Газета по-надвірнянськи
 

85-ть прилетіли з листопадом

9 листопада 2018, 12:40 | Рубрика: Людина та її справа, Свята Версія для друку Версія для друку 169 переглядів

У затишному дворику Ангеліни Вдовчин вже господарює осінь, залишаючи свій почерк на рясному падолисті. Мов листки календаря, легенький вітерець гортає жовте листя під гучну мелодію дощу.

Вдовчин2

Про що думається Ангеліні Теофілівні у ту мить, коли вслухається у такі неповторні звуки, що непомітно змагаються із тишею. Напевно, лише тепер, розмінявши дев`ятий десяток літ, Ангеліна Вдовчин дозволяє собі вдосталь насолодитися цією осінньою симфонією листопада. А, здається, ніби вчора молода випускниця Львівського учительського інституту у скромній ситцевій сукеночці приїхала до Биткова навчати дітей нафтовиків іноземної мови.

Її учні залюблені у свою вчительку французької, яка з-поміж інших педагогів повсякчас відрізнялася принциповістю, вимогливістю, що гармонійно поєднувалися з уважністю та чуйністю.

Цих рис людського характеру Ангеліна Вдовчин не розпорошила на життєвих стежинах, за що її поважали однодумці, зле почувалися пристосуванці і… недолюблювали недруги. Для останніх в її безкомпромісній душі не знаходилося місця. Тому у спілкуванні вона завжди почувалася впевненою, а її переконання не змогли похитнути жодні сумніви і страхи.

Народилася у тодішній Дрогобицькій, а нині Львівській, області у селі Страшевичі Старосамбірського району. Зростала у патріотичній родині.

– Моя бабця, – згадує Ангеліна Теофілівна, – мала восьмеро дітей, шестеро з яких склали свої голови в національно-визвольних змагах за самостійну Україну. Батько загинув у 1938-му по дорозі на східний фронт, коли його забрали до польської армії.

Вдовчин

Життя змусило юну Ліну самотужки прокладати собі подальший шлях. Мати, яка передчасно померла, дуже хотіла, щоб донька вчилася. Зберігаючи пам`ять про батьків, дівчині вдалося здобути вищу освіту. На терени Надвірнянщини її привів доб­рий випадок. По закінченні вузу 1954 року вона одержала направлення на роботу в Коломию, де мешкала разом із матір`ю її подруга Меланія, яку скерували до праці у Надвірну. Власне, вона й попросила Ангеліну помінятися місцями роботи, бо не хотіла залишати самотньою стареньку матір. Ангеліна, звісно, погодилась. Через рік молода вчителька поєднала свою долю із Петром, який родом зі Сколівщини Львівської області. З тих пір подружжя Вдовчиних – разом уже 63 роки, протягом яких їхні почуття тільки зміцніли й донині надихають, не втрачаючи з плином часу своєї свіжості і ніжності.

У Битківській середній школі педагогом трудилася до 1962 року. У нафтовицькому містечку й проживала. Звідти спочатку доїжджала і у Пнівську десятирічку, куди згодом перейшла працювати і звідки пішла на заслужений відпочинок. Водночас учителювала за сумісництвом у Надвірнянській СШ №3. Але ніколи не робила різниці між сільськими і міськими дітьми. До всіх ставилася однаково й оцінювала об`єктивно. Ну а діти – вони скрізь залишаються дітьми.

Зі споминів Ангеліни Вдовчин виринає один випадок. Якось випало Ангеліні Теофілівні вчити сина одного з тодішніх районних компартійних посадовців. – Хлопчик виявився кмітливим, але французьку вчив неохоче, – згадує вчителька. – Я ставила йому заслужені «двійки». А коли попередила, що піду до нього додому, він сказав, що пустить на мене… собаку. Тому вирішила зайти до батька на роботу. Розмова відбулася серйозна. Партієць обіцяв поговорити із сином. І згодом цей учень дійсно покращив свою успішність.

А невдовзі Ангеліні Вдовчин запропонували перейти працювати в одну із міських шкіл. Однак, вона відмовилася. Аналізуючи тодішнє викладання іноземної мови у школах, Ангеліна Вдовчин стверджує:

– Тоді в основному надавали перевагу граматиці. Та це – неправильно. Усне мовлення було важливіше. І, коли на педагогічних нарадах ще говорили про лінгафонні кабінети, я завжди у своїх виступах наголошувала, що ніякий лінгафонний кабінет не навчить дитини розмовляти тією ж французькою чи іншою іноземною мовами.

Мої діти вчилися гарно, продовжує моя співрозмовниця, посідали призові місця на олімпіадах різного рівня. А чимало випускників із Биткова і Пнів`я опісля обрали також фах вчителя іноземної мови.

Упродовж сорокалітньої вчительської практики Ангеліна Вдовчин займається громадською роботою. Пік активності припав якраз на 1989-й, коли розпочинався світанок незалежності України. Перевірені на надійність і відданість національній ідеї надвірнянці і жителі навколишніх сіл єдналися та сміливо обговорювали ініціативу організації маштабного віча на Пнівському замку у неділю, 24 вересня 1989 року. І в той час рідко які збори відбувалися без рішучої Ангеліни Вдовчин. Вона запалювала своєю думкою і здатністю критично оцінити ситуацію. Збиралися таємно на конспіративних квартирах, в оселях тих краян, яким довіряли. Поводилися обережно і всіляко зберігали таємницю великої події, щоб інформація про неї не дійшла передчасно до служителів системи. А в переддень віча, у суботу, Ангеліна Вдовчин зайнялася прямою агітацією робітників Надвірнянського управління бурових робіт взяти участь у вічі, безпосередньо в автобусах, якими перевозили робітників до роботи.

І недільний день віча настав. Ангеліна Вдовчин спільно з однодумцями – у перших лавах торує шлях вперед. І донині вона зберегла найяскравіші враження:

– Посходилося дуже багато народу. Люд, у буквальному розумінні слова, дерся вверх по крутих схилах до замку… І це було так символічно. Це був нелегкий шлях до відновлення незалежності.

Наступного дня ініціаторів віча викликали в усі можливі чиновницькі кабінети, штрафували, залякували. Серед лякалок, мовляв, екстремісти могли підірвати нафтопереробний завод і тоді «від вас кісток би не залишилося»… Та всі штучні страхи не зупинили Ангеліну Вдовчин та її ідейних побратимів і коліжанок. Вона з головою поринула у суспільно-політичну течію, що несла за собою зміни. Товариства «Меморіал», «Просвіта», Союз Українок – жодна їх діяльність не обходилася без Ангеліни Теофілівни. Доклала сил, старань і великих зусиль для створення Надвірнянської районної Асоціації інвалідів, яку очолювала упродовж двох десятиліть.

Її щиру і самовіддану громадську діяльність та громадянську позицію цінує Іван Гриджук, редактор газети «Народна Воля»: – Ангеліна Вдовчин, без сумніву, у моєму переконанні жінка – справжня й істинна християнка. Непохитна у своїх національно-патріотичних почуттях і справах. Вона серед небагатьох краян на світанку 1990 року наполегливо, крок за кроком, слово за словом відстоювала ідею про видання першої у нашому краї демократичної газети, якою став «Вісник Надвірнянщини» у червні 1990-го, а згодом «Народна Воля». Вона вміла тоді переконати і не поступитися ні на йоту, коли йшлося про українську державницьку справу.

Громадській роботі вона присвятила більшу частину свого життя на заслуженому відпочинку, не вимагаючи взамін ні нагород, ні подяк, ні інших морально-матеріальних стимулів. Її ніколи не бентежила увага можновладців, а тим більше її відсутність. Бо будь-яка влада – тимчасова, а Україна і нація – вічні, повторює щоразу одвічну істину сільська вчителька. І нині, каже, їй особливо боляче за державу, за народ. – Бо зараз не керують українці, – стверджує Ангеліна Вдовчин. – Якби керували справжні українці-патріоти, ми б сьогодні мали зовсім іншу державу. Нині Україна – в дуже великій небезпеці. Вже дійшли до того, що на вулицях відкрито і цинічно вбивають громадських активістів. Як от, Катерину Гандзюк із Херсонщини. Дуже гірко стає за Вкраїну та її народ.

Незважаючи на деякі труднощі із самопочуттям, Ангеліна Теофілівна каже, що неодмінно висловить свою позицію на президентських виборах навесні 2019-го, підтримуючи кандидата від однієї з партій національно-патріотичного спрямування, симпатиком якої вона є і залишається вже упродовж багатьох років. І чим більше в країні буде відважних людей з твердими переконаннями і стійкістю духу, тим швидше здолаємо всі нинішні негаразди, наголошує громадська активістка, яка і зараз не опускає рук.

Чіткими рухами голкою з ниткою легкою рукою Ангеліна Вдовчин вишиває рушники для внучки Олі і для правнуків Максима-Павла та Евон-Самюела й Івети-Джолін, які далеко за океаном знають і люблять свою прабабусю. На білих полотнах вигаптувано Державний Гимн-славень та «Молитва за Україну» Олександра Кониського.

З ювілеєм, Ангеліно Теофілівно! Нехай ще багато прекрасних листопадів буде у Вашому світлому житті!

Леся ДУТЧАК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!