Газета по-надвірнянськи
 

Гуцульський Зрив: сторіччя на тлі епохи

20 квітня 2018, 14:23 | Рубрика: Ми - українці Версія для друку Версія для друку 52 переглядів

Хай живе один великий український народ// Від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ!

Хай живе і пишається наша велика// Одноцільна Українська Республіка!

Гуцульська Народня Рада в Ясіню, 1918.

ГУЦУЛЬСЬКА-НАРОДНА-РАДА

Ось так восени 1918-го закарпатські гуцули вітали широку хвилю національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію, підконтрольну угорській владі Закарпаття.

На слов’янських землях, раніше контрольованих угорською короною, виникали національні органи влади, вони пришвидшували розпад багатонаціональної імперії й де-юре фіксували відокремлення від Угорщини. Закарпаття ж, наче, завмерло в очікуванні й залишалося єдиним слов’янським краєм, який після краху Австро-Угорської монархії залишився у складі Угорщини.  

Тільки не Закарпатська Гуцульщина! Маючи міцні духовні й етнографічні зв’язки з галицькою та буковинською частинами Карпат, тут завше опиралися мадяризації й надійно зберігали високий рівень національної й етнічної свідомості населення, ніколи не переставали відчувати спорідненість й ментальну єдність із сусідніми жителями Гуцульського краю.

Коріння свободолюбного гуцульського духу сягає часів легендарного опришківства під орудою Олекси Довбуша, гуцули брали участь у походах козаків, допомагали повстанцям, змагались за кращу долю українського народу. Впродовж віків намагались скинути із себе ненависне ярмо, накинуте захланними сусідами, для котрих благословенна Чорногора завжди було ласим шматочком.

Повалення монархії Габсбургів викликало значне піднесення серед місцевого населення. Вже 3 листопада задля захисту селян від дезертирів і мародерів з фронту в с. Ясіня на Гуцульщині (нині Рахівський район Закарпатської області) організовано народну самооборону, до якої увійшли колишні військовослужбовці австро-угорської армії на чолі з поручиком Степаном Клочураком. Цього самого дня вони роззброїли підрозділ угорських жандармів і прикордонників у селі та призначили на посаду його старости замість угорця місцевого жителя Дмитра Маснюка.

8 листопада  в центрі Ясіні проведено багатотисячне віче, в якому взяли участь жителі села та його околиць. На зібранні ухвалили резолюцію про об’єднання з Україною. Водночас народним голосуванням обрано представницький орган – Українську Народну Раду, яку очолив колишній студент Віденського університету, а потім офіцер австрійської армії Степан Клочурак, який повернувся з війни. До її складу увійшли 42 особи, з яких 38 українців, по двоє німців та євреїв.

Влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) і підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, лісової, харчової та інших. Обрані члени складали присягу на вір­ність місцевій громаді. Новостворена Рада першою в краї заявила про свою українську орієнтацію й прагнення до об’єднання з Україною.  Вона перебрала на себе законодавчі функції. Крім того, створено виконавчий орган – Головну управу в складі 12 осіб, а також Гуцульську народну самооборону, що сформувалася з підрозділів народної міліції та добровольців (200 осіб). В обігу були угорські коруни і українські гривні. Прапор Республіки прийнято синьо-жовтий.

Хрещеною матір’ю Гуцульської Республіки стала Західно-Українська Народна Республіка, що виникла на уламках Австро-Угорської імперії. Однаково спорідненою є доля цих двох республік: і галичани, і гуцули взялися за зброю, щоб вибороти волю й незалежність, однаково прагнули возз’єднання в одній соборній Українській державі. Бійці Української Галицької Армії допомогли братам у створенні великого війська, Січові Стрільці склали голови за свободу карпатського люду. Командував Гуцульською Армією сотник УГА Воробець.

Виникнення Української Гуцульської Республіки у межах Закарпаття є направду унікальним та феноменальним явищем. Тут після мадярської тиранії проти місцевого населення випробувані демократичні форми управління.

Угорська держава будь-яким чином намагалася втримати українські землі. Переконавшись, що закарпатські українці більше не бажають жити у Мадярщині, будапештський уряд іменував міністром русинів-українців Ореста Сабова і виготовив законопроект про автономію «Руської Крайни». А для обговорення цього документа на 10 грудня 1918 року із Закарпаття в Будапешт скликали делегації. З Ясіня прибуло вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської Народної Ради Степаном Клочураком. Представники Гуцульщини й інших районів краю були проти дальшого входження до Мадярщини. Дискусію вели на конгресі жваво, але вона не дала належних результатів. Наші делегації вирішили там же провести свій з’їзд. Головою обрали Августина Штефана, адвоката з Рахова. На цьому форумі промовці один за одним висловлювалися проти панування мадярів на Закарпатті, прагнули возз’єднання з братами, щоб жити в Україні. Делегація Ясінської ради (С. Клочурак, Д. Іванюк, І. Климпуш, І. Тимчук, С. Клочурак (ст.), Кирило Рощук, Ю. Кабанюк, М. Біланюк) підтримала пропозицію Ю. Бращайка, який заявив, що більшість делегатів не погодиться із  підготовленим угорським урядом маніфестом, бо «український народ Закарпаття дивиться в іншу сторону». «Дарма, панове, тут не поможуть жодні маніфести, наш народ домагається приєднання до України, до своїх братів». Делегати українці Мараморощини  у Сиготі проголосили: «Нам не треба нічого від Мадярщини! Хай живе Україна!».

18 грудня 1918 року інтелігенція Мадярського Сигота скликала з’їзд делегатів Мараморощини, щоб обрати Сигітську Народну Раду. Коли виступали Михайло Брашайко і Августин Штефан з Рахова, Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня, Василь Йосипчук з Великого Бичкова, присутні одностайно вигукували: «До Києва хочемо!». Цей з’їзд уповноважив готувати у Хусті Всекарпатський конгрес на 21 січня 1919 року, який би вирішив раз і назавжди долю закарпатців: возз’єднання з Україною. Члени Сигітської Народної Ради й учасники з’їзду вирушили походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорі…

На урочистому засіданні Національної Ради Західної України у Станиславові 2 січня 1919 року,  на якому проголошено об’єднання Західної України з Наддніпрянщиною,  С. Клочурак від імені закарпатських гуцулів-українців проголосив: «Ми були завжди свідомі того, що ми є частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів. Це доказують і останні події, які відогрались не тільки в Ясінях і на цілій нашій Гуцульщині та Мараморощині, але навіть у далекій старій Любовні під Татрами, де наш народ висловив тверде бажання приєднатися до своїх братів-українців, до України. Це не боялися заявити делегати наших сіл 10 грудня 1918 року в столиці Мадярщини Будапешті і це бажання нашого народу з Угорщини привело нашу делегацію на історичні збори. Я щасливий, що мені, представникові молодої генерації, припала велика честь від імени угорських українців передати вам їхню тверду волю приєднати до України землю, на якій вони споконвічно живуть, як невід’ємну частину України».

Після повернення зі Станиславова Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем інформували Раду і населення про Маніфест, виданий урядом ЗУНР, у якому вимагалося, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси (нині в Румунії).

Це не сподобалось урядові Мадярщини, і він надіслав до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Рада діяла по-своєму. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді домовились, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 року з перестрілками взяли у полон 504 мадярських вояків.

Наступного дня повстанці й стрільці Української Галицької Армії взяли залізничні станції Кваси, Білин, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Боршу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запаси зброї поповнювалися після роззброєння ешелону з австро-угорськими солдатами, який проходив транзитом через Ясіню. Допомогу часто надавали місцеві жителі, які піднімали повстання при підході військ, зустрічало з хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковним дзвоном.

Гуцульська Армія поповнювалася добровольцями. У двох куренях уже налічувалася тисяча стрільців. Ще один формувався у Бичкові для походу на Тячів і Хуст.

Тим часом основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороський Сигот. Найбільші бої відбулися в його передмісті – на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота – українці, угорці, євреї – щиро вітали переможців. На багатьох будинках вивісили синьо-жовті прапори.

Однак керівництво армії дещо втратило пильність, бо до Хуста знач­них угорських сил уже не вистачило, і здавалось, що час визволення всієї Мараморощини зовсім близько. Але 21 січня на передові пости, що знаходилися за 10-12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. Через короткий час бої йшли уже в місті. Добре озброєна на той час і переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. Багато стрільців з гуцулів і галичан загинули у боях, а ще більше потрапили у полон. Лише до 170 чоловік змогли врятуватися, прорвавшись поїздом у напрямі до Ясіня через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі буржуазні радикали, дізнавшись телеграфом про невдалий бій гуцулів під Сиготом.

Тоді румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах за підтримки румунських військ відновили владу угорської буржуазії. Почався терор. Людей били, катували, розстрілювали. Власне і про них мовив французький філософ ХVІ століття Мішель Монтень в одному з  есеїв: «Хто навчився помирати, той розучився бути рабом».

Хоч Гуцульську Армію розбили, Республіка у межах Ясіня й навколишніх сіл протрималася до червня 1919 року. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Ясіня окупували румунські солдати, а через якийсь час із волі західних держав край включено до складу Чехословацької Республіки.

Існування Гуцульської республіки не пройшло даремно. Воно стало передумовою виникнення Закарпатської України у 1938 році. А керівник Гуцульської республіки Степан Клочурак після багатьох життєвих випробувань став міністром в уряді Закарпатської України під проводом Августина Волошина.

Степан Клочурак народився у 1895 році в Ясінях. Гімназія  в Сиготі,  правничі  студії в університеті  в Братиславі, участь у І світовій війні, а згодом – у національно-визвольних змаганнях українських гуцулів Закарпаття. Саме С. Клочурак організував Українську національну раду в Ясінях. За його ініціативою УНРада в Ясінях проголосила приєднання Закарпаття до України. Всенародні збори в Хусті 21 січня 1919 вибрали УНРаду для всього Закарпаття й одностайно проголосили приєднання Закарпаття до України.

Степан Клочурак у своїх споминах згадує, що у січні 1919 року поїхав до Підволочиська, де мав зустріч із Голов­ним Отаманом Симоном Петлюрою, який «жваво цікавився подіями в Мадярщині, зокрема, нашою участю у визвольному русі і тішився, що наш народ рішуче висловився за приєднання до України. При цій нагоді я запитав Головного Отамана чи уряд Української Народної Республіки не допоміг би нам, гуцулам, харчами. Він зразу звернувся до одного зі своїх співробітників і спитав, чи така допомога харчами була б можливою. Ми з України одержали декілька вагонів хлібної муки, яку привезено в білих мішках з написом «Україна».

Місцеве населення довго зберігало ті міхи як доказ багатства землі України. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої заплати: то – дар України гуцулам. Поки Гуцульська республіка мала пряме сполучення з Україною, її населення забезпечене харчами».

Після занепаду української держави С. Клочурак брав активну участь у засіданнях Української національної Ради в Станиславові, на яких однозначно стверджував, що карпатські русини є невід’ємною частиною українського народу і хочуть увійти до української держави.  У 1919-1930 рр. сприяв налагодженню господарського життя Карпатської України. Був членом соціал-демократичної партії, потім Хліборобської. Організовував осередки «Просвіти», редагував газети «Русин», «Народ», «Вперед», «Українське слово», «Земля і воля». У 1939 році став членом сойму Карпатської України.

Після окупації Угорщиною Карпатської України жив у Празі, де організував допомогу біженцям Карпатської України. У 1945 р. заарештований радянською контррозвідкою. Перебував разом з А. Волошиним у Лефортівській тюрмі у Москві, а до 1956 р. у концтаборі. Повернувся до Праги у 1956 р. У 1978 р. опублікував спогади «До волі». Помер у Празі 1980 року.

Не забувають свою славну минувшину мудрі гуцули, величним пам’ятником у центрі Ясіня пошанували президента Гуцульської республіки Степана Клочурака.

Управа  Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» ввійшла з пропозицією  до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування  Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької  областей здійснити відповідні соціально-політичні заходи  з нагоди 100-річчя утворення Гуцульської Народної ради (ГНР).  Зокрема,  провести наукові конференції, присвячені історичним передумовам утворення ГНР та їх впливу на процеси творення Української державності, посмертно вшанувати пам’ять відомих галичан, буковинців та закарпатців – очільників національних рухів, котрі в складний період проявили український патріотизм у боротьбі за незалежну Українську державу.

Історія героїчної Гуцульської Республіки, життя і чин її першого президента Степана Клочурака – чи не найпереконливіша відповідь нинішнім сепаратистським рухам.

Гуцули в усі віки вважали себе українцями і жодні зайдеї не змогли знищити незламну українську душу володарів Чорногори!

Дмитро СТЕФЛЮК,

голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина».

Олександр МАСЛЯНИК,

головний редактор журналу «Ґражда».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!