Газета по-надвірнянськи
 

Отець Іван БОЙКО. Велич покликання

13 липня 2018, 13:27 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 319 переглядів

Покликання – це запрошення від Бога. Воно не є вибором професії,

плеканням таланту і зовсім не залежить від обставин.

Покликання – це Божий дар.

Блаженніший Любомир (Гузар).

Напевно, у дитинстві кмітливому хлопчині з Ямної, що на Яремчанщині, ніколи було й задуматися, який іспит приготувала йому доля. У працьовитій, хоч і збідованій сім`ї, як і годилося серед горян, кожен мав свій обов`язок ще змалечку. Іванко від 6 років починав випасати худібку, що залишається й донині годувальницею як для незаможних, так і для родин із достатком. А п`ятнадцятирічним підлітком уже пішов працювати, навчаючись водночас у вечірній школі м. Яремче. Після уроків, що закінчувалися близько до опівночі, учень-робітник в одній особі долав 7 км на старенькому ровері до рідної Ямни, де його чекали брат, сестра, мати.

бойко

З пошанівком – до рідної віри

Богобоязлива сім`я, як могла, давала собі раду в усьому, шануючи рідну віру і чесну працю кожного й, зокрема, старших членів родини. Дід Івана Бойка по батьківській лінії працював 33 роки мельником в Яремче, також любив музикувати. Батько матері, дід Іван, свого часу був у Ямні війтом. Не маючи жодної освіти, незважаючи на неграмотність, славився як майстер на всі руки:виконував ковальські роботи; добре полював на дичину; вправно грав на музичних інструментах і власноручно їх виготовляв. У рідному селі збудував два мости, один з яких – за кошти від продажу шматка поля. Горяни ще довго пам`ятали його. А для себе ще тоді майбутній пастир зробив висновок, що чесна праця не споганює людину, хоч і не завжди приносить достатньо матеріальних благ, які для о. Івана повсякчас були і залишаються десь на задвірках…

Уже сорок п`ятий рік отець-мітрат Іван Бойко, нині парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ с. Красна, проповідуючи Слово Боже, допомагає зберегти у людських серцях одвічні істини і наповнювати життя вірян духовністю та християнськими чеснотами.

До цієї важливої місії о. Іван йшов довгим тернистим шляхом, невід`ємно пов`язаним із діяльністю підпільної семінарії УГКЦ у Дорі, ректором якої у 1960-х роках єпископи Іван Слезюк і Симеон Лукач призначили світлої пам`яті о. Михайла Косила. Людину – церковного діяча, чия роль у відродженні України, прадідівської віри – неоціненна, а ім`я – навіки вписане в історію нескореності духу української нації.

Перші випробування

– Своїм священичим покликанням я завдячую покійному отцю-мітрату Михайлові Косилу, з яким познайомився наприкінці 1964-го і котрий виховав у підпіллі два десятки греко-католицьких священиків, – розповідає о. Іван. – Він заохотив мене до священства. Я послухав його поради, став під його провід.

Іван Бойко навчався тоді у 10-му класі.

– Отець Михайло сказав мені: «Івасю, якщо хочеш витримати, ти кожен день мусиш бути на Службі Божій», – продовжує о. Іван. – Тож, упродовж 10 років я щодня перебував на Службі Божій, яку о. Михайло Косило відправляв і в себе вдома, і в мене, а також по інших селах. Намагався робити щоразу це у заздалегідь домовленому новому місці, бо за ним тоді пильно стежили кагебісти. Учитися почав із січня 1965-го. Було надзвичайно трудно. Не вистачало спеціальної літератури. Бо, коли проводили обшуки, ревізії, то всю літературу защораз конфісковували. Тому духовну літературу о. Михайло скуповував у родинах померлих священиків, щоб семінаристи мали з чого навчатися.

У священики висвятили 9 березня 1974-го у Львові на вул. Маяковського у квартирі брата Остапа владики УГКЦ Володимира Стернюка. о. Іван згадує: – У 1973 році помер наш єпископ Блаженний мученик о. Іван Слезюк, а в той час владику Софрона Дмитерка посадили до в`язниці. Наша Станіславська єпархія залишилася без єпископа, тільки був священик адміністратор о. Роман Винничук. Але отець Михайло Косило був знайомий із доктором богослов`я Йосипом Гірняком, батько якого – священик і в 30-х роках минулого століття побудував церкву в Ямниці. Якраз він у мене приймав іспит перед освяченням і був особисто знайомий із митрополитом Володимиром Стернюком.

священики

Через тиждень після освячення 16 березня того ж року о. М. Косило забрав молодого священика о. Івана у Старуню – рідне село Владики – священномученика Симеона Лукача. Як пояснює о. Іван, тоді не випадало довго часу практикуватися, оскільки священиків не вистачало і на них чекало багато праці. А останні роки підпілля отцю Іванові доводилося працювати практично без відпочинку.

Священик щиро зізнається: – Так ставалося, що я спав вдома лише 3-4 ночі, а решту – по селах. А одного разу, навіть, дістав безсоння, не міг довго заснути. Стан – надзвичайно трудний, голова боліла, очі пекли, а заснути не міг… Інколи траплялося, що йшов і на ходу… зразу дрімав. Але з Божою поміччю те все перебулося. У ті нелегкі комуно-більшовицькі часи люди спрагло чекали правдивого слова і прадідівська віра зміцнювала їхні життєві сили.

Молодий священик о. Іван, як й інші з когорти перших учнів о. Михайла Косила, простий, мудрий і терплячий, натхненно працював на парафіях, хрестив, сповідав, відспівував, розділяючи з краянами і всю драматичність, а подекуди, і трагізм історичного моменту, і нерідко черствий окраєць политої потом і сльозами  житньої паляниці.

Чатували на кожному кроці

Та не «дрімала» і кагебістська машина. Її підступні жорна несподівано підібралися і до отця Івана Бойка, котрий для каральних органів постійно вважався непевною людиною.

– Тринадцять років мене «тягали», кликали, схиляли до співпраці. Але я ні в чому не зізнався і мене не вдалося завербувати, – мовить сивочолий священик, наголошуючи, що в ті часи комуністична система пропонувала співпрацювати і католицьким, і православним священикам: – І тут залежало від совісті кожного. Хтось погоджувався, а хтось – ні, за що розплачувався своїм здоров`ям і життям у кагебістських в`язницях і сталінських концтаборах.

– Пригадую, як покликали мене останній раз, – каже о. Іван, який запам`ятав навіть прізвища:

– Був такий Олег Голубйов і ще один на прізвище Хорошун. Тож вони запитують мене: «Іван, що буде, коли вашу церкву легалізують? Залишишся за бортом. Ти ж не признався, що – священик». Я відповідаю: «Хіба таке може бути?». Тоді вони мені: «А ти так думаєш?»… Згодом один із них, кермуючи автомобілем у нетверезому стані, влетів у гурт людей на автобусній зупинці під Станіславом… Військовий трибунал засудив його на 8 років.

Священик застережливо твердить: – Хто переслідував церкву Христову, той дістав заплату, яку заслужив. А серед таких траплялися не лише запеклі комунобільшовики з офіцерськими погонами, але і краяни. о. Іван Бойко продовжує: – Один із донощиків – сусід. Хоч сам неграмотний, але в органи доносив. Кончину свою зустрів у …вбиральні під час серцевого нападу. Ще один сусід працював перукарем у Яремче, а співпрацював також з органами. Тож якось заскаржив у КДБ, що о. Косило у Великодню суботу 1973-го має відправляти Службу Божу й освячувати паски. Варто зауважити, що 8 років підряд у нашій церкві відправляли у суботу Великодню. Але того року мене, наче «відтягнуло», і я не запросив його. Тож, о 6-й ранку посвятив у Дорі великодний кошик, повернувся додому, а вже між півдванадцятою і першою годинами дня міліція з кагебістами оточила хату. Проте, не почувши ніякого співу, молитов, повернули до сусідів – одних, інших і ні з чим пішли геть. А, якщо би відправлялася Служба Божа, то тоді б вони застали в хаті о. Михайла Косила і 4-х семінаристів – нинішнього Владику митрополита Тернопільського Василя Семенюка, священиків Василя Івасіва, Юрія Герасимчука і мене. Але Господь Бог оберіг. Бо о. Косило вже би третій раз сидів у в`язниці, а молоді – хто-зна, чи встигли б вони стати священиками, якби у ту мить перебували на відправі. А якою виявилась кончина того «чекіста»? Випив, упав, зломив ребро, яке пробило легеню, і захлиснувся у … власній крові.

Самого ж о. Івана Бойка мали арештувати декілька разів. Далекого 1979-го лише протягом тижня його мали схопити двічі у Любіжні, а на свято Господнього Преображення, Спаса, – в Яремче. Буквально по слідах священика йшли кагебісти на чолі зі своїм керманичем Дмитром Лазоруком у Любіжні, залучаючи навіть …учнів-семикласників, котрим для впізнання священика показували фотознімку. Викликавши о. Івана до Івано-Франківська, вони вимагали лише зізнатися, що він перебував на Службі Божій, мовляв, його за це не покарають. Та молодий священик не піддавався на такі хитрі тонкощі, бо знав: якщо зізнається, змусять до співпраці; якщо відмовиться від співпраці, то засудять… Але о. Іван Бойко жодного разу не йшов на компроміс із власною совістю. Особливу пильність кагебісти проявляли у великі релігійні свята. Якось у священика поцікавилися, де він знаходився на свято Спаса. Почувши у відповідь, що душпастир щоденник не веде, червоний офіцер витяг записник і почав читати точні адреси тих місць, де перебував о. Іван.

З одним із таких червонопогонників долею судилося зустрітися через 15 років в обласному центрі. Йдучи площею Міцкевича, душпастир відчув, що хтось дивиться на нього, але не звернув уваги. А, повертаючись тією ж дорогою назад через кілька хвилин, почув голос, що до нього звертаються: «Отець Іван?». – Я кивнув: «Так», – згадує священик. – Підійшов ближче. Ми привіталися і незнайомець сказав мені: «Вистояла ваша церква». Я впізнав у ньому тодішнього працівника служби КДБ. Одного липневого дня 1977-го о. Івана мали арештувати в Яблуниці за «наводкою»  старшої сестриці церкви. о. Косило послав о. Івана відправити похорон. – Ще ніколи такого не траплялося, щоб «служаки» системи піднімалися темної ночі так високо у гори, – твердить душпастир. – Але і тут Всевишній врятував. Син покійної на питання, чи був Косило, вдав, що не розуміє і  відповів: «Та я не косив, бо дощ». Кадебіст злісно перебив його: «Це – не те, не те. Священик Косило був у тебе?». Горянин сказав, що ніякого Косила не знає. То вони повернулися ні з чим. А я вже не йшов тоді у село, а помандрував горами на останню в нашій області залізничну станцію Вороненко. І про те, як у Яблуниці мене мали арештувати, я батькові признався аж через рік. Коли церква вийшла з підпілля, хата тієї жінки серед білого дня згоріла до підвалини, каже священик.

На службі у громади

Після тріумфального виходу УГКЦ із підпілля праці у душпастиря не поменшало. Перед ним постали інші виклики, пов`язані із неоднозначною сучасністю, нестабільністю теперішшя. Отця Івана хвилює і те, що, часом, деякі християни сприймають Церкву як мистецтво, а політики – як важіль впливу на суспільство, а не як школу земного життя, святий храм, де відпочиває людська душа і людина може бути сама собою.

У селі знають, що за 28 років духівник багато офірував на церкву. 1995-го там зробили опалення, також за ініціативи отця впорядкували хори. Навколо церкви звели сучасну огорожу. За безпосередньої участі священика збудували краснянці і резиденцію

Власне, коли довелось завершувати  спорудження резиденції, у церкві знову ввели тацю. Адже з 1990-го до 2010-го років таця «йшла» в церкві 5-6 разів на рік лише у великі свята. Натомість парафіяни клали свої пожертви у маленьку скриньку на тетраподі.

Зарплата священика не залежить від зібраних коштів на таці. Вони потрібні на утримання церкви, мовить душпастир. Та й нині тут ніяких «розцінок» немає. Кожен парафіянин дає, скільки може. А за доброчинною допомогою у Красну до церкви йдуть потребуючі і з інших сіл.

Отець Іван, посміхаючись, каже, що в доброчинності допомагають йому бджілки. Цілющий і натуральний солодкий продукт духівник, який надіває бриль і стає вмілим пасічником, реалізує постійним покупцям, а кошти скеровує на милосердя. Особливо щедрим, за словами о. Івана, став медозбір у 2011 та 2013 роках. Нині на батьківському подвір`ї в Ямні у священика два десятки бджолосімей. Як відомо, пасіка для «косилівців» у часи тоталітаризму-атеїзму також слугувала місцем навчання. Отець Михайло Косило читав там лекції семінаристам і навіть відправляв Службу Божу. Одну із таких хатинок пасічника, перевезену з лісу на Кубаївці, урочисто освятять 21 липня у музейному комплексі хати-музею підпільної духовної семінарії у Дорі у рамках святкових заходів ХХV Міжнародного Гуцульського фестивалю в Яремчі.

Праця із дітьми на парафії – постійна й обов`язкова для душпастиря. Пам`ятними для юних краснянців стали поїздки, першу з яких здійснили до столиці у 1992 р. Побували у Києві на Аскольдовій могилі, де співали Службу Божу. 1998-го – відвідали польське Ченстохово. І, як завжди, частину коштів за поїздку оплатили батьки дітей, заколядувала Марійська дружина, а частину коштів – священик. Але траплялися поодинокі випадки, коли громада оплачувала повну вартість поїздки.

Не залишився о. І. Бойко осторонь проблем місцевих школи і дитсадочка. Долучився коштами на придбання пального і фарби для ремонту шкільного коридору, спортзалу, облаштування спортмайданчика у с. Красна. Водночас подарував школі частину книг своєї бібліотеки. За власні кошти священика облаштовано капличку у шкільному вестибюлі. У ДНЗ придбав на групу постільну білизну, посуд, 50 кріселечок, а також електричну плиту німецького виробництва, якою користуються і зараз.

Служити громаді на парафії для о. Івана Бойка означає водночас і не цуратися ніякої роботи. Як треба, душпастир знімав ризи і ставав різноробочим. Тачка, молот, коса – все брав до рук, чим міг робити. А коли допомагав під час лагодження сільської дороги, дехто з парафіян не приховував свого здивування, мовляв, а навіщо попові дороги?.. За такою працею, розкиданням каміння у дорожні «ями», застали якось сільського священика 5 років тому. Тоді надворі стояв пекучий мороз, аж гілля повигиналося від інею на березах, згадує о. Іван. Зупинилися машиною і дивуються: «А що, невже немає кому то робити?». – «Та нема, бо всі на буряки поїхали», – віджартувався тоді духовний отець.

Нині з відстані життєвих літ і священичої стезі духівник у спогадах укотре переживає перипетії відносин із окремими представниками парафіяльної спільноти. Звичайно, ця тема і момент надто болісні і чутливі. Але принципи доброчесності для священика завжди залишаються пріоритетними. Чи не тому за час свого служіння у Красній душпастиреві довелося тричі присягати у церкві після Служби Божої на Святому письмі, що не допускав тих негативних діянь, котрі «приписували» йому декотрі парафіяни. Та більшість вірян, ставши очевидцями цього, просто плакали… І чи не тому отцю довелося понад десяток років мешкати у кімнаті на церковній дзвіниці, щоб розвіяти всякі сумніви… Здається, вже стільки часу минуло, а краяни й досі пам`ятають про цей вчинок священика з Красної, який зумів встояти у «двобої» з тими, котрі свідомо чи не свідомо прагнули його обмовити…

– Бог дає людині стільки, скільки вона може винести, – роздумує духівник. – Священик потребує різних випробувань, але прикро, коли вони – від самих вірних…

Так, очевидно, для людини, котра присвятила себе Богові, є занадто багато безпідставної критики, осуду, пліток… І знову наведу слова священика: – Не треба забувати, що церква – це те місце, де людина звільняється від заздрості, злості і шукає там спасіння, а не реалізації власних амбіцій.

Болісно переймається душпастир нинішніми соціально-політичними негараздами, наводячи слова апостола Петра, що коренем усього зла є грошолюбство. Тому й зневірюються люди. Бо за гроші продали совість можновладці, які не дбають про свій народ… І відродження України тепер треба починати із морально-християнського відродження сім`ї, переконаний священик. Яка сім`я – така й Церква – така й Держава. І священики мають спитати самих себе чи боремося за душу людську. Адже зараз багато пішли вчитися без покликання…

Бо лише священик за покликанням може стати щасливою людиною, яка несе Божу правду, любить її та людей, навіть, грішних, а також усвідомлює потребу самому служити вірним, а не щоб служити йому. Це – кредо всього життя парафіяльного священика з Красної о. Івана Бойка.

Минулої суботи на свято Різдва Івана Хрестителя він відзначив свій 70-й день народження. Після Богослужіння у Краснянській церкві його тепло вітали Ланчинський отець-декан Василь Ткачук, котрий зачитав вітальний адрес від Правлячого Архиєрея єпископа Коломийської єпархії УГКЦ Василія Івасюка, а також численні вірні, гості з інших парафій. Довгих і щасливих Вам літ ревного служіння у Винограднику Господньому, отче-мітрате Іване!

Леся ДУТЧАК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!