Війна на східній Україні поступово стає прожитковим мінімумом українця мирної території. П’ять років невідомості, невизначеності, нерозуміння, але водночас п’ять років відродження нації, укріплення рідної української мови, історії, культури… Хто не з нами – той проти нас, ствердно говорить нація. У цій гібридній війні, де за мир ніби бореться весь світ, тільки українці втрачають, тільки їх: щирих, мужніх, сміливих щораз гине на фронті – на Східному фронті, де й досі без змін…
Із вторгненням російських військ на сході України із 2014 року і досьогодні українському десанту випало чимало героїчних і водночас трагічних сторінок в історії війни. Вояки одного з підрозділів, а саме 3-я батальйонно-тактична група 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, які дислокуються у Чернівцях, виконували бойові завдання у найгарячіших точках Луганської області, обороняли українські міста і бойові позиції Щастя, Штормове, Біловодськ, Сватове, Лисичанськ, Станиця Луганська, приймали ворожий вогонь на себе у луганському аеропорту.
Пліч-о-пліч із бойовими побратимами на варті спокою українців і захисті своєї Богом даної землі перебував десантник із Надвірнянщини, уродженець Ланчина Роман Кузьмин із позивним «Оператор».
Із дорослим сумом і тугою за втраченими друзями Роман поділився своєю історією, яка назавжди вписала у його життя гібридна війна з не менш гібридним московським ворогом.
«Пригадую, якраз розпочалась 4-а хвиля мобілізації, на той час мені було 29 років, принесли повістку з військкомату. Я працював на ТК «Буковель» оператором відеоспостереження і, отримавши повістку, прийняв рішення вступити до лав Збройних сил України та відправитися на Схід. У лютому 2015-го поїхав на 2-місячну підготовку в навчальний центр ВДВ у Житомирі. У квітні мене зарахували кулеметником 3-ої батальйонно-тактичної групи 80 окремої десантно-штурмової бригади, що дислокувалася у Чернівцях. Того ж місяця у складі більше 500 військовослужбовців нас відправили у зону проведення бойових дій, а саме на територію Луганської області…
Мама? А що мама… дізналася в останній момент… Як і кожна, просила не йти. За час мого перебування на війні вона від хвилювання захворіла на цукровий діабет. За це особисто відчуваю провину. Вона молилася за мене, я це відчував і за це їй ДЯКУЮ. Пригадую, коли прийшов у відпустку, то навіть не попередив рідних. Зайшов у формі втомлений і бородатий додому, мама заплакала і казала, що вже не відпустить, та я знав, що буде все одно по-моєму, так і трапилося…
Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, і я пишаюся, що мені випала честь належати саме до цього роду військ. Бути десантником – це не просто стрибнути з парашутом, це стрибнути вище своїх можливостей заради своєї держави. Я не можу назвати себе націоналістом, скоріш патріотом, але, як на мене, ці два поняття тотожні одне одному. Розумію так, що Україна – це твоя Батьківщина і вона як рідна матір – одна на світі, тож як вірний син своєї неньки України повинен її обороняти.
Не потрібно зайвий раз нагадувати, в якому стані перебували українські війська у 2014 році, однак військовим спорядженням нас забезпечили максимально. Віддати належне все ж потрібно саме волонтерам. Із Надвірнянщини до нас навідувались волонтери БФ «Свобода. Гідність. Перемога». Коли виникали якісь потреби, я особисто телефонував до депутата Івано-Франківської обласної ради, волонтера, односельчанина Михайла Іваночка і він передавав необхідні речі. Також до нас навідувався один із найпочесніших, якщо можна так назвати, волонтерів – Серій Притула. Привозив нам дороговартісні тепловізори, акумулятори, термобілизну. Харчування було теж порівняно хорошим і цим завдячуємо волонтерам. Зброя, здебільшого, «старенька», але у наших руках ставала неабиякою бойовою. Довго чекали на прибуття ДШК – великокаліберного кулемета. Хоча він виявився радянського зразка, та я як кулеметник одразу, так би мовити, «подружився» і прикрити своїх попереду було чим.
Щоб Ви розуміли, Високомобільні десантні війська Збройних сил України (ВДВ ЗСУ) – це окремий рід військ, який призначений для дій у тилу противника. Попереду нас на бойових позиціях перебували піхотинці, а ми надавали вогневу підтримку та виконували окремі бойові завдання. За рік наш підрозділ побував на всій практично лінії фронту Луганщини. Це – Станиця Луганська, Лисичанськ, Штормове, Біловодськ, Щастя, Сватове.
Місцеві жителі виявилися різними, самі розумієте… Часом виникала негативна інформація про українських військових, тому, коли ми в’їжджали у той чи інший район, то настрої до нас могли бути негативними одразу. Але по мірі нашого перебування, місцеві бачили, що військовослужбовці не несуть загрози і часто зверталися за продуктами харчування.
На питання, які саме виконували бойові завдання, не можу Вам надати ґрунтовної відповіді. Скажу так: це складно, адже, отримавши завдання, ти повинен сконцентрувати всі зусилля на його виконанні, бо часто від цього залежить життя побратимів, які на позиціях. Також і твоє життя під загрозою. Опинившись у небезпечній ситуації, людина завжди намагається передбачати можливі варіанти і вибирати з них оптимальний. Коли ви знаєте, в яку точку прибуваєте, то намагаєтесь на карті її знайти – подивитися, який там ландшафт, умови. А коли ви не знаєте куди, тоді оця невідомість породжує, скажімо, не надто приємні здогадки. Головне, відправившись на завдання, повернутися живим…
Так, були бойові втрати… Під час виконання бойового завдання (із сумом пригадує Роман) гинули бійці. В одному з таких загинув побратим із Прикарпаття на псевдо «Нацик». Я і досі не відвідав його могили… ще не наважився, але обов’язково це зроблю.
Ні, «сєпарів» у полон не брали (сміється)… Я особисто не бачив їх та й відверто не хотілося, ми не вели з ними жодних перемовин чи якогось «товарообміну», як чув бувало. Ми їх знешкоджували і цього цілком достатньо.
Війна – не несе яскравих позитивних спогадів. Багато пов’язано з побратимами, яких ми втратили, з якими був знайомий, мав плани на ротацію, на якісь спільні позафронтові моменти. Ці спогади залишаються на все життя і вони болючі. За час перебування на фронті через підрозділ пройшло багато людей із різних куточків України. Ми і зараз спілкуємось. Це єдиний позитив. Єдність – можна так назвати. У цивільному житті ми, можливо б, ніколи не зустрілися. Так само це стосується наших бойових командирів, волонтерів.
…Про командирів можу розповідати довго. Нам з ними пощастило. Наші командири були бойові, тобто справжні і ми завжди з повагою ставилися до них і з честю виконували бойові завдання. Командир – завжди зразок, повинен показувати стійкість характеру, моральні якості. Трапляються різні моменти, але потрібно тримати себе у руках.
Один нам усе ж таки попався командир-«піджак», але його відверто ігнорували. Тут усе-таки дивно виходить, коли військовий із бойовим досвідом «пасує» перед молодим офіцером через відсутність вищої освіти… Армія, боєздатне військо – це більше практика, теорія – добра штука, але у критичні моменти рідко про неї згадуєш. Мені поталанило воювати під командуванням справжніх воїнів, таких як Пруненко, Ковальчук та Заброцький.
Чи щось змінилося… Перебуваючи на фронті, я дружив із дівчиною. Тепер уже законна дружина (сміється) – Надійка. Вона тоді працювала за кордоном, але, як тільки випадала можливість, то ми постійно телефонували одне одному, а частіше листувалися у соцмережах. Вона дочекалася мене і тепер уже спільно чекаємо поповнення у сім’ї.
Те, що ти повертаєшся з війни іншим, таки правда. Ну може не ТИ іншим стаєш, а твої думки, погляди на життя, змінюється сприйняття всього оточуючого, починаючи від найближчої тобі людини – мами і закінчуючи друзями, знайомими, яких, до речі, одразу стає менше. Я виховувався у звичайній християнській українській родині без особливого патріотичного виховання. Скажу відверто: до війни я був таким, як більшість продовжують бути зараз. Мене не надто цікавили суспільні чи державотворчі процеси, дівчата, клуби і ось всі захоплення. Та в момент, коли ти розумієш, що твоя сім`я під загрозою, що на сході твоєї рідної землі вбивства і повномасштабна війна з щоденними втратами, у той момент виникає одне бажання: захистити і не впустити ворога далі, не дозволити йому відібрати більше ані клаптика твоєї України. Якщо скажуть: треба на війну знову, то що ж – піду не так легко, як тоді, бо зараз є відповідальність поки що майбутнього батьківства, але не знаю іншого виходу, аніж у бою здолати цю московську нечисть.
Зараз я здобув депутатський мандат на виборах до Ланчинської селищної ради ОТГ, є членом ВО «Свобода». Своїм основним завданням вбачаю відстоювання інтересів учасників бойових дій, їх права на пільги та земельні ділянки в ОТГ. За короткий термін свого депутатства я встиг зрозуміти, що й у цій справі доведеться нелегко. Хоч і мирно довкола, та завжди знайдуться ті, котрі звикли воювати «папірцями», а подекуди й «законами».
Не знаю, як і що саме чекає нас, українців, у майбутньому, але точно це буде ПЕРЕМОГА НАД МОСКВОЮ! Ніхто не загинув у цій війні марно і жодна жертва не залишиться забутою цьому «братньому народу». Слава Україні! Героям Слава!»
Це було не перше інтерв’ю за час війни, але перше цього року… Можливо, це прозвучить дивно, але війна теж має властивість змінюватися і зараз вона не та, якою була у 2014-му чи 2015-му році. Хоча українська нація також уже не та і хай кожен судить по собі.
Вікторія ТОРЕС,
член НСЖУ.
Версія для друку
533 переглядів
