Газета по-надвірнянськи
 

Жертовність, яка правду воскрешає

2 березня 2018, 13:32 | Рубрика: Нація Версія для друку Версія для друку 60 переглядів

Живемо у час, коли інтерес і притягальність до факту, документа, передусім, котрий стосується національно-визвольної повстанської боротьби 1940-1950 років в Україні і в Галичині, зокрема, не втрачає актуальності у наші дні попри засилля інформації – неперевіреної, примітивно-сенсаційної, часто-густо позбавленої суспільного і державницько-громадянського, зрештою, україноцентричного змісту і вартості.

Є архівні відомості (протоколи допитів, донесення, звіти, постанови і рішення). Є свідчення очевидців. Є мовчанка  свідків, з котрою вони у вічність пішли. Є джерела (архівні) сторін-учасників військового і воєнно-політичного та історично-національного протистояння. Є свідоме перекручування та здогади. Є неперевірена інформація (з об`єктивних і суб`єктивних причин). Є і маніпуляція фактами та думками.

Наше суспільство помітно сколихнуло повідомлення, що з нагоди відзначення 75-річниці створення УПА працівники СБУ у Львівській області передали копії трьох томів кримінальної справи зв`язковій Головнокомандувача УПА Романа Шухевича 97-річній Ользі Ільків – своєрідну повстанську біографію, написану руками енкаведистів. Як стверджує історик, дослідник ОУН та УПА Михайло Романюк у газеті «День», архівно-кримінальні справи, які починають видавати підпільникам УПА і їхнім родинам, – це великий крок уперед на сучасному етапі. Вони є дуже цінним, але водночас досить супе­речливим джерелом. Цінним тому, що часто тільки завдяки цим справам ми можемо довідатися про деякі унікальні дані про визвольний рух того періоду. А суперечливість полягає у тому, що треба усвідомлювати наскільки по-різному чекісти здобували ці свідчення від заарештованих. Йдеться і про силові допити, і про провокації. Матеріали архівно-кримінальних справ потрібно опрацьовувати з іншими джерелами. Ідеальним варіантом історики вважають можливість зіставити матеріали архівно-кримінальної справи з повстанськими документами і зі спогадами самих учасників або очевидців. Правда, існує ще й інше унікальне джерело – так звана агентурно-пошукова справа, яку заводили у ті часи на окрему людину або цілий осередок підпілля. Туди чекісти збирали всі наявні в них матеріали: агентурні повідомлення, протоколи допитів тощо.

УПА

Десь, очевидно, на перехресті, посередині всіх наявних джерел-мотивацій автори-дослідники мали б розраховувати на менш-більш об`єктивну, правдоподібну інформацію про згадувану буремну повстанську добу. Безперечно, потрібно заповнювати історичні прогалини новими дослідженнями не лише історикам, але також і суспільству, і владі. І якою цінною, важливою і щиросердечною є думка ветеранки УПА Ольги Ільків: «Ми ніколи не маємо здаватись і забувати, хто ми є. Ми сьогодні – як велика сім`я і в цю важку хвилину кожен мусить щось зробити для України. Я пам`ятаю всіх, хто загинув за нашу незалежність, і молюся за них. Я не можу їх забути і до смерті пам`ятатиму. Вони – в моєму серці». Кажуть, що художня правда дається легше і є привабливішою і навіть… солодшою, аніж документальна із суворими фактами, цифрами, датами у тому чи іншому документі. Та літератори не схвалюють такої думки. Вдалим поєднанням документального і художнього начала на цю тематику, приміром, захоплюють романи «Чорний Ворон» і «Троща» Василя Шкляра.

За майже три десятки літ національно-державницького відродження чуємо і таке. Мовляв, ніхто з народів, хоча б із сусідів, чи то росіян, чи поляків, скажімо, так вимогливо і скрупульозно, сильніш, ніж під мікроскопом, не розглядає-не аналізує, не піддає сумніву факт чи розповідь-бувальщину, чи історичний нарис про національно-визвольну боротьбу 1920-1930 чи 1940-1950 років в Україні, аніж самі українці, як представники титульної нації. Вочевидь (на жаль чи на об`єктивне щастя) аналогічну ситуацію починаємо пожинати з першими спробами написати історію державотворення, паростки якої з`явилися на початку 1990-х.

А чи все задокументовано за історичними і законними вимогами про найсвіжішу рану на тілі, серці і душі України – війну з російсько-московсько-путінським агресором та оплачуваними найманцями-ненависниками, зокрема, й тамтешнього місцевого штибу, в одвічному козацькому краю – Дикому Полі, котрий нині охоплює Донеччину і Луганщину. Гірко визнавати, що правду про гібридну війну із застосуванням «градів» часто заглушує російсько-шовіністична пропагандистська гібридна вій­на. Очевидно, зараз варто щоденно й щогодинно збирати якнайоб`ємніший, якнайпереконливіший документальний матеріал про цей жорстокий смертельний двобій. А для художньо-творчого, літературного осмислення цих подій, за словами одного із великих «величне бачиться на відстані», напевно, час ще не настав.

Важко віриться у те, що всі ми, свідомо сущі у добу нинішню, остаточно відійшли, позбавились і зреклися навіки того негативу-бруду, котрим просякала-пронизувала нас донедавна комуністично-радянська і більшовицька (щоденна, всебічна, всепоглинаюча і небачено підступна) пропаганда, а зараз її роль виконує як так звана «п`ята колона», невикорінена досі в Україні, так і нинішня московсько-кремлівська ідеологічна машина. Недостатньо у нас майстерної, як у радянські часи хизувалися – полум`яної, направду насущної української публіцистики, осмислення факту буденного й історичного з державницько-національної позиції. А якщо є такі спроби і зразки-твори, то вони ще не стали надбанням умів і переконанням українців-співвітчизників.

Іван Кметюк – краєзнавець, ветеран-освітянин, заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса своїм історико-дослідницьким доробком «Із гір Карпат несеться гомін волі», який готується до видання, вже вдруге після першої документальної праці «Зродились ми великої години» (Надвірна, 2012) приходить до читача і прагне у серцях і свідомості не лише краян-прикарпатців, але й усіх українців і тих, котрим небайдужа доля і справа українства у нас і в світі, засіяти зерна жертовної боротьби за національне і державницьке визволення України у столітті минулому, без котрого без сумніву, не мали б ми волелюбного зореосяяння 24 серпня 1991-го.

Автор перелопатив немалу кількість архівних документів, спілкувався з очевидцями тих буремних подій, не довіряти котрим нема підстав, послуговується власним україноцентричним поглядом-аналізом, особистим болем-позицією з метою – не прикрасити, не засудити, не кинути несправедливу тінь на когось чи на щось у вирі всенародного спротиву-герцю за рідну Державу, а старається залучити співрозмовника і читача до глибшого й об`єктивнішого осмислення нашої історії. На жаль, нерадісної. Зате справедливої заради України. Тобто, ставить своїм завданням «розкрити правду про Україну за останні роки визвольної боротьби, …вказати українському громадянству на геройську сторінку нашої недавньої і сучасної боротьби», бо «УПА і ввесь український самостійницький рух – це ж кість від кости і тіло від тіла тих великих державних мужів і наших національних героїв», як написав у 1946 році визначний борець-підпільник, державник, отець-доктор Іван Гриньох.

Висловимо і власний погляд-припущення. Чи про все і в цілковитій повноті у наші дні можна говорити і писати на тему національно-визвольного змагу минулого століття, коли ще живі діти, онуки й інші родичі дійових осіб з однієї та іншої сторін боротьби? З етично-моральної, суспільно-громадянської точки, мабуть, не варто. Передусім, тому, що крихкий мир, добропорядні взаємостосунки на рівні родин і суспільних верств, зрозуміло, порушимо, поруйнуємо. Але тенденціями, мотивами, конкретним історичним і побутовим тодішнім контекстом дослідник має право скористатися. Маємо розуміти і не сумніватися у справедливості мети, завдання та їх реалізації у підпільній повстанській боротьбі. Маємо розуміти, що людина – юнак чи дівчина – у 1940-1950 роках, зокрема, не із заліза виплавлені. І якою б загартованістю волі і духу не володіли, вони зазнавали постійного і небаченого психологічного і фізично-морального тиску, тортур, репресій, тюремного поневолення і багаторічного поневіряння у сибірських мерзлотах. Не завжди вдавалося протистояти і вчасно розгадувати диявольські замисли червонозвіздного ворога, на котрого працював небачений огром витончених і досвідчених військових, політичних і владно-комуністичних структур і центрів, спецлабораторій тощо.

Щоправда, наші сумніви і тривоги у цьому контексті розвіює той факт, що 95-річний сотенний УПА «Кривоніс»-Мирослав Симчич за свою повстанську молодість, зазнавши двічі понад 32-річного більшовицького тюремного покарання, не скорився на милість і підлість комуністичного режиму, витримав стійко і переконливо спокусу стати у демократичні часи у лави громадських лідерів-ветеранів національно-визвольної боротьби (хоча мав кілька таких пропозицій). Натомість у Коломиї звели йому пам`ятник-бюст, а Косівський районний суд Івано-Франківської області 15 листопада 2017 р. визнав Мирослава Симчича-«Кривоноса» необгрунтовано засудженим і таким, котрий підлягає реабілітації. XIX сесія Івано-Франківської обласної ради 22 грудня 2017 р. прийняла звернення до Президента України про присвоєння легендарному сотенному Березівської сотні УПА звання Героя України за незламність та великий особистий подвиг багаторічного політв`язня, значення його постаті у боротьбі й утвердженні Української держави, повагу і визнання українського народу, яскравий приклад високого і вірного служіння нації і державі та самовіддану боротьбу за незалежність України. Таку пропозицію підтримали 238 народних депутатів України.

Мусимо визнати, що не кращим чином у 1950-х роках щодо підтримки та визнання українського повстанського національно-визвольного руху і партизанського підпілля повелися західні держави-партнери та їх урядові чинники. Однак, як відзначив у своїй праці «УПА. Українська Повстанська Армія» (видання Пресового Бюра УГВР, 1946; перевидання. Івано-Франківськ, «Нова Зоря», 2012), яка є своєрідною предтечею багатотомника «Літопис УПА», Генеральний секретар закордонних справ Української Головної Визвольної Ради Микола Лебедь, «Бій ще триває. Бій народу, що не розпоряджає технічними засобами, що не має змоги продукувати в обороні своїх прав на самостійне життя ні літаків, ні танків, ні атомових бомб. Це давлений і нищений століттями народ, що не затратив, а розвинув найцінніші здобутки людини й збірноти: ідею самостійного життя, почуття гідности й окремішности, високу культуру, волю й натугу боротьби, щоб осягнути свою мету».

Напливає гірка та чи не найреальніша думка. Сильна, заможна і незалежна Українська держава нікому із сусідів-держав невигідна і непотрібна, крім свого власного народу, котрий і має її воскресити. І на цьому власному шляху дороговказом для нас є жертовна боротьба і повстансько-визвольна многотрудна праця наших героїв, про котрих так скрупульозно,  відповідально і водночас з високим пієтетом веде свою дослідницьку оповідь Іван Кметюк. Віриться, що його нова книга «Із гір Карпат несеться гомін волі» належним чином поповнить бібліотеку патріотичних видань Прикарпаття й України, присвячених 75-річчю створення Української Повстанської Армії. І цим самим буде збережена вірність і відданість героям-повстанцям і новітнім борцям на східних рубежах, щоб Україна утвердилася у віках.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!