Уже не перший рік, ще з довоєнного часу, ми стикаємось із фактами масового ухилення від служби в армії – наші молоді хлопці не хочуть виконувати свій конституційний обов’язок, бути захисниками Вітчизни. Проблема не тільки нашого району, а й усієї держави. Це прикро констатувати, із цим потрібно невідкладно щось робити, бо від вирішення цієї проблеми у значній мірі залежатиме рівень безпеки нашої держави. Тому питання здійснення призову на строкову військову службу постійно виносять на розгляд колегії райдержадміністрації.
Чому це питання стосується сфери безпеки держави?
Якщо коротко, то відповідь банально проста: призов, плани призову, якісний склад призовників безпосередньо позначаються на обороноздатності держави. Війна в Україні наочно показала, що найефективнішою зброєю у ХХІ столітті – це не танки, не «Джавеліни», а саме люди.
І ще. Через набір на строкову військову службу в державі формують основну частину людського мобілізаційного ресурсу, тобто таких людей, які у найкоротші терміни здатні взяти в руки зброю, вміло і за призначенням її застосовувати. По-іншому, мобілізаційний ресурс – це резерв спеціально підготовлених людей за різними військовими спеціальностями, який потрібно постійно підтримувати, а в умовах можливої повномаштабної війни ще й нарощувати. У 2014-2015 роках саме наявність достатньої кількості цього ресурсу (мені дуже не подобається це слово – Я. К.) нам вдалося стабілізувати ситуацію на сході України і, навіть, звільнити від окупантів значну частину захоплених територій. Тоді, як відомо, здійснили шість, у цілому успішних, хвиль часткової мобілізації, через яку пройшли 200 тисяч військовозобов’язаних. Якби не виявилося у нас цього ресурсу, то не відомо, де б зараз проходили межі підконтрольних Україні територій. Про це потрібно пам’ятати. Що робити в цій ситуації?
По-перше, що лежить на поверхні, потрібно на державному законодавчому рівні посилити відповідальність призовників за неявку на призовні комісії райвійськкоматів. Нехтування виконанням військового обов’язку призовниками починається саме тут. У Правилах військового обліку призовників і військовозобов’язаних чітко сказано, що «у разі, коли за будь-яких обставин повістка не надійшла, громадяни призовного віку прибувають до призовної дільниці у десятиденний строк із дня початку відповідного чергового призову на строкову військову службу, визначеного указом Президента України».
Призов традиційно відбувається в один і той же час двічі на рік. Тобто, уже після 10 квітня та 10 жовтня щороку появляються правові підстави для притягнення до відповідальності всіх, котрі не прибули на призовну комісію. Це робиться не завжди і міра покарання не така вже й сувора. Приміром, під час призову навесні ц. р. на призовні комісії не з’явилось 1910 осіб. Із них тільки 240 осіб притягнуто до відповідальності. Зрозуміло, що посилення правової відповідальності призовників додасть усім роботи і клопотів, але без наведення елементарної дисципліни у цьому питанні ставатиме усе важче забезпечувати призов.
Показовою у цьому сенсі стала судова справа, яка набула великого резонансу в державі Ізраїль щодо репатріантки з Росії Яни Горелик, яка свого часу разом із батьками прибула до цієї держави і набула громадянства. Коли ж настав час їй виконувати військовий обов’язок, виїхала у Канаду. Через значний проміжок часу вона знову приїхала в Ізраїль на весілля до своєї сестри та потрапляє у руки правосуддя. Нехай її ізраїльська Феміда і не дуже суворо засудила, але ця жінка – в Ізраїлі військова повинність поширюється на всіх жінок – понесла заслужене покарання. Треба, щоб щось подібне траплялось і в нас. Ми зміцнюємо свою обороноздатність не тільки новими зразками військової техніки, але й своєю дисциплінованістю.
По-друге, потрібно шукати нові підходи у патріотичному вихованні підростаючого покоління.
Небажання призовників виконувати військову повинність множить на нуль усю нашу роботу із патріотичного виховання. Розумію, наскільки складно в умовах війни, у т. ч. інформаційної, економічних та соціальних негараздів здійснювати ефективно цю роботу. Але державі життєво необхідні громадяни, котрі вміють не тільки промовляти правильні слова про любов до Батьківщини, але психологічно і практично на рівні необхідних навиків готові її захищати. Ця готовність остаточно формується саме на службі в армії.
По-третє, необхідно розгорнути масову інформаційно-роз’яснювальну роботу з метою формування правильного відношення до виконання військового обов’язку та переконливої громадської думки щодо служби в армії. Повертаючись до вищезгадуваного суду, важливо додати, що в Яни тоді також знайшлась якась незначна частина «доброзичливців-адвокатів», котрі стверджували, що вона нічого особливого і протиправного не вчинила, що її не варто судити. Але переважна більшість громадськості виявились на боці ізраїльського правосуддя, бо громадяни Ізраїлю добре розуміють, що виконання військового обов’язку кожним громадянином є питанням життя і смерті їхньої держави.
Це треба розуміти й українцям: ніхто, крім нас самих, нашу державу не захищатиме; для того, щоб жити у мирі, треба готуватись до війни. Якщо сьогодні любляча і дбайлива мати якось, даруйте, «відмаже» свого сина від служби в армії, то у перспективі вона вже не зможе це ж зробити по відношенню до свого улюбленого внука, якого вже якась інша держава посилатиме на службу в армію чи, може, і на війну, як це вже траплялося у нашій трагічній історії. Треба розуміти і те, що, якби в 2014-му ми мали б таку сильну армію, як зараз, то війни могло б і не бути. Путін і К., знаючи про слабкість нашої армії, не побоявся розпочати відкриту війну проти нашої держави. На жаль, в оцінці можливостей нашої армії він особливо не помилявся. Помилився він в оцінці українського громадянського суспільства, яке знайшло в собі сили протистояти агресії.
І ще. Не треба думати, що «якось без мене чи мого сина обійдеться». Не обійдеться.
Не треба думати, що призов – це проблеми військкомату і начальників ВОС. Це проблема всіх, бо вона стосується нашої безпеки і торкається кожного, бо оборона, обороноздатність держави це – спільна справа.
Не треба боятися служби в армії за призовом. Зараз не страшніше служити в армії у порівняні з радянськими часами. А Указ Президента України від 24 вересня 2014 року № 744 неухильно виконується: нікого в зону проведення АТО – чи вже тепер ООС – примусово не посилають. Якщо хтось із призовників і підписує контракт, то це його особистий вибір, вибір справжнього чоловіка, яким треба гордитись.
Потрібно на всіх рівнях: школа, сім’я, військкомат, церква, громадські організації, вести необхідну роз’яснювальну роботу з призовниками, здійснювати індивідуальний підхід у роботі з ними.
Плани призову за радянськими мірками у нас зовсім невеликі: по 2-3 чоловіки від ради і пропорційно до чисельності населення, більше від ОТГ (об’єднаних територіальних громад). Здійснюючи індивідуальний підхід до підбору громадян на строкову військову службу, можна досягти ще й покращення якісних показників: армії потрібні вмотивовані, із високим рівнем інтелекту люди, які можуть у короткі терміни оволодіти сучасною зброєю, яка у все більшій кількості поступає у війська. Тому на це треба звернути особливу увагу. Армії не потрібні випадкові люди. Потрібні кращі. Які вміють воювати не числом, а умінням.
Соціологічні дослідження показують, що суверенітет і цілісність нашої держави для переважної більшості наших співвітчизників є абсолютною цінністю. Це на ділі підтвердилося у 2014 р. з появою добровольчих батальйонів, волонтерства, масових пожертвувань громадян на потреби оборони. Це дає впевненість у тому, що якісні зміни у питаннях призову будуть, треба змінювати підходи у роботі, а до призову ставитись, як до спільної справи та інтересу («республіка»): і військкоматів, і органів державної влади, і закладів освіти, і найширшої громадськості, які стоять на тому, що Українська республіка є і має бути суверенною державою.
Ярослав КІНАШ,
головний спеціаліст відділу з питань запобігання та
виявлення корупції, оборонної і мобілізаційної роботи апарату РДА.