Газета по-надвірнянськи
 

ГРАНІТ НАУКИ

7 вересня 2018, 11:03 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 10 переглядів

(Образок)

Перший курс філологічного факультету здавав мовознавство. І коли б ви думали? На самий Святий вечір. Щасливці першої групи пакували валізи і мчали на Львівщину, Тернопільщину, Житомирщину – вони склали іспит до обіду. Повезло… Для студентів другої групи екзамен розпочався о чотирнадцятій годині. А на початку січня день куценький, як дитяча сорочечка.

За екзаменаційним столом сидів новоспечений кандидат філологічних наук Петро Петрович Ващук. Щоб надати обличчю ще більшої суворості, одягнув окуляри. Лице його видавалося схожим на кругленьке червоненьке стигле яблуко. А погляд вимогливий: так і пронизував крізь скельця окулярів майбутніх філологів до самих кісточок. Відправляв у коридор повторювати прослухане на лекціях. Та структура мовознавства плуталася із системою і студент Лук’ян ніяк не міг їх розрізнити.

Мирослава з Наталею посідали під дверима на «дипломати» і наспівували тихенько складену під час лекцій пісню:

Бідні наші головоньки,

Що маєм діяти?

Через теє мовознавство

Тре` філфак лишати!

Бувалий студент Михайло, старшокурсник, поважно походжав коридором і, нарешті, піднявши палець угору, філософськи прорік:

– Боронь, Боже, щоб ви назвали мовознавця Бураківського – екзамен не здасте.

Які відносини у Петра Петровича з відомим мовознавцем – ніхто не знав. А Михайло не хотів розголошувати таємницю.

Олеся стояла в кінці коридора, вдивлялася у маленьке віконце, за яким на землю плавно опускалось сніжне пухнасте диво. Незабаром настане тиха ніч, ясна ніч – народиться Ісусик. Як хочеться до батьківської хати, почути на рідному кутку першу дитячу колядку. Квиток на автобус Олеся взяла передчасно. Та її чомусь не викликають – за списком вона майже остання.

Нарешті студентка перед екзаменатором. Петро Петрович запитує про авторські неологізми й Олеся називає поезію Павла Тичини «Не дивися так привітно…», а там неологізми: яблуневоцвітно, ясносоколово… А пізніше – ще питання… Нарешті прискіпливий викладач бере залікову книжку і … ставить «добре». Олеся полегшено зітхнула: пора додому. Може, встигне на останній автобус до села?

Взявши залікову книжку, аж тепер помітила, що у куточку, за останнім столом, сидить сивоголовий професор Микола Миколайович Коваленко, який читав на першому курсі лекції з мовознавства. Олеся тихесенько привіталась, а професор узяв її за руку і прошепотів:

– Іди колядуй, Олесю…

І стільки в тих словах відчулося тепла, щирості, якогось батьківського піклування чи благословення, що дівчина зі сльозами на очах «вилетіла» з аудиторії.

Вечоріло. Морозець пощипував за щоки, мерзли ноги. Сумка виявилась важкенька: гостинці для батьків. А ось і автобус до райцентру. Присівши, ледь не задрімала, заколисана колядкою, яку ввімкнув сміливий водій, бо в середині сімдесятих нечасто лунали колядки в громадських місцях.

Не зчулася, як автобус прибув до райцентру. Швидко зійшла, подякувала водієві.

До села не було вже автобуса – поїхав. Не встигла… Добиралась чотирма видами транспорту. Колишній однокласник підвіз вантажівкою аж за линвовий міст.

Дівчина просто бігла до рідної хати – звідки бралася сила? Аж раптом дитячий голосок, мов дзвіночок: «…пастушки з ягнятком перед тим Дитятком…».

Вікно рідної хати. Ялинка освічена гірляндами. Дівчина витирає сльози. Старенькі самі вечеряли: два сини у сусідньому селі оженилися, третій подався на Північ видобувати нафту, а сестра Марія на Харківщині відпрацьовувала три роки після закінчення педінституту – теж не приїхала.

Олеся почала колядувати: «Во Вифлиємі нині новина…».

– Анно, хтось колядує під хатою, чуєш?

– Спи, старий, то вітер звіявся, захурделило – знову нанесе снігу.

Та батько припав до шибки і скрикнув:

– Та то наша студентка!

– Іване, швидше відчиняй двері! Як воно бідне добралося аж із Станіслава у такий мороз?

Олеся в хаті, роздає гостинці, на які зекономила зі стипендії. Батьки плачуть, обнімають свою «мізинку».

У хаті тепло, пахне кутею, узваром, дідухом і чимось до болю рідним і таким милим із дитинства.

Дівчина сідає за стіл вечеряти. Присідають і батьки. Мати розтирає долоні доньці, а батько подає з печі теплі капці. «Господи, хай ця ніч ніколи не закінчиться», – заколисує думка Олесю.

– Де спатимеш, донечко?

– На печі.

Мама розстелила на печі, поклала під голову ще дитячу подушку. Дівчина миттю заснула. Їй снилася «…красна паннонька та й Олесонька…».

Парасковія Лахва-Гуцинюк,

с. Пасічна, Козирки.

9 серпня 2018-го.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!