- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Гуцули: таємницю розкрито

Posted By Модератор On 02.03.2018 @ 13:21 In Акцент,Літературне дослідження | No Comments

Етноніми «гуцул» і «Гуцульщина» офіційно використовують майже два століття. За цей час було багато спроб розібратися у таємниці назви, а заодно – й етнічної приналежності жителів Українських Карпат.

гуцули1 [1]

На багатство версій я звернув увагу ще 1991-1992 років, коли працював над перекладом із польської першої окремої книжки про Гуцульщину – «Історичний нарис про гуцулів» (1863) українського священика із Жаб’я – Ільців Софрона Витвицького. Уже цей дослідник наводить декілька варіантів тлумачень назви «гуцул». Загалом же з цього приводу висловилися визнані авторитети своєї доби Кароль Мілевський, Іван Вагилевич, Юрій Федькович, Володимир Грабовецький та багато-багато інших.

Перечитуючи фольклорну збірку «Коломийки» (Київ: Наукова думка, 1969), яку впорядкувала Наталія Шумада, мені впали в око такі рядки коломийок. У записах Миколи Грицака: «Ой гай, через гай та через долину, //Поганяє учаруці, жене в полонину» (Буштино); «Та учарю, покинь чару, давай сиру їсти, //Я ті` буду помагати за вівцями бісти» (Вонігово); «Ой учарю-молочарю, дай молока пити, //Та буду ті помагати уцьки сокотити. //Ой учарю-молочарю, дай молока пити, //Як ті уці виздихають, поможу лупити» (Теребля). У записі Івана Чендея: «Ідуть вуцьки з полонини самі букулаї, //А за ними вівчарики – самі Миколаї» (Дубове). Села Вонігово і Теребля, селища Буштино і Дубове, в яких записано коломийки, – населені пункти Тячівського району Закарпатської області, який є межівним із Румунією (колись – територія Волощини).

Важливо відзначити, що ці записи робили сумлінні вчені, які фіксували не тільки зміст, а й особливості вимови. Український мовознавець Микола Грицак (1908–1979) вивчав говірки Закарпаття (зокрема, гірської частини), а також розробив засади укладання «Словника українських говорів Закарпатської області» (1971), підготував картотеку (близько 200 тисяч одиниць) й уклав частину словника українських говірок Закарпаття (літери А–К). Іван Чендей (1922–2005) – український письменник, збирач фольклору, кіносценарист (автор сценарію «Тіней забутих предків», 1964).

Із контексту наведених коломийок бачимо, що уці, уцьки, вуцьки – це те ж саме, що й овці, а в сучасному варіанті – вівці. А слово «учар» – це овчар або вівчар.

Територія Українських Карпат була зоною, в якій, поряд з українцями, худобу на полонинах випасали волохи (це – наслідок політики королів Людовіка Угорського та Казимира Ягеллончика). Історія цих контактів – окрема тема, розроблена науковцями. Тут лише варто сказати, що від того часу збереглися деякі волоські назви полонин і гірських вершин. Наші контакти з волохами не виявилися простими: траплялося, що відбувалася боротьба за право володіння полонинами: бійки, викрадення овець тощо (про це, зокрема, пише Михайло Ломацький у другому томі книги «Заворожений світ» (1966)).

Отож, гуцул – це перекручене на волоський манер українське діалектне слово уці (тобто овці, вівці) з характерним для романських мов суфіксом на -ул. Так волохи, йдучи найпростішим шляхом (за назвою тварин, які служили головним змістом їхньої діяльності і достатку, а не прямо перекладаючи термін учар (вівчар)), створили нове слово, яке відрізняло їхніх пастухів (ciobanul) від наших (ucul). Початкове (протетичне) «г» у слові існувало не завжди. Воно з’явилося за тими ж мовними законами, які спричинили до появи двох варіантів таких слів, як ухо/вухо, ура/гура, Умань/Гумань тощо. Принаймні, ще у середині ХІХ ст. слово гуцул не було устійнене. Можливо, тому Яків Головацький у своїй збірці народних пісень Галичини й Закарпаття (1863–1878) вживає термін хуцули.

Українці у Карпатах не квапилися приймати цю назву щодо себе. З одного боку, вона спершу видавалася чужою через волоське мовне оформлення, а з іншого – не всі українці були вівчарями. Звідси бере початок і тема пошуку гуцулів, відображена у сучасній українській літературі – у прозі її порушив Степан Пушик, у поезії – Василь Герасим’юк. Степан Пушик ще 1968 року описав, як в Українських Карпатах шукав гуцулів. Починаючи від Коломийщини, всі постійно вказували на гори: гуцули там, попереду. «А з Буркута показували назад, мовляв, я вже минув гуцулів, бо далі – Румунія». Свою художню інтерпретацію цього у поетичній формі на початку 2000-х років дав Василь Герасим`юк: «Криворівня – українські Атени, //Рахів – гуцульський Париж, //Космач – бандерівська столиця,  //а гуцули – далі».

Можемо припустити, що етнонім гуцул виник саме у тій місцевості, де збереглася діалектна форма слів на позначення вівці і вівчаря (уца, учар): теперішня Тячівщина на Закарпатті.

У слові «гуцул» закарбовано не родову чи національну приналежність, а професію: пастухи овець. І ці пастухи – українці, які мають значно давнішу і глибшу історію, аніж саме слово «гуцул».

Микола ВАСИЛЬЧУК,

письменник, краєзнавець,

м. Коломия.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2018/03/hutsuly-tajemnytsyu-rozkryto/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2018/03/гуцули1.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.