Газета по-надвірнянськи
 

Про письменницю та її біографа з «кольорового» села

30 березня 2018, 15:18 | Рубрика: Ми - українці Версія для друку Версія для друку 110 переглядів

(Із циклу «Записки словникаря»)

Дощове і тривожне літо 2014-го. На сході України війна зі стріляниною і терактами, пораненими і вбитими. А в горах та на підгір’ї – дощі. Вони ніби оплакують людське невміння цінувати життя – і своє, й чуже… На свято Петра і Павла телефонує головний коломийський просвітянин Василь Глаголюк: у Білих Ославах відкривають пам’ятник Марійці Підгірянці.

Я трохи навіть розгубився: невже нині до пам’ятників? А, може, саме час?.. Їду, тим більше, що про майбутній пам’ятник наслухався від свого знайомого краєзнавця Василя Левицького.

музей

Між датами народження і смерті Марійки Підгірянки (1881–1963 рр.) вмістилося складне життя української вчительки і матері чотирьох дітей, на долю якої випали дві світові війни, побут і творчість при австро-угорській, чеській, польській, радянській владі.

Вірші Марійки Підгірянки я вперше прочитав 1990 року. У мене, відповідального секретаря редакції газети «Вісник Коломиї», у фанерній скриньці (яку гучно називали редакційним портфелем) лежали добірки поезій замовчуваних у радянську добу українських авторів: Богдана Лепкого, Віри Лебедової, Олени Теліги, Олега Ольжича, Марійки Підгірянки… Тексти, переписані старими коломиянами з довоєнних журналів і газет, я засилав у друкарню. Так вони потрапляли на сторінки газети сучасної і поверталися до читачів.

Порівняно з іншими згаданими авторами, Марійку Підгірянку не можна вважати цілковито забутою. Її, 79-річну жінку, 1960-го прийняли до всесоюзної Спілки письменників. Її твори потрапили до антології «Тридцять українських поетес» (1968), вийшло декілька книжечок для дітей. Коротенька біографія письменниці Марії Домбровської (але не Марійки Підгірянки!) з’явилася у довіднику «Письменники радянської України. 1917–1987» (1988). Разом з тим, ім’я письменниці та її творчість виявилися ніби примуленими, спотвореними паводком радянської ідеології: в її вірші редактори видавництв вставляли ідеологічно правильні слова, і тому українські діти з їхньої подачі у віршах Марійки Підгірянки вже ставали піонерами. Та й мову віршів осучаснювали. Натомість старі видання зберегли твори у такому виді, в якому вони написані.

1996-го у Коломиї видали одну зі збірок Марійки Підгірянки. Розрахунок за видавничі послуги вівся на десятки мільйонів купоно-карбованців. Зроблену друкарнею у борг книжку Василь Левицький не квапився забирати: не назбирав ще грошей. Тоді й трапився кумедний випадок. Комірник друкарні, яка видавала продукцію замовникам (а це зазвичай були самі автори книжок) запитала директора ВАТ «Друкарня імені Шухевича» Михайла Андрусяка: коли, нарешті, Підгірянка заплатить і приїде по свою книжку? Нема що дивуватися, бо ім’я це залишалось маловідомим навіть тим, котрі мали б його знати. Десь у ту пору я прийшов в одну з коломийських бібліотек у пошуках книжки Марійки Підгірянки «Грай, бджілко!» (1978), упорядкованої Мирославом Стельмаховичем і проілюстрованої творами Софії Караффи-Корбут. Та мені принесли книжечку з творами Олени Пчілки.

Від 1992 року, крім газети, я працював ще й вченим секретарем Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Нишпорив усіма музейними закутками, шукаючи такого, на що інші науковці особливо не зважали, бо мали вузько означену ділянку наукової праці: дерево, метал, ткацтво, вишиття, кераміку. Мене ж цікавили, передусім, старі книги, рукописи, документи, не помічені свого часу цензорами і не знищені, або такі, що опинилися у музеї вже після тотальних чисток у сталінську добу.

Отоді в архіві музею я й натрапив на спогади знаного у Галичині педагога Августина Домбровського, чоловіка Марійки Підгірянки. Два звичайні учнівські зошити списано доволі чітким, виразним почерком самого Августина Антоновича влітку 1974 року. Перший із них має назву «Спомин про дружні взаємини між Ганною Юліянівною Герасимович у Рибні у 1905 до 1910 р. та Марійкою Підгірянкою», другий – «Мій спомин про відвідини у Ганни Юліянівни Герасимович 30 серпня 1969 р.». Ці матеріали знаходяться у фонді заслуженого майстра народної творчості України, талановитої майстрині вишивання, килимарства, ткацтва Ганни Герасимович. Їх так і не опубліковано, хоч я їх ще тоді підготував до друку і першим написав про них.

Справжнє прізвище Марійки Підгірянки – Ленерт (батько Омелян був німцем, працював лісничим, мати – українка, донька греко-католицького священика Миколи Волошина). 1896 року в Коломиї вона склала іспит за восьмикласну жіночу школу; тут прочитала Шевченків «Кобзар», зробила свою фотографію, яку нещодавно відшукали коломийські краєзнавці. На самому початку ХХ століття у львівській газеті «Діло» з’явився вірш «Ой, не нам, не нам / В кайданах ходити». Його вперше підписано псевдонімом Марійка Підгірянка, під яким згодом письменниця ввійшла в історію української культури.

Склавши екстерном іспит у Львівській вчительській семінарії, вона отримала призначення на педагогічну працю. Відтоді вчительська стезя водила Марію Омелянівну ледь не всією Галичиною; побувала в Австрії та Чехії; працювала на Закарпатті та Львівщині. Була знайома з Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Іваном Трушем, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Маланюком, Уляною Кравченко… Залишившись без роботи, за порадою Костянтини Малицької, Марійка Підгірянка на Закарпатті давала приватні уроки й виховувала онуків Івана Франка (діти Франкової доньки Ганни Франко-Ключко – Тарас і Мирон).

За першою «дорослою» книжкою «Відгуки душі» (1908) у міжвоєнний період вийшла ціла низка книжок для дітей, наповнених поезією, оповіданнями, п’єсами. Вона також здійснила переклад повісті Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1924; за чеською адаптацією для дітей Яна-Вацлава Новака).

Із Василем Левицьким (народився 1958 року в Білих Ославах у Надвірнянщині) я вперше зустрівся десь у середині 1990-х. Він тоді приїздив до Коломиї у пошуках відомостей про письменницю. Слюсар-експериментальник із дипломом Закарпатського лісотехнікуму у місті Хусті (навчався 1978-80 років), чоловік щиро перейнятий ідеєю вивчення й популяризації творчості своєї землячки. Досліджує сторінки біографії, видає твори. Якби кожен з письменників мав такого прихильника, як він, то література і довколалітературне життя стали б значно багатшими.

Цей чоловік до Коломиї зі своїх Білих Ослав приїздив не раз. У тяжкі 1990-і він добирався не автобусом, а велосипедом, усадовивши на раму свою донечку Світлану. Їхав направці: через Чорний Потік, Слободу, Печеніжин. Тепер дочка вже заміжня, стала медсестрою. А в шкільні роки їздила з татом у бібліотеки й архіви Львова, Ужгорода, Івано-Франківська, і, сидячи поруч з ним у читальних залах, старанно гортала річники-підшивки старих газет і журналів у пошуках публікацій Марійки Підгірянки. Згодом Василь Левицький на літературно-краєзнавчі пошуки до Києва і Львова брав з собою і сина Юрія. Та й нині син з донькою допомагають татові: на домашньому комп’ютері набирають тексти для нових книжок.

Пошук потребує сил, часу, а ще – грошей. Аби окупилася дорога до київських архівів і бібліотек, у 1990-х на нічному базарі у Кутах Василь Левицький оптом купував вироби місцевих умільців і продавав їх у столичних підземних переходах. Та головне – шукав сліди Підгірянки, здибався з цікавими людьми.

Праця його втілилася у цілій низці книжок Марійки Підгірянки, які він опублікував. Першими з`явилися збірки її творів «Мелодії дитинства» і «Мати-страдниця» (надруковані у Коломиї 1996 року). Найповнішим виданням творів Марійки Підгірянки є вісімсотсторінкова книжка «Для Вкраїни вірно жиймо» (2009), яку також упорядкував Василь Левицький. До написання передмов він залучив знаних літературознавців Михайла Шалату, Михайла Гнатюка, Євгена Барана. Я також написав статтю про триєдиний поетичний космос Марійки Підгірянки. Ці статті передують окремим жанрово-тематичним розділам книги.

Як краєзнавець Василь Левицький заявив про себе книжкою «Білі Ослави. Село моє – колиска моя» (2000) і двома виданнями збірки колядок і щедрівок «кольорових» сіл – Білих і Чорних Ослав: «Чи дома, дома цей пан господар?» (2007 і 2012). Останнім часом він зайнявся поверненням читачеві творчості свого краянина з Ланчина Юрія Шкрумеляка: підготував й опублікував книжки віршів «Молитва за рідну мову» (2015) та оповідань – «Загублений черевичок» (2015).

На самому початку 2000-х зустрічав Василя Левицького на гуцульських фестивалях. Разом з ним, а ще з івано-франківським істориком Михайлом Паньківим, коломийським музейником Василем Стефанком, редактором надвірнянської газети Іваном Гриджуком ми ходили Верховиною. Вирувало фестивальне гуцульське дійство, а ми любувалися селищем й околицями, добралися до Криворівні, де також знайшли немало цікавого. А під час іншого фестивалю, у Путилі, коли відкривали пам’ятник Юрієві Федьковичу, ми з Василем Левицьким у меморіальному музеї тішилися доторком до пам’яті письменника, який так талановито оспівав рідні гори. …2015-го помер Дмитро Ватаманюк, голова Всеукраїнського товариства гуцулів. Василь Левицький не знав, як встигнути, аби попрощатися з одним із організаторів гуцульських фестивалів, бо добиратися у Кобаки, село Марка Черемшини, йому треба аж з Білих Ослав (дорога із чотирма пересадками). Після телефонної розмови з Василем Левицьким я й собі нагадував про зустрічі з Дмитром Ватаманюком. Одна з перших – восени 1997 року, коли він приїхав до Коломиї разом із Танасієм Опариком і привіз щойно перевиданий перший том Шухевичевої «Гуцульщини»; остання – 2010-го, коли на фестивалі «Коломийський манускрипт» Дмитро Ватаманюк представив із десяток різноманітних верховинських видань. А щороку я зустрічався з ним опосередковано: зі сторінок «Гуцульського калєндаря», у розповсюдженні якого активну участь брав Василь Левицький (тут він опублікував цілу низку статей про Марійку Підгірянку).

Коли я зацікавився тим, як українська художня література відображає Гуцульщину, то в числі авторів нагадав собі й про Марійку Підгірянку. Василь Левицький позичив мені першу її поетичну книжку – «Відгуки душі» (1908). Письменниця з цієї книжки постає авторкою «дорослою», яка пише про Карпати. Це вже згодом вона свою творчість переорієнтувала на дітей. Мою статтю, за ініціативи Василя Левицького, опублікував журнал «Слово і час». Йому розходилося на тому, щоби це найсолідніше українське літературознавче видання подало публікацію про Підгірянку, бо це ще один крок до відродження уваги до постаті письменниці на рівні української офіційної науки, вихід за межі гуцульсько-покутського (підгірського) краю.

Василь Левицький, який у Білих Ославах у Надвірнянщині створив музей Марійки Підгірянки, наполегливо працює над поверненням призабутої творчості письменниці сучасникам. Він – єдиний правонаступник і розпорядник творчої спадщини Марійки Підгірянки, отож прагне, аби створене нею не забулося. Чоловік справді любить ту справу, яку робить. Бо, скажіть, хіба то не з любові за три години (як модно нині казати, автостопом) дослідник добрався з Білих Ослав у Дрогобич, до професора Михайла Шалати, котрий пообіцяв йому передати збірку творів Підгірянки? І таки отримав для музею рідкісне прижиттєве видання своєї землячки – книжку «Гірські квіти» (Ужгород, 1962) із поетичними творами Марійки Підгірянки, Миколаї Божук, Марії Тисянської і передмовою Максима Рильського.

Він не лише сам пройнявся чаром архівного пошуку і доньку із сином залучив до цього, а й читача виданих ним книжок «підтягує» до «смакування» епохи, в якій жила авторка. Ось у книжці «Марійчин Великдень» (2005) упорядник подав світлини титульних сторінок книжок і колонтитулів газет, з яких передруковано твори у збірці. Відшукав їх Василь Левицький у різних періодичних виданнях Галичини і Закарпаття, збірниках і шкільних читанках, котрі уже давно стали музейними раритетами.

У Білих Ославах громада ще наприкінці ХІХ століття збудувала приміщення церковної резиденції (плебанії). Тут, на місці, замісили глину, наформували цегли, тут же її й випалили. Двоповерхова будівля із товстими, добротними стінами донині служить людям. Містився колись клуб у добу радянську, потім, у часи новітні, приміщення повернули громаді. Тепер тут помешкання священика і музей. Саме перед музеєм і встановлено пам’ятник. Є меморіальні дошки Марійці Підгірянці у тих місцях, де вона у різний час проживала і творила.

На зламі другого і третього тисячоліть, у перші роки незалежності України відкрито художньо-меморіальні дошки Марійці Підгірянці у селах Антонівка, Братишів, Вікняни – Тлумацького району, Ворона – Коломийського, Уторопи – Косівського, на Івано-Франківщині,  у селах Зарічево – Перечинського і в Довгому – Іршавського районів Закарпатської області, а також у Рудно Залізничного району міста Львова. Це якраз у тих місцях по обидва боки Карпат, через які пролягав  життєвий і творчий шлях відомої дитячої поетеси. 8 липня 2016 р., як зазначено на гранітній дошці, – «Від вдячних гуцулів її рідного с. Білі Ослави», гранітну дошку відкрито у Буркуті Верховинського району, де влітку 1907-го відпочивала зі своїм чоловіком Марійка Підгірянка. Перед тим того року, на Зелені свята, у рамках святкування 135-річчя від дня народження видатної односельчанки та 20-річчя створення Музею її імені, освячено художньо-меморіальну дошку на фасаді будинку резиденції. Їх автор художник-гравірувальник Олег Музика із Надвірної. Ім’я Марійки Підгірянки ожило у назві вулиць населених пунктів Прикарпаття, Закарпаття, Буковини та Львівщини.

Марійка Підгірянка за ініціативою Клубу української інтелігенції імені Б. Лепкого (голова Уляна Скальська) увіковічена у назві Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок. Думаю, що невдовзі така пам`ятна дошка Марійці Підгірянці з`явиться на фасаді цього театру. Щоб так сталося, Василь Левицький оббиває пороги у кабінетах Івано-Франківської міської ради та обласної організації Національної спілки письменників України. Торік це питання він порушував на сторінках обласної газети «Галичина».

У рідному селі Марійки Підгірянки її знають і шанують ще з кінця 90-х років минулого століття. В останню листопадову неділю 1989-го на конторі Зарічанського лісництва, що в центрі села, за ініціативою Юрія Угорчака, члена правління Івано-Франківської обласної організації Укранського товариства охорони пам’яток історії та культури встановлено художню-меморіальну дошку (скульптор С. Железняк). Через рік головна вулиця села Білі Ослави (тоді Леніна) перейменована на Марійки Підгірянки. На Зелені свята 1996 року в Білих Ославах відкрив двері літературно-краєзнавчий музей Марійки Підгірянки. Торік її ім’я присвоєно Білоославській ЗОШ І-ІІІ ст.

13 липня 2014 році на музейному подвір’ї біля Горішньої церкви постав перший у світі величний пам’ятник талановитій народній учительці й поетесі на пожертви творчої інтелігенції та освітян Карпатського краю. Пам’ятник, виготовлений із тонованого бетону, створив виходець із Делятина, а нині івано-франківець, знаний скульптор Володимир Довбенюк. Він – автор близько чотирьох сотень скульптурних робіт на світську та релігійну тематику. Коли скинули покривало, перед присутніми постав образ молодої жінки, задивленої у майбутнє. У рисах гарного обличчя, у всій поставі прочитується рішучість долати перешкоди, нести світло знань, уособленням якого виступає притиснута до грудей книжка з написом «Читанка» (це Василь Левицький наполіг, аби книжка мала назву). Здається, і тепер творчість Марійки Підгірянки не втратила свого значення. У селі добре знають її вірші. Я помітив, що тоді, коли на урочистостях їх декламували промовці, багато хто з односельчан повторював ці вірші з пам’яті.

Та найбільш величним пам’ятником для Марійки Підгірянки є видання її творів. Василь Левицький упорядкував і видав 12 книжок з її творчої спадщини. Серед них найповніше видання «Для Вкраїни вірно жиймо» (Івано Франківськ – «Нова Зоря» 2009) і «Вибране» (Івано Франківськ – «Нова Зоря» 2016).

Чверть віку тому до пошанування нашої краянки долучилися просвітяни Прикарпаття. У 1991-му Івано-Франківське обласне товариство української мови Тараса Шевченка «Просвіта» заснувало премію ім. Марійки Підгірянки, яка присуджується щорічно за працю в галузі літератури, фольклору, етнографії та мистецтва, за вагомий внесок до національної духовної скарбниці. Відтоді вже більше ста людей освячено Підгірянчиним іменем. Серед лауреатів 12 мистецьких колективів. Василь Левицький торік упорядкував каталог «Освячені іменем Марійки Підгірянки» про лауреатів цієї обласної просвітянської премії.

Років зо п’ять тому я надумав колекціонувати календарі. Їх видавали у Галичині у ХІХ і ХХ століттях включно до кінця Другої світової війни. Це не просто календарі, а видання календарного типу, в яких публікували матеріали з історії, літератури, географії, розповіді про громадське життя, різноманітні цікавинки й анекдоти. Ці книжки балансували на межі між утилітарністю й інтелектом. Нині, з віддалі часу, такі видання бачаться як цінні пам’ятки культури. Найпоширенішими з них є календарі товариства «Просвіта», календарі-альманахи «Жіночої долі»… У мене назбиралося декілька таких видань початку ХХ століття. Аж якось Василь Левицький, не знаючи про мій задум, поділився ідеєю: от зібрати б колекцію старих календарів. Тоді я ще раз пересвідчився, що ідеї витають у повітрі. Питаю, чи він цим займатиметься серйозно? Так! Навіть при музеї хотів би відкрити невелику експозицію. І мої календарі перекочували до Білих Ослав. Коли відкривали у селі пам’ятник, я залишився втішеним тим, що на другому поверсі музею діяла виставка зі старими календарями. Її ми оглядали спільно з коломийськими просвітянами Василем Глаголюком й Ігорем Федиком.

Під час церемонії відкриття пам’ятника Марійці Підгірянці Василь Левицький скромно стояв на задньому плані. Йому не треба було метушитися, бо все вже зроблено. І найбільша мрія його життя стоїть втіленою у формі і матеріалі.

Василь Левицький написав багато статей про свою знану землячку, опублікував низку книжок з її творами. Повторюю йому вже не один рік, що пора написати ґрунтовний життєпис Марійки Підгірянки, бо ніхто краще за нього не володіє матеріалом. Тим більше, що Василь Левицький працює над виробленням свого слова, власного стилю; став членом Національної спілки журналістів України, є лауреатом премій – обласної просвітянської ім. Марійки Підгірянки та Надвірнянських районних ім. Надії Попович та ім. Юрія Шкрумеляка. Але поки що він на таку велику роботу не наважується. Зате щоразу привозить усе нові й нові видання, аби представити їх у Коломиї.

А повернене завдяки його праці слово Марійки Підгірянки навчає і навчатиме малих українців любити рідну землю, шанувати матір і батька, триматися свого, національного. І жити, бо життя – найбільший Божий дар!

Микола ВАСИЛЬЧУК,

письменник, краєзнавець,

м. Коломия.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!