливості і відданості обраному фаху могли би позаздрити уже досвідчені колеги. Вона у свої 26 самостійно торує собі шлях у нелегку професію, основним завданням якої є навчити вимовляти особливих дітей перші у своєму житті правильні звуки, склади, слова. І хтось на її місці давно би покинув цю, нелегку працю. А вона це навіть у думці не допускає, коли вдивляється у сумні дитячі очі, вслухаючись у їх мовчазні уста…

Надвірнянка Роксолана Коцаба, педагог-логопед, уже 9 років поспіль практикує у Києві. Щоб потрапити до неї на прийом, батьки записуються у чергу. Деякі приїжджають із-за кордону, довідуючись про талановитого педагога від своїх же знайомих і довіряючи їхнім рекомендаціям.

Про перші професійні здобутки і кар`єрні сходинки росту до започаткування власної справи в освітянській сфері спілкуюся з молодим педагогом.

«Київ полюбила з першого погляду…»

– Я закінчила національний педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова, факультет «Корекційна психопедагогіка та психологія», – каже Роксолана Кацаба. – Ще, будучи студенткою, працювала дефектологом. Але так склалося, що за пропозицією завідувача кафедри нашого вузу, пішла на роботу логопедом в одну із Київських спеціалізованих шкіл. Спершу у мене навчалися 114 учнів із різними мовленнєвими вадами. Там я працювала 4 роки. Опісля вирішила трудитися самостійно, думаю спочатку створити свій кабінет.

Із загального 9-літнього педагогічного стажу логопедом працюю вже 7 років. На моєму рахунку – вже понад дві сотні дітей, яких я діагностувала і з котрими працювала та зараз продовжую трудитися.

– Роксолано, як тобі вдалося не лише не розгубитися у столиці, але ще й знайти там свою «нішу», стати потрібною, щоб із сотні-тисячі фахівців вибирали саме тебе, молодого спеціаліста і, будемо відвертими, із ще невеликим досвідом роботи?

– Передусім, це завдяки вихованню моєї мами Ольги Василівни, яка нині викладає рідну мову і літературу у Черниківській дев`ятирічці. Вона навчила мене відноситися до всього відповідально, прищепила любов до педагогіки. А в столицю я вперше приїхала дев`ятикласницею до свого брата Ореста, який тоді поєднував навчання і заняття плаванням у Броварській спортивній школі. Київ мене відразу вразив своїм грандіозними розмірами, динамічним повсякденним рухом, незвичною, як для нашої маленької компактної Надвірної, суєтою. Я зразу відчула той людський простір, де кожна людина – індивідум, без комплексів і стеретотипів, вільно себе проявляє, що мені дуже імпонувало, і де немає чогось одноманітного. Повернулася додому першого вересня і зразу зловила себе на думці, що … нудьгую за Києвом. З того часу постійно твердила мамі, що навчатимуся у столиці. Мама  в цьому мене всіляко підтримувала. А якраз тоді вперше запровадили ЗНО і я вирішила скористатися таким шансом. Деякі наші знайомі відговорювали нас, мовляв, навчання у Києві – надто дороговартісне і ми не «потягнемо». Адже там, буцімто, треба скрізь давати хабарі. Та ми вирішили, що все у нас вийде з Божою допомогою. Так і сталося: успішно складені іспити ЗНО уможливили мені навчання на державному замовленні у вузі. Проте життя у провінційному містечку, при всій повазі до малої батьківщини, на перших порах таки давалося взнаки. Приміром, нас посвячували у першокурсники у палаці «Україна» і добратися туди на метро стало для мене(!) немалою проблемою. Тому перших півроку мені було дуже важко: я нікого не знала, поблизу не мала родичів і, до того ж, у кишенях – не надто густо. Але я відкинула всі емоції і надумані страхи, зібралася із думками і потроху все почало налагоджуватися. Щоправда, найважче було на перших двох курсах: доводилося багато вчи тися, констпектувати, читати, сидіти в бібліотеках і до пізньої ночі – вже у гуртожитку. Адже мені так потрібна була стипендія!.. Та зараз я переконуюся, що все робила правильно і ні за чим не шкодую.

«Батьки – то найкраща реклама»

– У Києві самому виживати без великих фінансів важко. І це – всім відомо, – твердить Роксолана. – Та й взагалі важко молодій людина в нашій державі чогось самостійно досягнути. Спочатку я отримувала 2 тис. грн. зарплати, що є мізером для столиці. Виручало те, що ми із сусідками-коліжанками на квартирі вели спільно наш побут і завжди виручали один одного. А якось несподівано у такі складні моменти важливу роль зіграла реклама, якщо можна так висловитися, батьків про мене. От, приміром, займалася я з дитиною років чотири тому, а вони й досі мене пам`ятають. Телефонують мені: «Роксолано Миколаївно, можна ми Ваш номер дамо нашим знайомим?». Я вже про них забула і що то за дитина була… Тож спочатку треба працювати на своє ім`я, а потім воно працюватиме на тебе. Знаєте, це – як професія лікаря. Спочатку дуже мала зарплата, але якщо він старається, вдосконалює свої знання, навики, підвищує кваліфікацію, то заслуговує авторитет серед пацієнтів і вони вже самі шукають, йдуть до нього, ще й передають іншим з уст в уста інформацію про нього як про чудового фахівця.

«Зараз розробляю сайт»

– Для початку своєї незалежної від державних установ діяльності планую облаштувати свій кабінет, – ділиться Роксолана Коцаба. – У вільний час, якого надто обмаль, займаюся пошуками такого приміщення, яке б відповідало моїм вимогам і можливостям. Водночас розробляю сайт, щоб люди могли зайти, подивитися мою роботу, відео (звісно, із дозволу батьків тих дітей, з якими займаюся). Щоб вони наперед визначилися чи підходить їм мій стиль роботи тощо. Бо буває по-різному. Адже однакових дітей не існує. Тому доводиться підбирати методику індивідуально для кожної дитини. Якщо одна не підходить, застосовую іншу. У мене немає такого, щоб я до всіх маленьких пацієнтів застосовувала одну методику.

– Ти вже очевидно встигла виробити свою, власну, методику?

– Можна сказати, що так. Та поки що все – у процесі. Вважаю, щоб мати свої напрацювання, треба мати дуже велику практику. Стараюся у Києві при першій нагоді відвідувати семінари. І я дійшла висновку, що в нас, в Україні, дуже поширено, коли людина, ще немаючи достатнього практичного досвіду, вже виступає з якоюсь там теорією. А теорія і практика – це зовсім інші речі, у цьому я переконалася не один раз. Тож, коли задаєш таким виступаючим питання, які можна зустріти лише на практиці, вони не знають відповіді.Навіть у Міністерстві освіти чимало таких теоретиків сидить, які розказують на семінарах, а практики як такої не мають. Переконана, що освітні програми повинні створювати, писати тільки практики, які трудилися у школі. А та людина, котра, скажімо, у школі працювала півроку або з інституту пішла відразу в Міністерство, вона не повинна братися за творення програм для дітей, тестів і т. д. Тому поки що я свої методики вдосконалюю і не хочу їх завчасно анонсувати. Поки що набираюся досвіду, стараюся багато читати спеціальної літератури.

На жаль, у нас логопедична галузь поки що недостатньо розвинута. Бракує фахових підручників, спеціалістів. Можливо, хтось із українських науковців і видав би свої праці, але не вистачає коштів. А ті кілька першокласних фахівців-логопедів, кажуть, виїхали за кордон.

– Чи спіткали Тебе професійні невдачі і як ти справляєшся з ними?

– Буває таке, що в дитини щось не виходить. Тоді я шукаю причину зразу в собі. Все аналізую, роздумую. Стараюся зрозуміти, що я не зробила такого, що дитині не допомагає, яку методику підібрати для неї. Буває меланхолійний настрій, а тут ще й батьки дітей незадоволені. Намагаюся пояснювати їм, доводячи свою думку так, щоб вони згодилися зі мною. А деколи бачу, що батькам буває важче і думаю: тут я ліпше промовчу…

Вважаю і вже переконалася, що моя професія та й інші, що відносяться до категорії людина-людина, вимагають затратити чимало душевних сил. Тому треба бути сильною духовно, зі стійкими моральними принципами. І я черпаю цю духовність у молитвах.

– Ти не задумуєшся про закордон, як багато твоїх ровесників?

– На сьогодні я прагну реалізуватися в Україні. Для цього докладаю максимум зусиль. У перспективі хотілось би поїхати, але щоб наочно почерпнути там досвід, подивитися, як там працюють логопеди. Наразі вдосконалюю свою англійську.

– Як гадаєш, Твій приклад надихне інших молодих людей наполегливо долати перешкоди і бути успішним?

– Усе залежить від бажання кожного. Якщо людина поставить перед собою конкретну мету і не буде ледащою, то результат не забариться. Я бажаю не здаватися і вірити у свої сили!

Леся ДУТЧАК «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!