Маршал Іван Конєв: «…Нічому радіти сім’ям 30 мільйонів загиблих і 46 мільйонів покалічених солдатів»

“Кілька георгіївських стрічок з учасників акції «Безсмертний полк» зняли торік перед тим, як вони пройшли по вулиці Мазепи в Києві у бік Алеї Слави (не обійшлося без штучного лобіювання і нагнітання ідеї цього «заходу» і в цьому році з боку російських та окремих українських телеканалів. – Авт.). Проте одній жінці таки вдалося оминути «колорадський» контроль – стрічку приколола до волосся, та ще й прикрила її невеличкою дівчинкою“.

Поведінка жінки, яка залучила до своїх провокаційних дій ще й дитину, обурює: доросла людина не могла не знати, що «колорадська» стрічка викличе супротив з боку патріотично налаштованих українців. Прикро, що дехто піддається на заклики країни-агресора й створює конфліктні ситуації навіть у такий скорботний для людства день. Бо чимало громадян (і не лише в Україні) вважають, що 9 Травня повинно нарешті стати не святом, а саме скорботним днем!

Чи не тому згадалася давня публікація про маршала Конєва, який напередодні 25-ї річниці Перемоги, тобто у 1970 році, заявив журналістові «Комсомольской правды», що у нас має бути більше причин горювати цього дня, аніж співати. Бо нічому радіти сім’ям 30 мільйонів загиблих і 46 мільйонів покалічених солдатів, які мучилися й страждали разом з інвалідами, котрі отримували від держави копійки.

Іван Конєв навів тоді цифри, які вважалися секретними: з війни додому повернулися пораненими 46 мільйонів 250 тисяч чоловік! Із них із розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків, однооких – 155 тисяч, сліпих – 54 тисячі, з понівеченим обличчям – 501342, із кривими шиями 157565. У 444046 солдатів-калік залишились розірвані животи, у 143241 – пошкоджений хребет, у 630259 – поранення тазу, в 28648 – відірвані статеві органи. Одноруких налічувалося 3 мільйони 147 тисяч, безруких – 1 мільйон 10 тисяч, одноногих – 3 мільйони 255 тисяч, безногих – 1 мільйон 121 тисяча. Із частково відірваними руками й ногами повернулися додому 418905 ветеранів, а так званих «самоварів» (безруких і безногих) – 85942.

Маршал Конєв згадував, що із 22 по 25 червня 1941 року німецька армія просунулася вглиб країни на 250 кілометрів. 28 червня вона взяла Мінськ і обхідним маневром стрімко наблизилася до Смоленська. До середини липня зі 170 радянських дивізій 28 опинилися у повному оточенні, ще 70 – зазнали катастрофічних втрат. Загалом же за весь 1941 рік потрапили в оточення і не вийшли з нього 92 дивізії(!!!).

Уже у перший день війни Президія Верховної Ради СРСР оголосила про мобілізацію військовозобов’язаних 13 вікових категорій – 1905-1918 років народження. З двох мільйонів добровольців сформували 50 дивізій ополченців і 200 окремих стрілецьких полків, яких – без належних обмундирування, підготовки, озброєння – одразу ж кинули у бій. Живими із них залишилося 150 тисяч чоловік!

Через це чимало червоноармійців потрапили у полон: за роки війни у різних таборах померли від голоду, холоду, безнадії близько 4 мільйонів радянських бійців і командирів, оголошених Сталіним ворогами й дезертирами. А по лісах, полях, баюрах гнили кістки ще понад 2 мільйонів воїнів, бо з вини Сталіна похоронних команд у полках і дивізіях не існувало – вождь з апломбом стверджував, що це зайве: доблесна Червона Армія малою кров’ю розіб’є ворога міцним ударом на його території. Тому в офіційних документах ці мільйони вважалися зниклими безвісти, а їхні вдови й сироти зосталися без допомоги.

«То про яку Перемогу ми повинні написати в газеті? – Гнівно запитував у журналіста Іван Конєв. – Сталінську? Наша перемога – це всенародна біда. День скорботи радянського народу за безліччю загиблих. Сталінська перемога – це ріки сліз і море крові, мільйони покалічених ветеранів, мільйони осиротілих дітей і немічних стариків. Це – мільйони понівечених доль, мільйони сімей, що не відбулися, мільйони ненароджених дітей… Ти записуй усе це, бо іншого разу таке вже не почуєш. Зараз, може, це ніде й не надрукують. Але наші нащадки повинні знати правду. Щоб у майбутньому бути пильними і не дозволили прорватися до вершин влади дияволам у людській особі, майстрам розпалювання воєн».

Сказані маршалом Конєвим у 1970 році слова актуальні й нині. Росіяни (та й решта народів колишнього СРСР), на жаль, недооцінили небезпеку реанімації сталінізму в тодішньому ще Радянському Союзі. Через те на сході України знову проливається кров. І боляче стає за ще живих наших українських батьків, дідів, які, пам’ятаючи воєнні страхіття, навіть у такий важкий для нашої держави час 9 Травня вигукують здравиці на честь тирана Сталіна. Ці люди, йдучи в колонах різних провокаційних «безсмертних полків», навіть не поставили собі запитання, чому День Перемоги почали святкувати в СРСР лише з 20-ої річниці, тобто у 1965-му?

А причина проста: спочатку вождь усіх народів, а затим і його наступники, боялися ще живих, справжніх ветеранів війни, яким остогидло жебрацьке існування: у 1949 році, коли кремлівська Москва, готуючись святкувати 70-річний ювілей Сталіна, чекала на приїзд закордонних гостей, фронтовики (їх у столиці перебувало чимало) організували перед самим Кремлем демонстрацію. «Вождь» прорік: «Москву треба почистити від «сміття»!

Команду швидко виконали правоохоронні органи, конвойні війська, партійні й безпартійні активісти: за лічені дні вони виловили на вулицях, ринках, вокзалах, навіть кладовищах і вивезли з Москви викинутих на звалище історії покалічених героїв. І солдати переможної армії почали помирати не лише від ран, а й образи, що закипала кров’ю в їхніх серцях. Крізь стиснуті губи рвалося назовні запитання-прокляття: «За що, товаришу Сталін?»

Невже повторення тодішньої трагедії хочуть нинішні українські «продовжувачі» справи «товариша» Сталіна, прибічники «колорадської» історії? – Запитує Олександр КРЮЧКОВ у своїй публікації у газеті «Урядовий кур`єр» № 85 від 11 травня 2017 р.

***

Знаймо і ми правду про справжню криваву ціну, позначену мільйонами жертв і калік, так званого Дня перемоги, про котрий, вочевидь, перефразовуючи сумнозвісний нелюдський наказ маршала Жукова (а за ним також виплаковують чимало прихильників «побєди»), виспівували у радянській пісні, мовляв, «мы за ценой не постоим». А хіба оправдані тисячні жертви в околицях Ленінграда, коли навіть мобілізовані тодішні партійно-радянсько-комуністичні активісти, зокрема, вихідці із Надвірнянщини, мали на озброєнні 1-2 гвинтівки на взвод і опинились у низькорослому баговинні, не маючи ніякої реальної можливості спинити прорив фашистської техніки до «серця революції», і коли їх охопила і паніка, і небачений голод. Наступні невиправдані через бездарність воєнно-політичного керівництва трагічні сторінки пов`язані із визволенням Львова (коли уже згадуваному полководцю Конєву горезвісний кавказець із люлькою із Кремля пригрозив: «Пагоны или Львов!»), Києва (тут з небаченою жорстокістю і ненавистю «заградбатальйони» гнали поперед себе тисячі озброєних хіба що цілою або й половиною цеглини українців, переважно мирних, ненавчених військової справи селян на озброєного до зубів німецького ворога, щоб здобути Київ до чергової річниці жовтневого перевороту), форсування Дніпра – і це вважалося гіркою прелюдією тодішньої Корсунь-Шевченківської битви-операції, а також Кенігсберга та інших важливих воєнних точок-битв. Чи виправдано підірвали історично-архітектурні пам`ятки столиці України та Дніпрогес? Чи можна по-християнськи простити масові, мільйонні депортації кримських татар і жителів Західної України у холодні сибіри та середньоазійські степи?

Чи воювала у Другій світовій війні більшовицька Москва з розумом і холодним обгрунтованим розрахунком? Чи були використані усі можливі і доступні дипломатичні методи і заходи щодо недопущення небаченого кровопролиття внаслідок зажерливої політики двох фашистських – червоного і коричневого – диктаторів Сталіна і Гітлера? Ні! І сто раз ні! З людським життям, здоров`ям і солдатським побутом ніхто з кремлівського політичного і військового керівництва не рахувався і не мав на гадці це робити. Маймо мужність хоч у наші дні холоднокровно і водночас із почуттям шани і пам`яті за невинно убієнними правильно дивитися й оцінювати страхітливу воєнно-політичну ситуацію у тодішньому СРСР і Україні зокрема, означену і пронизану сталінською диктатурою і поневоленням народів. Це нам дозволить оцінити нинішню ситуацію на сході України і відшукати шляхи до перемоги над російським агресором.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»