Газета по-надвірнянськи
 

РЕФОРМИ І РЕФОРМАТОРИ

27 листопада 2018, 11:19 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 11 переглядів

У нас, що не робиться, то на краще, а що на краще – те не робиться

У Конституції нашої держави записано: «Україна є суверенною, незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки… Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо, або через органи державної влади та місцевого самоврядування… Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності… Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю».

У цьому контексті, як прийнято часто говорити, – нічого ні додати, ні відняти. Усе виважено, закономірно, гуманно, цілеспрямовано. Але це в ідеалі, а насправді, все життя у державі –далеке від задекларованого. Діяльність щодо створення своєї правової, демократичної держави розпочалося і практично не припиняється по сьогодні у надто складних умовах. Цьому процесові «сприяє» ціла низка подій, факторів, відносин, тощо. Чому так відбувається? Чому інші держави, у т. ч. і з так званого «соціалістичного табору» давно і назавжди позбулися кабального минулого, а ми тупцюємо на місці і, як маятник, коливаємося то в одну, то в іншу сторону?

Зупинимося на окремих факторах, які на думку автора «допомагають» такому розвиткові подій.

1. «Зросійщення» України. У 20-х роках ХVІІ ст. росіяни на українських землях становили 1% від усього населення, українці – 85%. Найбільше росіян проживали у малозаселених районах Слобожанщини. Наприкінці ХVІІІ ст. чисельність росіян сягнула уже 2,4% або 250 тисяч осіб. У 19 столітті їх міграція у райони Сходу і Півдня держави посилилася і до середини цього століття чисельність перевищувала уже 3,5% або 458 тис. осіб, а кількість українців відповідно зменшувалася до 73,8%. У 1900 році демографія виглядала так: українці – 72%; євреї – 9%, росіяни – 8,8%. Останні, в основному, поселялися у містах – 42,3%, у той час, як українці – лише 5,4%. За освітою росіян налічувалося у 3,4 рази більше, як українців. Після голодомору міграція росіян в Україну посилилася. Так, за період 1926-1939 рр. населення Маріуполя зросло у 5,4 рази, Запоріжжя – у 5,1 рази, Донецька – у 4,5 разів. Темпи стали такими, що населення цих регіонів подвоювалося кожні 5 років. Голодомор і колективізація прискорили урбанізацію особливо за рахунок українців. У загальному, чисельність українців на початок ХХ ст. зросла на 77,1%, а росіян – на 372,3%; частка євреїв скоротилася з 9% до 4,2%, поляків з 4,4% до 0,3 %, німців з 2,1% до 0,1% і т. д. Під різними приводами українців змушували покидати рідні краї і поселятися в окремих «резерваціях» імперії. Виникли так звані анклави: «жовтий клин» (Поволжя), «сірий клин» (Північний Казахстан), «зелений клин» (Далекий Схід), «малиновий клин» (Східна Слобожанщина), а ще Кубань та інші території. Все це робилося свідомо і цілеспрямовано, щоб у майбутньому неможливо відновити українську державність. І сьогодні російські керманичі, їх еліта та і пересічні громадяни галасують про утиски росіян в Україні, про загрози їх існуванню, етнічні чистки тощо і під цими приводами здійснили анексію Криму, розв`язали війну на Донбасі, всіма засобами намагаються дестабілізувати ситуацію у нашій державі.

«Проблема росіян навіть не в тому, що у них був царизм, комунізм. Головне в тому, що вони, судячи зі всього, не зрозуміли, що це означає (Жан Ман-Нансі). Від себе додамо: вони ніяк не можуть відійти від імперського мислення; шовінізм цієї нації пронизує всю її сутність, хочуть, щоб усі або майже всі народи світу танцювали під російську балалайку.

2. СУЧАСНА політика Росії щодо України спрямована на підрив суверенітету і територіальної цілісності держави. Колишня імперія та сучасні імператори ніяк не можуть змиритися з існуванням незалежної держави, яка робить усе можливе, щоб інтегруватися в європейську і прагматичну світову спільноту, приєднатися до військово-політичного союзу з метою гарантування своєї безпеки. Як це може жити і діяти без вказівки та волі Кремля? Це нонсенс. Це нівелює всі зусилля Москви до світової гегемонії, «заважає» поширенню «русского мира» на планеті, зриває плани перетворення Московії у другий за маштабами центр впливу у світі. Для досягнення такого результату вона використовує всі можливі засоби політичного, економічного, ідеологічного, військового впливу. Найтяжче випробування для нас – агресія на Донбасі, яка забрала життя майже 13 тисяч військових і мирного населення. Путін рве і метає, змушуючи Україну капітулювати перед мілітарною потугою Кремля, не дотримується т. зв. Мінських домовленостей; заявив «нас там немає», мовляв, це громадянська війна. Цікаво – чиєю зброєю воюють т. зв. шахтарі і за які кошти він усіма засобами блокує запровадження миротворчої місії на Донбасі під егідою ООН, вимагає окремого статусу даної території з тим, щоб Україна відновила Донбас, його інфраструктуру, не притягувала до відповідальності сепаратистів, а опісля – шляхом т. зв. виборів під дулами російської зброї анексувати Донбас за кримським сценарієм? Не вийде, «товариш Путін»! Українці і вся прогресивна світова спільнота давно проаналізували ваші плани і шляхом санкцій, демократичного тиску, ізоляції Росії на міжнародній арені, змусить вас повернутися у цивілізоване русло, визнати свою поразку у війні на Сході, відшкодувати Україні всі заподіяні матеріальні втрати і т. д. Тільки за цих умов Росія зможе повернутися до світового співтовариства. Найбільшою небезпекою для миру і стабільності у світі сьогодні є Росія.

Московія використовує широкомаштабну підривну діяльність із метою дестабілізації обстановки у середині країни. Чого варті тільки диверсійні акти підриву складів із боєприпасами на Вінниччині, Донеччині, Харківщині, Чернігівщині та в інших місцях, завдавши величезної матеріальної шкоди ЗСУ, довкіллю, а головне – залишивши значну кількість людей без житла, інших засобів для існування. Або т. зв. «гібридна ідеологічна війна», яку ведуть практично цілодобово майже на всіх телеканалах сусідньої держави. Ідеологи «русского мира» до хрипоти, до істеричних конвульсій доказують громадськості свою «правоту», як вони відстоюють мир на планеті, борються із сепаратистами, піклуються про «дружній український народ» тощо, а на практиці – діють із точністю до навпаки. У цьому контексті авторові пригадуються слова діда Яцуня Кінаша із Середнього Майдану, учасника Першої світової війни, який часто любив повторювати слова свого командира, котрий дорікав одному з недисциплінованих вояків: «Ти дурню московський». І на запитання фельдфебеля Якова, що це означає, той відповідав: «Будеш бачити, синку, що той москаль ще буде виробляти у світі». Яким передбачливим виявився цей австрійський офіцер.

3. МОВА. Це – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе і функціонує у суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Ставлення до рідної мови – це свідчення національної свідомості, це – політична проблема, яка завжди у полі зору будь-якої держави. Зрештою, це не тільки засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність вільного і культурного її розвитку, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, тривалий період перебуваючи у складі інших держав, українська спільнота позбулася повноцінного користування своєю мовою. Внаслідок різноманітних заборон, указів, дискримінацій, адміністративо-силового тиску, значна частина українського населення відчужилася від використання рідної мови. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови.

Держава протягом останніх декількох років на законодавчому рівні намагалася врегулювати мовне питання, але до розумної конкретики так і не дійшло через небажання т. зв. «п`ятої колони» погодитися на домінування української мови в усіх сферах суспільного життя, ратуючи за двомовність, особливий статус російської мови тощо. Нарешті, у парламенті зараз відповідно доопрацьовують новий Закон про мови, в якому повинні враховувати: визнання української мови як єдиної державної, статус мов національних меншин, висновки Венеціанської комісії та ін. Усі статті згаданого закону мусять мати чіткий і недвозначний характер, щоб уникнути будь-яких маніпуляцій із цього питання. Повинна бути окрема стаття, за якою високопосадовець, депутат будь-якого рівня, державний службовець, усі, котрі задіяні до керівництва державою та місцевого самоврядування, повинні знати і послуговуватися державною мовою з веденням відповідної документації. Жодних маніпуляцій, окремої думки, підкилимних інтриг… крапка. Дуже любите російську, угорську чи іншу мову – використовуйте її в побуті, а на службі – категорично «ні!». Спостерігаючи за нашими співвітчизниками, які приїжджають на відпочинок у Карпати і розмовляють російською мовою, можна зробити висновок: для повного переходу на рідну мову потрібно, щоб змінилася ментальність, як мінімум, одного покоління українців. У цьому плані визначну роль відводять жінкам-матерям, які повинні прививати любов до рідної мови з раннього віку дитини. Автор не погоджується з думкою соціолінгвістиків «у разі конкуренції двох мов, мова використання якої вимагає менше зусиль, витісняє ту, для вживання якої треба докласти більше сили і енергії». Це – імперське мислення.

4. Церква. Ця інституція відіграє важливу роль (іноді визначальну) на вплив, прояви і діяння населення у державі, в якій воно живе, функціонує, адже психологічний, моральний, духовний стан людини, громади, суспільства – чи не є визначальнішими за політичний, економічний, ідеологічний. Боротьба за уми, душі людей почалася ще на світанку самої цивілізації і продовжується до сьогодні. І там, де існує своя незалежна, суверенна держава, співпраця з церквою та її інфраструктурою, перебуває на належному рівні, а там, де країною керують чужинці, то й релігія підпорядковується їм. Практично в усіх розвинутих демократіях існує незаперечне правило: «Релігія відділена від держави, а школа – від церкви». Насправді, жити у державі та існувати поза її межами, практично, неможливо. Яскравим підтвердженням такого висновку є історія української церкви. Напевно, жодна церква у світі не зазнавала таких переслідувань, гонінь, заборон, утисків, як українська, у т. ч. й УГКЦ. З моменту Володимирового хрещення і до 1686-го Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату. Але після «переходу» Київської митрополії до Московського патріархату про пряме спілкування з Константинополем не було й мови.

У Москві не хотіли відмовитися від державної церковної кафедри, а тому теж використовували титул «Митрополит Київський і всієї Руси». Виникла колізія, коли існували два Митрополити: Київський і Московський. У 1700 році у життя проанонсованої церкви грубо втрутився цар Петро І, підім`явши релігію під світську владу, а через 20 років скасував патріаршество, замінивши його Святійшим урядовим синодом. У 1943-му Сталін відновив патріархат і перейменував Російську православну церкву – на Руську православну, яка поширила свою юрисдикцію на Росію, Україну і Білорусію. Таким чином, українську православну церкву позбавили свого канонічного права. І тільки через 332 роки порушили питання статусу УПЦ перед Вселенським патріархатом.

Рішення Синоду від 11 жовтня ц. р. позитивно відреагувало на таку тривалу несправедливість. Томос для української православної церкви на стадії завершення. Після остаточного врегулювання всіх необхідних правил, приписів, і навіть деяких формальностей у православному світі відновить свою канонічність і Київський патріархат. УПЦ МП зможе функціонувати в Україні під назвою Російська православна церква. Синод відновив правду, зазначивши, що праматір`ю церкви на Русі є Київська митрополія, а не Московська.

З цього приводу Кремль переживає справжній шок, адже отримав неочікуваний результат, один із найвідчутніших у житті «русского мира». РПЦ втрачає 40% своєї «канонічної» території і стає однією зі звичайних церков у світовому православії. Миритися з таким розвитком подій тут не хочуть. У хід запущена колосальна пропагандистська машина: перекручування історичних фактів, брехня, цинізм, і навіть прямі погрози аж до кровопролиття на релігійній ниві. Московські куратори звинувачують Вселенського патріарха Варфоломія у розкольництві, погрожуючи припинити Євхаристійне спілкування з ним тощо. Московити не можуть усвідомити просту, незаперечну істину – Бог не дозволяє використовувати церкву у політичних інтригах, а правда – рано чи пізно восторжествує.

Михайло КІНАШ,

м. Яремче.

ДАЛІ БУДЕ

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!