Газета по-надвірнянськи
 

Карпатськими дорогами нескореного повстанського командира

27 квітня 2018, 11:54 | Рубрика: Ми - українці, Нація Версія для друку Версія для друку 511 переглядів

У плеяді повстанських командирів у боротьбі за українську державність 1940-1950 років Петро Мельник-«Хмара» займає одне із провідних місць на теренах Карпатського краю.

Він народився 10 жовтня 1910-го на хуторі Мельники у селі Камінне у багатодітній селянській родині, мав братів Михайла й Івана, сестер Параску, Ганну і Марію. Його батьки володіли млином. У сім років Петро пішов до школи, де зарекомендував себе слухняним і дисциплінованим учнем, відвідував із батьками церкву. За відмінне навчання священик О. Гільтайчук подарував йому молитовник та образок Божої Матері. У родині панував дух патріотизму, батька обирали  до повітової ради, стрий Федір був січовим стрільцем. Розмови батька і стрия про героїчну історію Української держави глибоко запали в душу юнакові: одного разу, він сказав, що, коли виросте, обов’язково стане військовим. Після закінчення семирічної школи продовжив навчання у Станіславській гімназії. Оскільки навчання було платним, у вільний час працював вантажником, щоб заробити грошей. Рік провчившись у гімназії, його виключили за приналежність до патріотичних організацій. Два місяці перебував у слідчому ізоляторі і через відсутність доказів відпустили.

Повернувшись додому, із батьком працював у млині, у 1932-1934 роках – служив у польській армії, пройшов підстаршинську школу. Після повернення додому вступив в організацію пластунів, член «Просвіти». У 1938-му – заарештований, а у липні 1939-го – мобілізований до польського війська, відправили до польсько-німецького кордону у район Гданська, служив у кавалерійському полку. Коли ж розпочалася ІІ світова війна, поблизу Варшави у жорстокому бою зазнає поранення; саме знання німецької мови врятувало йому життя. Перебував у таборі для військовополонених. Тут він зголосився до збройного формування з числа українців – ДУН (Дружини українських націоналістів); далі – батальйон «Ролянд», який пізніше німці роззброїли біля Відня. Тоді ж вступає у новостворений 201-й батальйон охоронної поліції (шуцман шафт батальйон), який воював проти червоних партизанів у Білорусії у районі Могильова, Вітебська, Лепеля. Наприкінці 1942-го батальйон розформували.

Петро повертається додому. Навесні 1943-го як військовик і патріот бере активну участь у творенні Української національної самооборони, центром якої став Чорний Ліс. Виконував функції військовика, влітку 1943-го – інструктор-вишкільник відділів УНС, організовує та стає командиром І вишкільного відділу УНС «Сіроманці». У червні-липні 1943-го – вишколює добровольців на теренах Долинщини, у січні 1944-го – заступник командира сотні «Змії» у Чорному Лісі. 27 липня 1944-го організував і став командиром сотні «Стріла» у званні булавного курінь «Скажені». Далі йому присвоєно звання «хорунжого». У грудні 1944-го у складі сотні «Стріли» рейдує на Гуцульщину, де перебував майже місяць. У лютому 1945-го формує курінь «Дзвони», куди входили сотні «Стріла», «Завидії», «Залізні». Навесні 1945-го курінь рейдує на Тернопільщину, в одному з боїв 6 квітня, Петра поранили. 31 серпня присвоєно звання поручника, 1 листопада 1945-го за хоробрість і мужність у боях нагороджений Бронзовим Хрестом бойової заслуги. 22 грудня – призначений командиром ТВ-21 «Гуцульщина», 15 січня 1946-го – присвоєно звання «сотника», за хоробрість і вміле  командування  у боях нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги І кляси.

хмара

Навесні 1949-го – організаційний референт Коломийської округи, 27 червня-9 липня – пропагандистський рейд із Космача у Румунію, восени демобілізує останній бойовий відділ 21 тактичного відтинку. У серпні 1950-го призначений провідником Надвірнянського надрайонного проводу, у червні 1951-го – організаційний референт Станіславської округи, 15 серпня 1951-го – схоплений на провокативному зв’язку біля села Липове АБГ Станіславського УМДБ, 26 квітня 1952-го – організовує втечу колишніх повстанців, переходить на нелегальне становище, загинув 27 квітня 1953-го у бою із опергрупою Станіславського УМДБ у районі залізничної станції у с. Лоєва Надвірняського району.

***

Весь бойовий шлях Петра Мельника сповнений неймовірної праці у творенні збройних формувань Української Повстанської армії у боротьбі за державність. Він був серед тих, котрі в березні-квітні 1944-го організували чотири сотні у Чорному Лісі, серед яких – «Стріла», де нараховувалося 240 вояків. Командував чотирма сотнями хорунжий «Різун», зброю та амуніцію здобували у німців і мадярів; яких пропускали через Чорний Ліс. У квітні 1944-го біля села Завій «Хмара» вів переговори з мадярським полковником Мартоном, у результаті – мадяри надали зброю повстанцям, які їх пропустили. Повстанські відділи вели бої з радянськими партизанами, командування яких закинуло у Чорний Ліс диверсійний загін «Іскри»-«Жора» (Гнат Кулагін). Наприкінці травня відділи УПА повністю зачистили територію від кулагінців, яких у запеклих боях розгромили. 13 червня 1944-го – загинув сам Кулагін. До цього часу червоні партизани встигли 30 квітня у селі Грабівка розстріляти двох священиків і 20 людей, спалили близько десяти хат.

Сотня «Стріла» під командуванням Мельника мала на озброєнні 24 кулемети та 25 автоматів. У зв’язку зі зміною воєнної обстановки, а саме вступу на територію області радянських військ, сотня рейдує Солотвинським, Богородчанським, Ланчинським, Отинійським, Тлумацьким, Тисменицьким та Станіславським районами, де веде запеклі бої із окупантами. Восени 1944-го сотня переходить на постій у Чорний Ліс село Грабівка, у жовтні 1944-го разом із сотнею «Прута» нападає на село Красне Перегінського району, розбито станицю внутрішніх військ, забрано багато трофеїв. У листопаді 1944-го – бої з більшовиками у Чорному Лісі, далі сотня «Стріла» рейдує у Калуську округу, знищено два мости на шляху Богородчани – Рожнятів. У грудні через великі облави на Чорний Ліс йдуть рейдом у район Березовів Яблунівського району, де разом із куренем «Книша» вирушили на Коломийщину і Снятинщину, де вели бої із червонопогонниками, а на початку січня повернулися на Гуцульщину у селі Баня-Березів, де відсвяткували Різдвяні свята. Наприкінці січня 1945-го сотня знову повертається у Чорний Ліс, по дорозі у районі сіл Верхній Майдан і Красна вели запеклі бої із внутрішніми військами. За час рейду, який тривав шість тижнів, з Чорного Лісу на Гуцульщину і назад пройшла 12 районів.

Курінь «Дзвони» постійно перебуває у рейдах, зокрема, у лютому – у Галицькому районі у складі двох сотень, далі – Тисменицький і Лисецький райони, навесні 1945-го – велика облава на Станіславівщині «Красна рубаха» і «Метла». Курінь «Дзвони» перебував у районі сіл Петранка- Красне Перегінського району, де вів запеклі бої із червонпогонниками, далі рейд – на Тернопільщину, «Хмару» поранили і його залишили для лікування у селі Петрилів Тлумацького району. У червні 1945-го сотні «Сапера» і «Чорноти» нападають на Галич, випускають з тюрми в’язнів, здобувають продовольство та одяг. У липні 1945-го – нова облава на Чорний Ліс, курінь перебуває у постійних рейдах. Значний військовий досвід «Хмари» навів його на думку у розмові з командиром 22 ТВ «Чорний Ліс» «Різуном» про створення невеликих повстанчих груп, які оперували у визначених теренах, і їхнє завдання – робити атентати на активних комуністів, вище партійне керівництво, мінувати дороги та залізниці, робити засідки. Таких боївок було шість, які виконували поставлені завдання у місті Станіслав, охоплюючи Галицький та Калуський райони. На початку вересня 1945-го розвідники куреня «Хмари» на шляху Станіслав – Тисмениця неподалік села Угорники знищили дві автомашини, в яких їхали радянські офіцери. 7 вересня знищено ворожу станицю у селі Боднарів Калуського району, де загинуло близько 40 окупантів, в Яворівці Калуського району – станицю. Сотня «Сапера», рейдуючи Тернопільщиною три місяці, разом із сотнею із куреня «Чорного» біля села Кінчаки розбили тернопільську оперативну групу НКВС чисельністю понад 150 чоловік, спалено 4 автомашини.

Восени 1945-го курніь «Дзвони» за вказівкою командира Станіславівської округи «Різуна» вирушає рейдом на Закарпаття, де мав з`єднатися у Тячівському районі з куренем Павла Вацика, який повертався із Словаччини. Чекісти, перекинувши великі сили, заблокували цей маневр повстанців, курені змушені з боями прориватися у Чорний Ліс.

Командирський хист та залізна витримка, уміння ухвалити нестандартне рішення були характерні для «Хмари», коли його призначили командиром 21 ТВ «Гуцульщина», одного із найбільш боєздатних не лише у структурі 4-ї ВО «Говерля», а й в УПА-Захід. Період його керівництва припав на період проведення радянським режимом операції «Велика або Зимова блокада», яка тривала протягом січня-квітня 1946-го. Повстанські відділи зуміли не тільки вийти боєздатними із цієї операції, але й завдали відчутних втрат органам радянської влади. Серед них, зокрема, сотня «Сурма» (командир Юрко Долішняк-«Білий») і «Березівська» Мирослав Симчич-«Кривоніс». Улітку 1946-го сотня «Березівська», громлячи станиці стрибків на Буковині, дійшла аж до Бесарабії. Саме повстанці коломийської округи під командуванням «Хмари» найбільш активно протидіяли спробам компартійного керівництва остаточно побороти повстанський рух. Коли в інших теренах сотні як такі перестали існувати, то на Коломийщині вони, хоч  у значно меншій чисельності але були. Наприклад, сотня «Березівська» взимку 1948-1949 років нараховувала 40 чоловік. «Лебединою» піснею повстанського руху Гуцульщини  став рейд сотні «Вихора» під загальним керівництвом Петра Мельника і Назарія Данилюка-«Перебийніс» у Румунію, де повстанці, успішно рейдуючи гірськими районами, проводили пропагандистську роботу і щасливо повернулися назад. У вересні 1949-го «Хмара» демобілізував останній відділ УПА, боротьба тепер велася виключно боївками.

Це той час, коли збройні акції у широкому масштабі більше не проводили, а здебільшого носили пропагандивний характер. Хоча були випадки вдалих збройних нападів на окремих партійних і державних працівників, як от у квітні 1947-го боївка «Хитрого» із сотні «Білого» знищила другого секретаря Яблунівського райкому ВКПБУ Саренка, начальників паспортного стола і держстраху. Ця ж сама боївка за надто запопадливу антиукраїнську політику знищила секретаря Яблунівського райкому комсомолу Куманську.

Кінець 40-х – початок 50-х років став періодом, коли у повстанському русі залишилися найбільш ідейно стійкі і віддані вояки, які вирішили йти до кінця, таким чином виконавши заповіт Українського націоналіста «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї» У 1951-му павутиння зради і провокацій, що охопило Станіславську область, докотилося і до Надвірнянщини. Саме тоді у результаті зради 15 серпня 1951-го схоплений надрайонний провідник Надвірнянщини і одночасно виконуючий обов’язки організаційного реферерента Станіславської округи Петро Мельник. Намагаючись схилити відважного провідника до співпраці, чекісти його разом з іншими повстанцями возили до Києва, де вони зустрічалися із головою Верховної ради УРСР Гречухою. Він та інші компартійні й військові чини намагалися переконати «Хмару» у безперспективності боротьби, називаючи їх прислужниками іноземних розвідок, ворогами українського народу та тими, котрі перешкоджають будувати «світле майбутнє».

«Хмара» прекрасно розумів, що він зможе вислизнути з чекістських лап лише тоді, коли погодиться на співпрацю; при першій ж можливості втече. 26 квітня 1952-го, скориставшись тим, що чекісти послабили свою пильність, організовує втечу колишніх повстанців у кількості шести людей із Станіслава. Ще в підпіллі «Хмара» видав комунікат (звернення) до населення і повстанців, де охарактеризував методи діяльності НКВС і НКДБ, їхні злочинні дії у намаганні знищити повстанський рух. Після втечі повстанці розділилися на дві групи: Петро Мельник, його брат Іван й Антон Вадюк залишилися на Надвірнянщині, Микола Корж, Антон Жолобчук та Василина Гутник відійшли на Солотвщину. Пізніше улітку 1953-го Корж і Жолобчук загинули, а Гутник – у Херсонській області у результаті атентату.

27 квітня, йдучи на зв’язок разом із Іваном та Антоном, на околиці села Лоєва натрапили на чекістську засаду. У нерівному бою провідник загинув героїчною смертю, останню кулю лишивши для себе. Місце поховання досі не встановлене. На честь «Хмари» у його рідному селі Камінне у 2007-му відкрили меморіальну дошку.

Герої не вмирають… Незважаючи на плин часу, вони завжди служитимуть для молодого покоління української нації дороговказом у побудові та захисті територіальної цілісності України.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови райорганізації

Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!