Газета по-надвірнянськи
 

СТЕЖИНА ДО БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ

21 грудня 2018, 11:30 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 54 переглядів

(Етюд)

Серпневі дні вже догорають. А за високим пагорбом стікають із розлогого клена сльози літа. Відшуміло, відлетіло, віддощило літечко. Назад уже немає вороття.

Найбільше люблю цю тиху і милу мить прощання з літом. Спішу до батьківської хати: в гори. Тільки там можу спокійно і з насолодою спостерігати, як літо переходить в осінь. Проходжу скалу, піднімаюсь на високий пагорб. І нарешті вона: незабутня і до болю мила вулиця мого дитинства та юності.

Падають у прим’яту отаву яблука, п’янкий аромат доноситься від достиглих груш. Дітлахи молотять яблука босими ногами – в одній із хат ще багатолюдно, не вгаває дитячий щебіт. Та ніхто не збирає цих яблук і груш, не заготовляє на зиму сік, варення. Бо нікому. Хати пустують. Відійшли у вічність старші жителі моєї вулиці, а молоді подалися у світи у пошуках щастя, кращої долі.

Виглядають віконця із-за широколистих горіхів. Вони хочуть бачити небо, сонце, світ… Та ніхто не зарадить їхній самотності, печалі.

Сльози заливають мені обличчя, хочеться крикнути: «Ой, синочки і донечки, навідайтесь до рідної хати, поцілуйте батьківський поріг, розпаліть вогонь у печі, поверніться у дитинство – і на душі стане легше.»

Та навколо мертва тиша. Від дуба, який був окрасою початку вулиці, залишився лише пень – зрубали. На меблі… А він міг би багато розповісти. Адже посадив його 9-річний хлопчик у 1918 році. Батько сказав: «Синочку, ти ростеш і дубок ростиме з тобою. Будете стрункі і сильні. Дуб стане нашим оберегом».

Під дубом старійшина вулиці збиралась поговорити про ведення господарства, просто згадати минуле, молодість. Неподалік всідалися дітлахи і слухали безкінечні перекази, легенди, бувальщини… Та немає назад вороття – не виросте дуб.

Чотири хати на початку вулиці стоять пусткою. Боляче. А колись прив’язані на сволоках у кожній із хат гойдались колиски, доносилось дитяче лепетання. Баба-повитуха Анна Заячка спішила з добрими намірами і помислами до кожного немовляти.

Долаю ще один пагорб. А яблука падають, падають… Яблуневі віти привітно хитають голівками, немов посилають мені поклін. Стежка заростає споришем.

Нарешті на горбочку я побачила свою високу і струнку ялинку. Ніхто не посмів знівечити її нев’янучої краси.

А ось і мій сад. Підходжу до кожної яблуні, обнімаю і відчуваю на них теплі батьківські долоні. Як він леліяв їх, пестив, шукав нових саджанців. Три розлогих клени розрослися обабіч старої-престарої груші. Як охоронці.

Я біля рідної хати, присідаю на призьбу, повіває вітерець, а вишнева гілка стукає у вікно. Це мамина вишня. Живе, навесні радує цвітом, а влітку щедрить достиглими соковитими плодами. Болючий і пекучий спогад про неньку.

Заходжу до хати. Розпалюю в печі. Сухі смерекові дрова швидко спалахують, і хату наповнює затишок, спокій, як і два десятки літ тому, коли за столом збиралась уся сім’я…

Парасковія ЛАХВА-ГУЦИНЮК,

30 серпня 2018-го,

Козарки, с. Пасічна.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!