Газета по-надвірнянськи
 

Непохитна віра у працездатний завод

7 вересня 2018, 11:31 | Рубрика: Людина та її справа, Свята Версія для друку Версія для друку 143 переглядів

Чи вірилось-думалось Василеві Дутчаку під час навчання у Дрогобицькому нафтовому технікумі, чи коли після армійської служби у неблизькому 1969-му почав працювати помічником оператора на нафтопереробному заводі, що простелиться його життєва й трудова стежина до відповідальної посади – головного інженера, першого заступника голови Правління ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття», що через чотири десятиліття праці на заводі захистить дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук, удостоїться звання члена-кореспондента Української нафтогазової академії та почесних звань Заслуженого працівника промисловості і Почесного нафтопереробника України, Подяк Прем`єр-міністра та Президента України.

дутчак

А ще чи передбачав, що, закінчивши у 1978-му заочний факультет Львівського політехнічного інституту, через роки неодноразово очолюватиме державну екзаменаційну комісію тут на кафедрі хімічної технології переробки нафти і газу.

Непросто зараз, коли на життєвому видноколі заяскравіли-засріблилися сім десятків літ, і самому в цьому зізнатися і повірити. Але й на те є винагорода за працьовиті, сповнені звитяги нафто­переробницькі заводські роки. Хіба що чи не найщасливіші і наймиліші є миті і хвилини невимушеного спілкування з п`ятирічною онучкою Андріаною (а вона є п`ятою і наймолодшою з онуків у дідуся Василя і бабусі Марії), котра полюбляє заглядати у кольорові друковані заводські альбоми-видання і запитливо заглядати у вічі: «То ти, дідусю, усе це створював і працюєш тут?», змушують задуматися і переконують, що свої роки недаремно віддав для того, аби розвивався рідний завод, а з ним і місто Надвірна та наш край…

онука

Із допитливою п`ятирічною внучкою Андріаною дідусь Василь і бабуся Марія мусять повсякчас бути готовими спілкуватися на рівних.

сім

Радість у родинному колі: Василь Дутчак із дружиною Марією Миколаївною, дочкою Мирославою, онучками Ольгою і Марією, зятем Володимиром, внучками Анною та Іриною, сином Святославом і невісткою Розалією.

Від такого теплого, задушевного замилування думка перекидається до гіркого, позначеного післявоєнною гіркотою, жорстокістю і несправедливістю, спогаду про насильницьке виселення за любов до України родини Дутчаків із рідного села Раковець Богородчанського району у 1951 році у Тюменську область. До 1959-го терпіли там поневіряння батько Михайло Федорович (прекрасний сільський господар, будівельник, стельмах), мама Євдокія Василівна та Василь із сестрами Марією й Ольгою. Якраз цей момент-біографічний штрих став на заваді, коли зайшла справа про призначення Василя Дутчака у 1987-му головним інженером нафтопереробного заводу. На щастя, тодішньому директору Левові Бунію вдалося переконати і доказати «спецорганам», що кандидатура достойна і гарантувати її персональною відповідальністю своєю рекомендацією. І подальші заводські роки довели правильність такого вибору.

«Я переконався, що це прекрасна людина, з якою, як мовиться, можна без сумнівів йти у розвідку, – згадує Лев Буній, котрий майже два десятки років очолював колектив нафтопереробників. – Мене й досі подивовує сумлінність, високий професіоналізм, щирість, надійність Василя Михайловича. Він – порядний сім`янин. Своєю працею і внеском насправді домагався зміцнення розвитку заводу, нафтопереробної галузі й енергетичної незалежності України. Зичу йому й надалі такого робочого настрою, розміреного поступу і впевненості, хоч знаю, що в нинішніх умовах це непросто», резюмує ветеран-керівник.

Нинішній голова правління ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» Ігор Юркевич, як представник молодшого покоління заводчан, з приємністю відзначає людяність і порядність Василя Дутчака, вважає його своїм і багатьох заводчан справжнім наставником, помічником, навіть, заводським батьком. Школу Дутчака пройшли чимало спеціалістів і робітників.

«Проста, скромна людина, без особистих амбіцій і зазнайства. Просто не здатний образити когось. Досконало знає свою роботу. Змінювалися керівники заводу, а він залишався надійним і незмінним головним інженером», – така небагатослівна і по-людськи щира оцінка й відгук Ігоря Юркевича про свого колегу.

Заступник голови правління, технічний директор ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» Роман Гончарук згадує, що із Василем Дутчаком познайомився, коли почав працювати головою Надвірнянської райдержадміністрації у 1997-му. «До цього, працюючи у будівельній індустрії Прикарпаття у 1980-х роках, я знав, що на нафтопереробному заводі є знаючий і висококваліфікований головний інженер Василь Михайлович Дутчак, – ділиться враженнями Роман Гончарук.

– Із відгуків колег я довідався, що ця людина завжди прагнула технічних і виробничих новинок та щоб втілювати прогресивні методи будівництва, коли тривала реконструкція заводу… Через скельця своїх окулярів ця людина заімпонувала мені допитливим поглядом… Протягом двадцяти років ми з ним – однодумці. Вражає його самодисципліна і самоорганізація. Він уміє організувати колектив, до якого ставиться з увагою, чуйністю і вимогливістю. Василь Дутчак був довіреною особою на виборах Президента України у 1999 році».

Сам ювіляр вважає, що нафтопереробний завод – ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» – на нинішній день є працездатним, лише потребує своєрідної виробничо-технічної ревізії-реконструкції. Якби існувала воля акціонерів відновити і запустити знову виробничий цикл, то це стало б доброю надією та фактом відродження віри і збереження золотого фонду спеціалістів-заводчан, це стало б великою надією і для Надвірнянщини, і для Прикарпаття. Він вірить у здоровий глузд, що нафтопереробне виробництво у Надвірній обов`язково отримає нове життя, від чого суттєво зміцниться енергетична незалежність нашої держави. Василь Дутчак з гордістю розповідає, що чимало фахівців – надвірнянських нафтопереробників трудяться на нафтопереробному підприємстві у Кременчуці, раніше трудилися у Дрогобичі, у керівних структурах паливно-енергетичної галузі України і колишнього Союзу. І з вдячністю згадує свою трудову заводську школу, яку пройшов, і знання й досвід якої засвоїв, попередніх директорів заводу Миколи Ноцека, Петра Ковальчака, Лева Бунія, головного інженера Григорія Наливайка та керівника парафінового виробництва, згодом керівника галузевого науково-дослідного інституту Григорія Чередніченка та добрий десяток інших. Вдячний їм за вміння прилучити до своєї власної і значно розширити його, як молодшого колеги-фахівця, світоглядну ауру – життєву і виробничу.

У його пам`яті – незабутні відвідини і душевні спілкування у святкові дні з легендою Надвірнянського нафтопереробного заводу Юлією Солдак, яка 20 років керувала ним. Вона – латишка, фронтовичка. Її духом і поривом, як керівника і патріота заводу, варто пройнятися багатьом у наші дні.

Як автор цього матеріалу, котрому небайдужа упродовж десятиліть і в наші дні доля «Нафтохіміка Прикарпаття», трудовий колектив, трудові династії та висококваліфікованих спеціалістів якого шаную і поважаю, і доля Надвірнянщини небайдужа, довершую і стверджую свою розповідь тим, що Надвірнянський нафтопереробний завод (до цієї назви краяни і заводчани традиційно, мабуть, чи не найприхильніші) уже у своє 120-річчя заглядає. Зуміймо усі – безпосередньо причетні і менш дотичні до нафтопереробної справи – відстояти і відродити створене руками, розумом і досвідом сотень і тисяч робітників, спеціалістів і керівників підприємство, яким обов`язково пишатимуться, що воно не лише розташоване у центральній частині Європи, але й прикрашатиме й збагачуватиме Україну та Європу.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!