Своєю персональною виставкою світлин, приуроченою до свого 55-ліття, Ярослав Лозинський уже півсерпня привертає увагу відвідувачів у вестибюлі і на сходовій клітці Надвірнянської центральної районної бібліотеки.
У наш шалений скомп`ютеризований, згаджетизований світ і день, миті котрого чи не кожен – від дитини до поважного віку людини – намагається зафіксувати, а також себе, рідних, близьких чи якусь подію на персональний мобільний телефон або цифровий фотоапарат і милуватися усім цим у неосяжній кольоровій гамі, наш автор досить переконливо, об`єктивно і наполегливо відстоює свою точку зору і своєрідно протистоїть такому всекольоровому шаленству і всеохопленню (про професійність і майстерність годі тут мовити!) своїм солідним творчим фотодоробком, озаглавленим «Чорно-білі миті життя».
Коли вдивляєшся, мов би поглинаючи і пропускаючи через власне серце і душу його виставкові світлини «Осінній ліс», «Рілля», цикл про Верхній Майдан, «Пейзаж із храмом», серію фоторобіт про річку Ворону, «Засніжений кущ», «Самотній песик», «Дума про небо», цикл про дощ і ще кілька їх десятків, то мимоволі віриш, що своєї ролі, призначення, суті і до глибини правдивого відтворення і мистецької таїни чорно-біла фотографія не те що не втратила, а якраз ці всі та ряд інших позитивних якостей вона лише по праву здобуває, залишаючись у жанровій палітрі видом, цілком не зникаючим, а таким, який має чималий ще не до кінця осмислений і втілений величний, глибинний смисл, людську привабливість і потребу дня нинішнього.
Ярослава Лозинського і хвилює, і зацікавлює, і спокою не дає кожна рисочка небаченої краси краєвидів і пейзажу у його рідному Верхньому Майдані (а, може, жителі цього села, його влада з поміччю краєзнавців і небайдужих краян усе-таки зможуть вернути долю і славу Горішнього Майдану – історичного і неперейменованого?!), його мальовничих околиць, округ, будівель, вулиць і вуличок, кутів, пасовищ, вигонів, галявин, лісових куточків, жителів села і мешканців лісу, річок, джерел і струмків, ярків і долин та багатства ще не згаданих інших див природи. А ще старається він своєрідно заглянути у душу людини, передусім, сільської, потомственної, з віків прив`язаної до землі і працьовитої на ній та коло неї.
Мене й досі тримає у творчому нерозгаданому тонусі, у мистецькій загадковості майстерно виконана Ярославом Лозинським ілюстрація обкладинки до видання творів письменника Василя Левицького «Великий день. Пізнє літо», яке побачило світ у Надвірній у 2010-му (на превеликий смуток, ми рано втратили цей молодий письменницький талант Стефаниківського і Тютюнниківського штибу у 33-річному віці). Непросто розгадати, як він влучно, до найтонших деталей «зловив»-відгадав мою пропозицію-задум щодо оформлення обкладинки книжки, котра за ці роки перетнула межі рідної письменникові Красної і Надвірної, Чорної Тиси і Ясіні на Закарпатті, Івано-Франківська, Коломиї, Львова, Києва, Тернопілля, Буковини, Кіровоградщини, Кривого Рогу, Одещини, Донеччини і Луганщини, Італії, Франції і Лондонської Публічної бібліотеки у Великій Британії.
Якраз на моменті-миті Ярослава зробити те, чого не можуть вдати інші умільці і власники сучасної фототехніки та технології, на унікальності і правдивості його погляду і творчого нерву зупинився учасник презентації виставки Зіновій Андрійович, Надвірнянський міський голова. Як важливо, переконаний він, у час глобалізації уміти підтримати, оцінити і не розгубити талант, вдатний дивувати своїми чорно-білими митями. Добре, аби такі виставки збирали-об`єднували своєю притягальністю – творчою, мистецькою, навіть загадковістю, побільше шанувальників і тих, котрі такими завдяки аналогічним виставкам ставатимуть.
«Не вірю, що Славко може закопати свій талант», висловився письменник і краєзнавець Роман Киселюк, попередник по навчанню різьбярству і малярству в одному навчальному закладі – у профтехучилищі №14 у селі Івано-Франкове Яворівського району на Львівщині, відзначивши уміння Ярослава вловити основне в екслібрисі. І додав робочого духу: чорно-біла фотографія – унікальна й універсальна – є і буде! А ще побажав (і він у це вірить!) Славкові попробувати свій талант у літературному письмі, бо відчуває, що йому це обов`язково вдасться і приворожить читачів.
Відомий фотомитець, керівник фотостудії «Трембіта» районного будинку культури Роман Глодан (Ярослав Лозинський – багаторічний член цієї фотостудії), котрий приємно здивував присутніх, несподівано дещо запізнившись на презентацію, компенсувавши це, озвавшись кличем-звуком своєї сопілки, спробував назвати Лозинського «Пікассо у графіці». А ще зацікавив родзинкою Ярослава, котру той ховає у своїх… вусах, доброзичливо висловився про творчу Музу, якою є дружина Олена – справжня опора і берегиня сімейного вогнища і злагоди, досвідчений педагог-новатор, котра ощасливила ювіляра новим сучасним фотоапаратом. А ще разом радіють-не натішаться сином Володимиром – інженером-комп`ютерником райвідділу освіти, дочкою Ларисою – магістром фізичного факультету Прикарпатського університету, невісткою Галиною, яка закінчила економічний факультет Івано-Франківського університету нафти й газу. А ще Ярослав із дружиною побудували ошатну хату-оселю – домашнє родинне гніздечко-кубельце. Миру і щасливого сонячного дня у ньому!
Десяток рис, заслуг, умінь і талантів Лозинського: його безвідмовність і щирість, авторство десятків (чи не сотень?) екслібрисів, шаржів, ілюстрацій, витинанок, живописних і графічних робіт, писанок та інших творів, які прикрашають бібліотеки у Надвірній, участь у створенні картинної галереї у Надвірній перелічив друг і кум Ярослав Лазорко і перекинув родинну віть-зав`язь до Славкового діда Юрка, котрого знали у селі як умілого ткача. А зараз Лозинський, як своєрідна прикарпатська мистецька скарбниця, потребує пошанівку у виданні альбому його авторських робіт.
Фотороботами Ярослава Лозинського повниться сайт села Верхній Майдан. Його живописна робота є навіть у храмі у Гвозді. Він – автор оригінального портрета талановитого композитора, музиканта, співака, поета Володимира Івасюка, загибель якого у травні 1979-го й досі залишається загадковою і в таємниці. Його вихованці гуртка «Цифрова фотографія» Надвірнянської станції юних техніків є призерами обласних галузевих змагань, виставок і конкурсів. Про це нагадали односельчани керівник згаданого навчального закладу Василь Гайдаш та вчитель Ярослав Свідрак. Пролунала пропозиція, котра не позбавлена життєвої реальної підтримки, щодо ширшого і предметного ознайомлення з творчістю місцевих художників, різьбярів, гончарів та інших умільців народного ужиткового мистецтва варто подумати про організацію і створення тематичних кутків, виставок, зокрема, і пересувних, відеороликів і відеофільмів, телепередач і газетних тематичних добірок, видання тематичних буклетів і брошур, в яких пропагувати і висвітлювати їх творчі доробки. Робити спроби творити аналогічні заходи і виставки, кооперуючись з творчою інтелігенцією та майстрами сусідніх районів. Словом, митцям варто самим активніше пропонувати себе учнівській молоді і громаді краю шляхом промоцій, зацікавлених зустрічей-дискусій. Щоправда, без доброзичливого внеску доброчинців тут не обійтись.
Прийняв Ярослав теплі щирі вітання із 55-літнім ювілеєм й успішною творчою виставкою того презентаційного дня від колег-бібліотекарів Галини Волошин, Марти Кушнерчук, Галини Гайдук і Галини Дем’янчук, поета Василя Угринчука із Переросля, художників Мирослава Гомзяка і Миколи Гаврилюка із Надвірної.
Мало не з семирічного віку подружився він із фотографією. Донині вдячний першому учителеві у цій царині, сусідові Петрові Андрейчуку, котрий разом зі своїм сином навчав і Славка знимкувати. Не забудуться перші фотоапарати «Смена» й «Этюд». Навіть примудрявся з колегами виготовляти фотографії під час строкової військової служби (як не дивно, у кабінеті командира, коли той відлучався на екзаменаційні сесії), хоча таке там суворо забороняли. Хресна мама Катерина Лозинська, нині покійна, подарувала «Зеніт», з яким захоплення світлописом стало професійнішим. А вже як мистецтвом фотографією-світлиною, фотографуванням-світлописом зацікавився, навчаючись на художньо-графічному факультеті Івано-Франківського педінституту. Прислужилися при цьому фахові журнали «Советское фото» і відновлений у Львові у демократичні часи «Світло і Тінь». І нині без нього не обходяться районні й обласні фотовиставки та й на всіх Гуцульських фестивалях фотомайстер Лозинський у пошані.
Дивосвіт, який оточує Ярослава і котрий він малює, вирізьблює, фотографує, витинає, пізнає у своїй уяві (а там – величезний пласт ще неосягнутого, незбагненного, непромацаного, непрощупаного і невідчутого досі тобою) не просто зачаровує, а кличе, зове, притягає митця у свою незвіданість, аби її красу, цінність і величність передати людям. А вони її обов`язково оцінять, бо залишатись до творчості Ярослава Лозинського абсолютно спокійним не можна. Пізнаваймо його мистецький дивосвіт.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»
Версія для друку
1,000 переглядів
