Газета по-надвірнянськи
 

Доки привид комунізму бродитиме по світу?

2 лютого 2018, 15:33 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 75 переглядів

(Закінчення. Поч. у № 1-3 від 12 січня 2018 р. та № 4-6 від 18 січня 2018 р.)

По-перше, вина у цьому історичному «цунамі» лежить, власне, на самому народові. Мало яка нація у світі так покірно служила окупантові, як наша, віддаючи йому все: багатство, гордість, власне «я» та, навіть, тіло і душу. Але генетична пам`ять, історична справедливість все-таки перемогли – Україна з четвертої спроби виборола віками омріяну незалежність, не дивлячись на шалений спротив Росії і росіян.

По-друге, велика провина за таку історію лежить на плечах української еліти, яка протягом століть через різне розуміння поточного моменту не змогла належно оцінити існуючу ситуацію і часто-густо займала компродарську, космополітичну позицію.

По-третє, одурманення людей комунізмом та його ідеями. Загальновідомо, український народ зазнав найбільших втрат, особливо за період існування СРСР. Про людські, матеріальні і духовні втрати – годі говорити. Достатньо лише зазначити, що за період 1931-1939 років знищено 1649 науковців; П. Постишев – комуністичний посіпака – протягом першого року свого правління в Україні вигубив лише у Києві 40 тисяч осіб української інтелігенції. За 40 років, які минули від 1917р., закатовано 365 письменників, а судилище над СВУ і СУМ забрало життя 8 академіків, 27 професорів, понад 200 діячів культури і мистецтва, студентів…

А чого варті таємні вбивства політичних діячів Симона Петлюри (1926 р.), Євгена Коновальця (1938 р.), Степана Бандери (1959 р.); композиторів Д. Веделя (1806 р.), М. Леонтовича (1921 р.), К. Стеценка (1922 р.); українських письменників і митців Г. Косинки, М. Куліша, Г. Чупринки, В. Підлютого, Є. Плужника, М. Зерова, П. Филимоновича та багато інших.

Московщина дуже жорстоко поводилася із церквою та її кліром. У цей час знищено 28 єпископів, понад 3 тисячі священиків; за період 1941-1946 років – репресовано всіх єпископів УГКЦ і понад 2 тисячі священиків. Подібний мартиролог можна було б довго і неупереджено продовжувати. Словом, знищивши мільйони людей і обернувши багатющу державу на фізичний і духовний цвинтар, москвини на певний час запрягли до своєї імперської колісниці мільйони духовно спустошених і фізично покірних людей. Надто гірко і страшенно боляче, що так сталося… Шкода, що в онуків уже немає тієї ненависті і презирства щодо поневолювачів  їхніх прадіда, діда, батька, які дорого заплатили і нізащо не хотіли віддати її на поталу ворогам.

З іншого боку, як так сталося, що росіяни дозволили в Україні таке велике «джерело сепаратизму», як Тарас Шевченко і його «Кобзар». Непереможна сила Кобзаря – у його народі, бо знищити такий народ, як український за всю його історію не вдалося ніколи і нікому. Москвинам не залишалося нічого іншого, як визнати цей незаперечний авторитет і змиритися з його ідеями, дещо вміло «підкоректувавшим» їх на свій лад.

По-четверте, боротьба із релігією та церквою. Побожність – це не тільки виконання церковних законів та обрядів, це і стан душі, який породжує безперешкодний потяг до високого, величного, красивого, вірного, що охоплює слово і поняття «Бог». Глибока віра і щира молитва заспокоює нерви і тривогу, проганяє страх та журбу, поборює все те, що спричиняє половину хворіб тіла, розуму і душі. Глибока, щира, побожна людина ніколи не вчинятиме беззаконня, наруги, насильницьку смерть тощо. Саме такий підхід до релігії не влаштовував комуністів, адже це суперечило їх доктрині – побудові комунізму у світовому маштабі будь-якими засобами, у першу чергу, насильницькими. Москвини вважали Леніна геніальним, але насправді – це був неперевершений плагіатор, який видавав високі ідеї, як свої власні, а насправді брав-крав їх у марксистів, у Чернишевського, у Ткачова, у Бакуніна та ін. Він неодноразово попереджував своїх прихильників, що останній і вирішальний бій пролетаріату буде не з міжнародними капіталістами, а з власним народом. Ленін і його послідовники робили все можливе і неможливе, щоб покінчити з вірою у Бога, замінивши її вірою у матерію. Але на певному етапі Всевишній сказав «досить» і імперія разом зі своїми фейковими ідеями відійшла у небуття, на смітник історії. Не можна більше ніде і ніколи допустити «віродження» такої маніакальної ідеї!

За час «спільної» історії та «спільної» держави Україна втратила мільярдні матеріальні статки, мільйони життів, але не втратила віру у власні сили, у можливість створення національної суверенної держави.

І ось сьогодення. Уже 26 років нашої незалежності. Звичайно, в історичному вимірі – це незначна дата, але у житті пересічного українця – це багато. Не віриться, що сьогоднішнє покоління зуміло зібрати й увіковічнити те велике багатство, яке не вдалося реалізувати нашим попередникам, та поставити їх на службу власному народові. Але не все так просто й однозначно. Московський імперіалізм і його «п`ята колона» роблять усе можливе і неможливе, щоб Україна, як незалежна держава, не відбулася. Вони розв`язали проти нашої незалежності криваву війну на Донбасі, котра забрала уже понад 20 тисяч.життів співвітчизників, анексували Крим, намагаються розхитати ситуацію із середини шляхом різноманітних диверсій, терористичних актів, псевдострайків, кібератак, брехливої ідеології, пропаганди тощо. Усе це і не тільки коштує народові колосальних матеріальних і людських втрат. За даними окремих американських посадовців, лише для реалізації «плану Маршалла-2» для України потрібно щонайменше 10 млрд. доларів. Москвини чітко розуміють, що народи, які населяли чи населяють їх державу, після її розпаду чи у такий період, виставлять імперії свої рахунки за заподіяні злочини, нищення, грабунки, утиски, заборони. З усіх народів найбільші претензії висловить Україна, яка найтрагічніше постраждала від «старшого брата», бо її справа – найповажніша, найтяжча для розв`язання.

Але і наш народ, його провід не повинні залишатися на узбіччі історичної реальності. Належить виконати величезний обсяг роботи, щоб народ, нарешті, повірив – влада працює для його інтересів, на благо всієї громади, а не намагається, якщо не зупинити, то, принаймні, загальмувати поступальний рух уперед, відстоюючи при цьому вузькопартійні чи особисті інтереси. Доводиться вкотре констатувати, що, якби повернули в Україну всі награбовані у народу ресурси, то їх би вистачило для заможного європейського життя її громадян. Чи це реально? Однозначно, на даному етапі, з діючою владою – нереально. Потрібно, найперше, конституційне перезавантаження влади. Якщо країною продовжуватимуть керувати олігархи, бізнесмени, бариги та інші антисоціальні елементи – розраховувати на швидкі і невідворотні зміни марно. І знову на перший план постає питання боротьби з корупцією, цим «непотопаючим монстром» сучасності. У світі боротьба з цим злом є пріоритетним напрямком роботи, в Україні – поготів. Для цього потрібна політична воля вищого керівництва держави, тиск громадськості, чесне і неупереджене виконання своїх обов`язків правоохоронними органами, держслужбовцями, народними депутатами, створення Антикорупційного суду, зміни і доповнення до окремих положень Конституції, прийняття законів про вибори народних депутатів, президента, суддів, судоустрій тощо. Словом, за окремими позиціями, ми «топчемося» на місці, а то й робимо «відкат» назад. Така політика неприпустима. У старій системі не можна запровадити нові механізми без відповідних перетворень. Для цього потрібно оновлювати існуючий апарат на всіх рівнях, а це, у свою чергу, зачіпає інтереси керівної ієрархії, тому всіляко блокують, затягують. Сьогоднішня система пострадянського зразка, яка не передбачає механізмів розвитку та самовдосконалення, породжує той «статус-кво», який існує в країні. Україна уже поступово виходить із пострадянського простору, але ще не може ввійти в Європейський вимір.

Що ж нас чекає у найближчому майбутньому? Автор, як і більшість співвітчизників-українців, переконаний, що Україна як держава відбулася і вистоїть у нелегкій боротьбі як із зовнішнім, так і внутрішніми ворогами. Її народ, урешті-решт, заживе так, як цього він заслуговує. Для цього необхідно стабілізувати політичну ситуацію в державі, закінчити безглузду війну на сході України, пред`явити рахунки агресорові за заподіяні лиха сьогодення та і в минулі історичні роки, зокрема, за міжнародним правом, відбудувати економіку, яка повинна базуватися на засадах соціально-ринкової, на співпраці влади, бізнесу, громадського суспільства, соціального перетворення тощо.

Різні політологи, державні і громадські діячі «розробляють» для України як оптимістичні, так і песимістичні сценарії подальшого розвитку. Перші з них бачать нашу державу у найближчій перспективі вільною, заможною, членом ЄС та НАТО, де народ живе так, як середньостатистичний європеєць чи американець. Інші, песимісти, вбачають, що Україна разом із Грузією та Молдовою залишаться у т. зв. «сірій зоні» під прицілом Москви; в обмін на вирішення проблеми між Росією і Заходом постане питання повної відмови України від вступу до ЄС та НАТО, залишивши її позаблоковою країною. Хто правий на цьому поприщі – покаже час. Основне слово за народом. Якщо він захоче жити краще і докладе до цього чималих зусиль – успіх буде незаперечний.

Сьогодні, на жаль, доводиться констатувати, що у світі все менше і менше людей стають прихильниками соціальної справедливості і національного патріотизму; що чим розумнішими стають люди, тим дальше вони віддаляються від моральних цінностей, на розробку яких великі мудреці (Сократ, Платон, Арістотель, Конфуцій, Ісус Христос, Будда та ін.) витратили більше 2,5 тисячі років.

Ці цінності стають недостатніми у сучасних умовах і люди не тільки поділяються на багатих та бідних, але, в якійсь мірі, перестають бути людьми, як моральний вінець еволюції. Моральність – це відсутність вигоди для себе,стверджував Кант, а Сократ – «Все зло між людьми – у приватній власності». Реальність сьогодення така, що незалежно від форм: китайський рай, «русскій мір», західна демократія – люди прагнуть одного – успішного і заможного життя, не гребуючи при цьому нічим: Божими законами, законами природи, змінами клімату, глобальним потеплінням та ін. Усе це, з одного боку – прогрес суспільства, з іншого – тупикова ситуація. Проаналізуйте лише маштабні природні катаклізми за останні десятиліття і стане зрозумілим, що людству і планеті загрожує широкомаштабна катастрофа. У популяції залишається два шляхи розв`язання цього архіважливого завдання: шлях багатства і шлях мудрості. Людина – особистість, яка сьогодні заволоділа майже усім світом, і неминуче справиться з викликами у майбутньому. Настає нова ера – ера людини-індивідуму.

Таким чином, комунізм, як доктрина, як практика, не відбувся у жодній країні світу, в яку завітав цей «привид». Про це свідчить найкращий показник – рівень життя народу, який у згаданих державах набагато гірший, як у демократичних агломераціях. Хоча окремі його положення заслуговують на повагу: широка освіченість жителів, безоплатна і доступна медицина, окремі нюанси зайнятості людей та їх соціальний захист тощо.

Чому так відбувається? Найперше тому, що комунізм поставив в основу не людину з її свободою, правом вибору і характером праці, власністю, а – диктатуру, при якій народ «мусить жити так, як йому наказують». При цій формації ліквідували приватну власність – один із головних чинників мотивації до праці та росту її продуктивності. Всезагальна зайнятість людей,  тобто ліквідація безробіття теж негативно позначилася на розвитку економіки, бо «працюєш добре чи аби-як, все одно отримаєш мізерну заробітну платню». І найголовніше: апологети комунізму мріяли і намагалися підпорядкувати собі весь світ шляхом брехливої ідеології, обману, шантажу, сили зброї тощо. Все це і не тільки привело до чисельних війн, військових конфліктів, втрат мільйонів людських життів, повернення цих «комуністичних»країн до напівколоніального минулого, відчутного зниження рівня та якості життя їх народів; словом – шлях у нікуди, тобто на задвірки історії.

Природні закони, повага й доброта, справедливість та віра, чесність і толерантність, проживання на своїй історичній території, незазіхання на чужі землі – дали Україні можливість здобути повну незалежність, а людей – зробити вільними і в недалекому майбутньому, заможними громадянами. Тому нас чекає не шлях «спочивання на лаврах», а щоденна, високопродуктивна – фізична та інтелектуальна праця при обов`язковій умові чесного патріотичного державницько-національного проводу.

Михайло КІНАШ,

м. Яремче.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!