Газета по-надвірнянськи
 

Високохудожнє 13-те видання Романа Киселюка

7 вересня 2018, 11:20 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 38 переглядів

Напередодні Дня Незалежності України у видавництві «Дискурсус» вийшла друком чергова 13-та книжка члена Національних спілок письменників і краєзнавців України Романа Киселюка «Горлиця моя гірська».

титульна

У виданні вміщено вибрані твори із 12-х поперед­ніх праць автора: «Камінь Довбуша», «Папороть Чугайстра», «Старого двору ліхтарі», «Друге пришестя ріки», «Поцілунок скорпіона», «Post скриптум любове», «77 неприкаяних строф», «Голос Говерли», «Святе ім’я твоє», «Дух невиказаних притч», «Звізди» та дитячої «Ов-в-ва». Книжка поєднує три розділи «Проза», «Поезія» та гуцульсько-автентичного «Приповідки, примівки, прокльони».

Автор висловлює сердечну вдячність за творчу співпрацю члену Національної спілки художників України Яремі Оленюку та Олегові Савчуку і його сім’ї із Надвірної.

Вл. інф.

«Збагнеш, синочку, вищу суть…»

Пропонуємо авторську вступну статтю Романа КИСЕЛЮКА до його нововиданої книги «Горлице моя гірська», яка присвячена світлій пам`яті його матері Марії із роду Киселюків у Делятині

«Не рви косиці, най цвітуть,

Най сад не повниться журбою»,

Немов сльоза, спливає Прут,

Дитинство збігло за водою.

Не клич… Не доліта вже звук…

Далекий жаль… Гроза, мов кратер.

«Збагнеш, синочку, вищу суть,

Як найдорожче в світі втратиш».

Ся трагічна сторінка, яка по цей день кровоточить у мені, почалася у 1944 році відразу після приходу совітських військ, за якими на західну Україну посунули загони НКВС. У Делятині, точніше, на присілку Площа, жила національно свідома сім’я Станіщуків, яка опікувалася місцевою «Просвітою». По-вуличному їх прозивали Склепарі, бо мали склеп (магазин). Станіщуки не тільки організовували патріотичні гуртки, але й не боялися самі брати в них активну участь, навіть у найбільш переломні для нашого краю історичні моменти – зміни окупантів. І закономірним було те, що ОУН-УПА, організувавши станицю на Площі, призначило саме Юстину Станіщук станичною. Збиралися патріоти на окраїні присілку у хаті Маланюків, куди зносили харчі, одяг, взуття, а також збиралася інформація про розміщення та пересування військ НКВС.

У селі Красна на той час функціонувала підстаршинська школа. Моїй мамі Марії було доручено одне із найскладніших завдань – бути провідником для груп наших вояків на відтінку Площа-Заріччя. Там група передавалася жителю присілку Облаз Ясінському. Мама казали: «Було надто страшно. Легше йти на Облаз із 30-40 озброєними хлопцями, ніж повертатися самій назад, коли довкіл кишіло енкавеесівцями та їхніми зрадниками-«стрибками». Мало хто знав, що останні 5-6 разів провідником для хлопців була моя бабуся Василина, яка боялася за дочку.

Згадую такий випадок. У1991 році після одного із моїх виступів у Яремчому, в день, коли над міською радою вперше нами вивішено синьо-жовту фану, до мене підійшов колишній голова міста Міхайлєнко.

– Ти откудва такой завумний взялся?

– З Делятина.

– Дєлятін большой.

– З Площі – твердо відповів я, дивлячись прямо в очі.

– Я там не одну ночку отдєжуріл. Знал би, сжог би всьо.

Я вкотре переконався, що зайшлі маскалі, прийшовши у 1939 році на Захід України, вчепилися у нашу землю зубами, весь час вигризали все наше, рідне, національне, топили український нарід у його ж крові. І цілком могло бути, що в тому нічному лісі, по якому поверталася додому налякана до смерті вісімнадцятирічна дівчина, в корчах, як гадина, сидів рядовой Міхайлєнко, і важко собі уявити, що би сталося, якби маму спіймали.

А здав провід, на той час перевербований НКВС житель Ослав Антон Вадюк, який навчався у підстаршинській школі у Красній. На другий день із самого ранку маму арештували. Завезли до Яремчого, допитували жорстоко, робили очні ставки із тим же Антоном Вадюком та станичною Юстинкою Станіщук. Остання, зломлена ворогами, заявляла мамі в очі: «Та то ти, Маринько, водила хлопців на Облаз до Ясінського. Що ти си відпираєш. Це я тобі давала таке завдання». Катували найбільше свої ж «землячки»: Квітчуки з Ослав та Гнатюки із Заріччя. Розколотим начетверо буковим поліном били по п’ятах. Від того дикого болю людина казилася і просила Бога смерти, або хоча б вмліти. Та якщо втрачала свідомість, її відливали водою і починали по-новому. І так три місяці по ночах із 2 по 5 ранку. Це могли витримати одиниці. Після тримісячного катування, коли моя бабуся принесла чергову передачу, начальник Яремчанського НКВС Рубан сказав їй: «Кусєюк, следуй за мной!» і завів її у пристосовану трупарню. Спочатку й не зрозуміла, що то лежить мертвою її дочка. Рубан «змилостивився», підкликав дорянського фірмана і заставив його відвести мертву на Площу. Бабуся сиділа над тілом і лила сльози. Напевно, побита танками дорога й відтелепала «мертву», але лише в хаті найстарша сестра бабці Василини Зузі, коли готовила тіло до поховання, замітила крихти життя, які ще теплилися у скаліченому тілі і прокричала: «Подайте зеркало». Побачивши на ньому краплі роси, як вміла почала відтрушувати і відтирати дівчину. І це, дякуючи Богу, їй вдалося.

А зрадник Антон Вадюк, який тричі свідчив проти моєї мами, в дев’яності роки проживав у Снятині і мав «теплу» партійну посаду. Прочитавши мій матеріал про себе в надвірнянській районній газеті, заявив: «Я пам’ятаю твою маму. Я жєлую, що не вбив її своїми руками й тебе відразу».

Сьогодні з позиції часу чи можемо ми оцінити подвиг того покоління, яке поклало на вівтар незалежності України своє життя і свої долі. І чи зуміємо ми їм за це віддячити, і чи взагалі це можна зробити, виходячи із величі їхніх діянь.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!