Газета по-надвірнянськи
 

ТЮЛЬПАНИ НА ВЕСІЛЬНІЙ СОРОЧЦІ

25 травня 2018, 12:27 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 89 переглядів

– То ти прийдеш, Анничко?

– Не знаю, якщо мама пустять…

– Чекатиму отут, біля перелазу. Чуєш? Приходь обов’язково!

Скинув косу на плече і, насвистуючи якусь веселу мелодію, рушив ген на поляну, що вже буйно вкрилася пахучими травами. Анничка довго стояла і дивилася вслід. Був високий і міцний, як молодий дубчак, правда, такий, що побував уже і під буйними вітрами, і під страшними бурями.

Два роки воював її Андрійко. Ще й зараз носить осколок десь під серцем. А коли повернувся, то зразу поринув у роботу: згуртовує навколо себе молодь, часто веде розмови із старими гуцулами. Мовив: «Терпіли при фашистах, а тепер совіти не дають жити. Треба разом давати відсіч тим «визволителям».

…Гордістю повниться серце дівчини. Анничка ще раз поглянула вслід, і на високе чоло впала задума, а в синіх очах промайнула тривога. Темний ліс наїжачився, ніби гострі списи, і віяв якоюсь невідомою пересторогою.

Ніс червоні тюльпани: свіжі, запашні. На них уже бриніла вечірня роса: чиста, аж дзвенить. Від городів, що розкинулись за бистрим струмочком, простувала Анничка. Ще здаля сяяла радісною усмішкою. Легенький вітерець бавився пасмом темного волосся, яке в променях призахідного сонця світило багряним відблиском. Андрій відчував, як велика любов, щастя наповнюють його серце, аж тісно робиться, охоплюють усе його єство. Так, він кохав Анничку, кохав усім своїм сильним, нерозтраченим ще ніде коханням. А міцніло і розцвітало воно вже на фронтових дорогах, бо причарувала його Анничка ще раніше. Сьогодні він не скаже їй про того папірця, який підкинули енкаведисти.

– Давно чекаєш? – Вивів Андрія із задуми дзвінкий, задиханий голос. – А я бігала до тітки Катерини.

Легенько торкнулася Андрієвої руки. Хлопець простягнув букет.

– Тюльпани?! Червоні.., квіти кохання. Чисті, як наші почуття, правда, Андрійку? – Питала, а очі благали ствердження.

– Правда, кохана, правда…

Сиділи на м’якій траві. З-за шпилю гори вигулькнув зненацька місяць, і, ніби присоромлений, зупинився на місці, та повертатись було вже пізно. Мерехтливим блідим сяйвом огорнув молодих і став підслуховувати розмову.

– А ти, ти мене любиш? – Гладив тугі коси дівчини, очікувально дивився у глибокі, як колодязне дно, волошкові очі, в яких відбивалися зорі.

– Для чого питаєш? – Якось, аж мовби скривджено, перепитала Анничка. – Адже знаєш, що ти – моя доля.

– Але могла б покохати іншого?

– Ні, ніколи. Бо тільки твої очі, твої губи бачу всюди, чую лише твій голос, він у повівах вітру, у шелесті пшеничного колосся, у таємничому шумі смерек. Люблю тебе саме таким, як ти є. А ще одного такого не знайти, мабуть, у цілому світі.

– Кохана…

– Любий…

На траві лежали тюльпани: червоні запашні…

Місяць підбився уже височенько. Та Андрій з Анничкою, здається, забули про час: сиділи, обнявшись, якісь задумані.

– У суботу пошлю старостів, готуй рушники, Анничко.

– Добре, Андрійку, – ледь чутно прошепотіла дівчина.

У лісі тривожно прокричала сова. Анничка злякано припала до Андрія.

– Ходімо вже, – сказала, – я чомусь боюся лісу.

Йшов 1947-й.

… У неділю грали весілля. На всі лади вибивав бубон, дзвеніли цимбали, ридала-заливалась скрипка. На лаві за столами сиділи молоді, щасливі, заквітчані. Веселились гості. На печі, на припічку, мов горобці, посідала дітвора і заводила свої ігри.

– Оце і я вже могла б свого женити, – сказала Семениха до сусідки і витерла краєчком хустки дві непрохані сльозинки, що викотилися з очей. – Та забрав фашист проклятий життя мого синочка.

– А тепер ще спокою немає від тих совітів, так і чекай напасті, – сказала старенька бабуся і перехрестилася. – Два дні тому згоріла школа у сусідньому селі – теж робота їхніх рук.

– Вчителька читала дітям вірші Шевченка про нашу безталанну Україну, – втрутилась молода дівчина.

Грали музики, гості танцювали. Танцювали молоді. Тепло дивилася Анничка в Андрієві очі.

Волохата чорна тінь впала на стрічки молодої. Дзенькнуло скло й одночасно гримнув постріл. Андрій схилився на руки коханої і повільно почав опускатись на долівку. Очі якось, ніби винувато, дивились на Анничку. Дівчина незрозуміло оглянулась довкола, ніби запитувала: «Хто ж посмів так жорстоко жартувати з нею?». Знову глянула на Андрія і аж тоді до свідомості дійшло все те, що трапилося. Як підстрілений птах, скрикнула і впала поряд на коліна. Широко розплющеними очима дивилася на груди коханого, на весільну білу сорочку, на якій кричали яскраві плями крові.

– Тюльпани? Квіти кохання? – Прошепотіла, – червоні, свіжі…

А вони розцвітали на очах, біля самого серця, червоні на білій весільній сорочці…

Парасковія ЛАХВА-ГУЦИНЮК,

с. Пасічна.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!