Газета по-надвірнянськи
 

… НЕ ЛИШ МОЛИТИСЯ

4 травня 2018, 11:56 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 53 переглядів

Галина Христан. Отченаш неба: новели, гумористичні оповідання, есе. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. – 158 с. Серія «Бібліотека спілки».

Нова книжка професійного бібліографа Галини Петрівни Христан із Саджавки, що у Надвірнянщині, потрапила мені до рук через півроку після виходу її у світ. Відразу прочитав новелу «Отченаш неба», за заголовком котрої названо і цілу збірку новел та оповідань. За цікавістю до теми сьогоднішньої визвольної війни від московського окупанта випливла зацікавленість до письменницької майстерності авторки саме в її відтворенні. Так на одному подиху прочиталася вся книжка.

книга

Різнотемні оповіді письменниці полонили правдивою життєвістю і вдатним викладом, особливо діалогів, за котрими добре видно душу й душонку, обличчя й морду, поставу й ницість кожного героя твору. А головне – зворушливі історії, що талановито вихоплені з життя, водночас роблять загальний акцент на багатовимірності світу, що лишень почасти є совісним…

Свідомо чи інтуїтивно, але почерез усю новелістику книжки «Отченаш неба» Галина Христан добирається до суті людського життя, дошукується причин, що привели сьогодення України до зубожіння і, навіть, війни. І та причина виринає не так з років (років опоганення української чистоти чужоземною ідеологічною та побутовою нечистю), а з дикого блудства наших же людей, котрим і в голову не приходить змінюватися та змінювати стан речей навколо себе. Вона навмисно вивертає психологію перевертня, аби переконливим прийомом письменника вплинути на байдужого. І той, невидимий байдужий, десь за страшною оповіддю (вважай, що у самому тобі) виростає до безміру з колом у горлі, з ножем у серці… Так у новелі «Атеїстка» зображено совісну жінку Настуню, котра вкрай рідко ходить до церкви з немислимої іншим причини…

«– Отче Василю, як можна лишити думки, коли людина, що вам прислуговує, – старший брат церковний – має руки, замащені невинною кров’ю?

–  Такого не може бути! Такий побожний чоловік! Молиться ревно.

– Молиться-молиться… Село знає, що робив у тих «стрибках». Колись облава була в селі на наших партизанів. Зловили кількох. Між ними – одного бахура. Малий такий, підліток…

Люди їх здибали на вулиці і просили пустити малого:

– Мироне, відпусти бахура! Не ловіть свій свого, аби чужі з нас не сміялися.

– Мироне, змилуйся над хлопцем. То ж твій сусід недалекий…

Але «стрибок» їх не слухав. Тягнув підлітка до фіри, зв`язав йому руки дротом та й кинув до ще двох заарештованих. Крикнув, щоб запрягли коней, і сів поруч фірмана з карабіном.

Він помалу їхав нерівним гостинцем. Іванко, хоч дуже подряпав руки, але таки звільнився від дротів, перескочив драбинку і побіг стернями до ріки.

Мирон, коли це побачив, то озвірів чисто. Зірвався з воза, у великих кованих чоботях, ламаючи стиглі колоски, побіг через городи навперейми Іванкові. Біля самої межі наздогнав. Щосили вдарив прикладом по плечах. Бідолаха впав, лементуючи від болю… «Стрибок» уже не бив, а молотив малого по чім попало… Коли юнакове тіло перетворилося на криваве місиво, взяв за мокрий край сорочки і потягнув на дорогу.

Фірман лише тихо приговорював:

– Та най би був утік. Та нічого страшного не зробив… Може десь відніс комусь їсти, та це не страшне… Та свій хлопець… Коби був утік… Йому ще би жити і жити…

Мирон визвірився:

– Аби від мене такий шмаркач утік? Та від мене ще ніхто не втік! Ти мені не розказуй, що робити, їдь швидше! Хочеш, аби коні лишилися в господарці, то менше язиком махай, бо конфіскують.

Витер кров із рук до драбини воза й закурив.

Два рази доленька давала тому Іванкові спасіння, і два рази Мирон все перекреслив.

У хаті запанувала мовчанка. Бабуся похитала головою, зітхнула, поглянула на священика:

– Отче, того хлопчика в районі прибили цвяхами до дверей! Яку мученьку перебув! Яку страшну мав смерть. І все через Мирона…

Священик опустив голову, перехрестився.

– Може, він покаявся давно.

– Не знаю, не знаю. Село цего не виділо. Не чуло каяття. Лише виділо кервавого Іванка, виділо, коли його всю родину гнали до вагонів і вивозили до Сибіру…

Як я могла стояти в церкві на Службі, дивитися на Мирона – а чути лише одне: «Нанашку! Нанашку, відпустіть мене, не давайте на муки!».

Аналогія життєвих контра­стів, їх проблемне розмаїття, проглядається в більшості новел. Наприклад у новелі «Галунка в бур’янах»:

«– Своя нація? Та ця Олена Дмитрівна мене вчила. Довіку не забуду! Колись заставляли нас на Великдень всі три дні до школи ходити. А першого дня – особливо, аби ніхто з батьками не пішов до церкви. Записували строго, кого не було, аби потім з батьками викликати до директора в кабінет на розмову. Мама з кошиком пішла до церкви, а я голодний – до школи. Після Служби мама пішла навкруги аж до школи. Подала мені через паркан найкращу галунку свячену. Я її разом з бабусею увесь вечір розмальовував. Діти мене обступили, розглядали мою галунку. Олена Дмитрівна підійшла. Вдарила по руці. Галунка впала і розбилася. Хтось пхикнув. Я заплакав. Вчителька копнула розбиту галунку в бур’яни і повела нас до класу, на дитячий ранок про Леніна…».

Загострена людська схвильованість змушує письменника не лиш описувати бачене, а й аналізувати вчинки та ненав’язливо вирізьблювати загальнолюдські цінності. Галина Христан тонко подає це житейське вчення, наприклад, «бабиною наукою». Вона притягує «незвідану силу» енергії доброти і переконливо показує, що у Бога всього много. Много всього й у нашого народу: завидна праісторія, непересічна ментальність, свободолюбивість і терпіння до часу… Вибір – за кожним. І кожний її рядок аж кричить: треба бути тут, треба діяти так!..

Живі ситуації «з відтінком гумору» вдало доповнюють змістовну канву книжки і вчать-вчать-вчать… Лиш не лінуйся і сприймай. До речі, всі персонажі із «Отченаш неба», чи у позитив, чи у негатив, але без винятку – активні. Котромусь із них бракує, хіба, трохи ліпшого виховання, трохи щастя, трохи сільської мудрості, що найближче до природи не лишень навколишньої, а й до природно-втішних взаємин.

Така література сьогодні варта достойної уваги.

Василь ШКУРГАН.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!