Газета по-надвірнянськи
 

Корнило МАНДИЧЕВСЬКИЙ – багатолітній Надвірнянський декан УГКЦ, громадський діяч, успішний політик

18 січня 2019, 12:09 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 116 переглядів

Відомий патріот, громадський діяч Михайло Дем`янчук у книжці «Альманах Станіславської землі» пише: «Багато для поширення національної свідомості зробили греко-католицькі священики. Одним із найстаріших і найбільш заслужених діячів Надвірної до Першої світової війни був довголітній парох і повітовий маршалок отець Корнило Мандичевський».

Це про нього писав відомий прикарпатський краєзнавець Ростислав Гандзюк: «Навесні 1865 р. парохом Надвірної й Надвірнянським деканом став Корнило Мандичевський, 1828 р. н., який відіграв значну роль у піднесенні культурного й освітнього рівня у житті міста та повіту: був комісаром ординаріату в шкільних справах, послом до Крайового сейму і Державної Думи, почесним радником єпископської консесторії, почесним крилошанином станиславської капитули, Рицарем ордена Залізної корони ІІІ ступеня. Почесним громадянином Надвірної. Ці нагороди, титули, посади свідчать, що отець Корнило – особистість неординарна, талановита».

У газеті «Діло» (30 лютого 1897 р.) відзначається: «На честь 25-ліття маршалкування в повіті отця Корнила Мандичевського урочисте Богослужіння відправлено в місцевій церкві і в костелі при великій участі народу. Зібралися представники духовенства обох обрядів, урядовці, офіцери, гості зі станіславської, тлумацької і богородчанської громадських рад, делегати з Делятина та інших сільських рад і єврейського собору. Урочистості відбувались в гарно прибраному залі Надвірнянської повітової ради. О 12-й годині віцемаршалок п.Григорій Глуховський в оточенні членів повітової ради увів до зали достойного ювіляра і виголосив гарну промову, демонструючи повагу до отця Корнила і подякував за довголітню плідну діяльність. Член повітової ради суддя Танячкевич підкреслив, що діяльність ювіляра дуже корисна, як депутата сейму і всієї Галичини».

Аналіз шематизму Станіславської греко-католицької єпархії показав, що отець Корнило не є уродженцем Станіславщини. Більшість краєзнавців вважають, що батьківщина Мандичевських – Тернопільщина.

Надвірнянський декан гордився своїми синами. Євген очолював Надвірнянське управління освіти. У краєзнавця Івана Бойка з Гаврилівки зберігається документ із підписом цього чиновника під наказом про призначення учителя Пилип’яка у Гаврилівську початкову школу. А в часописі газети «Діло» зазначено, що Євген Мандичевський – літературний перекладач зі шведської та норвежської мов. Про іншого його сина Івана в книзі «Альманах Станіславської землі» згадано: «На початку двадцятих років найкращим цивілістом (цивільне право – Авт.) був доктор Іван Мандичевський, сеньйор українських адвокатів». На відміну від консервативного батька він дотримувався радикальних поглядів. «Енциклопедія Українознавства» називає його соратником Великого Каменяра.

Як велику повагу до отця Мандичевського варто оцінити встановлення з 1 січня 1898 року його щорічної іменної стипендії у розмірі 80 злотих на рік учневі рільничої школи з Надвірнянського повіту. Ця стипендія для Надвірнянщини стала актуальною. Адже у Гаврилівці діяла одна з перших у Східній Галичині землеробських шкіл. Відповідав за її роботу відомий учитель В.Витвицький. Краєва шкільна рада закупила необхідне для викладання землеробства приладдя.

У 1886-1887 навчальному році у Надвірнянському повіті нараховувалося 62 школи різного типу. З них 15 мали городи, призначені для навчальної мети. 7 шкіл – фруктові сади, одна – пасіку.

Надвірнянський декан Корнило Мандичевський великої уваги надавав будівництву нових церков у повіті. У 1895-му споруджено Собор Пресвятої Богородиці у Добротові, Церкву Пресвятої Тройці у Микуличині (1868 р.), Церкву Святого Василія Великого у Чорних Ославах (1885 р.), Церкву Успіння Пресвятої Богородиці та дзвіницю в Яблуниці (1895 р.), Церкву святого Миколая Чудотворця у с. Глинках (1876 р.). До серпня 1914 р. парафіяльною була церква Благовіщення у Надвірній, споруджена з кедрового дерева. Знаходилась вона на теперішньому старому цвинтарі, який тоді тільки відкривали. На жаль, маштабна пожежа 5 серпня 1914 року знищила цю унікальну архітектурну споруду. В нелегкій, подвижницькій праці деканові Мандичевському допомагали отці Тадей Галайчук, Теофіль Білінкевич, Маркіян Шанковський, Євстахій Смериковський, Сафрон Глібовицький, Йоан Лятишевський. При парафіяльній церкві декан Корнило організував роботу братства тверезості, товариства Апостольської молитви та жіночої Маріїнської дружини. Мета і завдання Маріїнської дружини – виховання надвірнянців на високоморальних духовних засадах, збереження народних традицій та звичаїв, любов до Бога й України, виховання національної гідності. При дружині створено секції, що відали певними ділянками роботи. В Євхаристійній секції навчали Святого Письма, добродійна секція допомагала бідним, хворим і безробітним, пресова відповідала за поширення християнської літератури. Значної уваги надавали боротьбі з пияцтвом. Оригінальний та ефективний спосіб боротьби з цим лихом запровадив отець Іларій Михалевич з Добротова. На одній із Служб Божих він зібрав усіх схильних до алкоголю, заставив присягтися на Євангелії, розписатися в цьому і для наочного нагадування ще й сфотографував їх, що на кінець ХІХ ст. стало недешевою справою.

З ініціативи отця Корнила створено в 1894-1918 роках філію і читальню «Просвіти». У 1906-1907 роках він безпосередньо керував роботою надвірнянської «Просвіти». У цей час до читальні записалося 58 осіб. При читальні діяли хор і драматичний гурток, якими керував Осип Чубатий, а також спортивне товариство «Сокіл».

Корнило Мандичевський – помітна фігура у політичному житті Східної Галичини кінця 19 –початку 20 століття. Українці Галичини жили у набагато демократичнішій Австро-Угорській державі, ніж їхні брати у деспотичній Російській імперії. Галицькі українці мали своїх послів у Краєвому Галицькому сеймі у Львові, а також у загальнодержавному Віденському парламенті. Тут із 1868 року діяло товариство «Просвіта», а також Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Українська греко-католицька церква прирівнювалась у правах із римо-католицькою. Кадри священиків успішно готували у Віденському Барбареумі, а також у Львівській духовній семінарії. Східногалицькі селяни безкоштовно навчалися у початкових школах, які діяли у більшості сіл Галицького краю. Проте австрійський імператор при формуванні галицької влади перевагу надавав представникам польської аристократичної еліти. Останні галицькі губернатори Голуховський, Бадені, Анджей Потоцький робили все, щоб не допустити поділу Галичини на східну-українську та західну-польську. Різними способами фальсифікували результати виборів до місцевої та центральної влади.

Про виборчу кампанію у березні 1897 року в селі Вікторів (тепер Галицький район) розповіла газета «Діло»: «Коли русинський (український) кандидати здобували перемогу, то поліцейський комісар Шолтис «раптово захворів» і поїхав до Станіславова, хаосом скористались польсько-жидівські виборці. Мазур-колоніст Ян Руб із нагана двічі влучив в українського селянина Михайла Федика. Зграя озвірілих поляків увірвалась до хати учителя Бельовського. Ними поранено Юрка Савчука і Віктора Третяка. Важко поранений Федик продовжує лікуватись в станіславському шпиталі (лікарні – Авт.). Аналогічна картина була в селах Черніїв та Павелче».

У підкупі виборців несправедливо звинувачено і декана Корнила Мандичевського. У цьому наклепі розбиралася спеціальна комісія. У рубриці «Новини» (газета «Діло» за 25 вересня 1898 р.) пише: «Цісар затвердив вибір отця Корнила Мандичевського пароха в Надвірній на маршалка, а Григорія Голухавського на віце-маршалка повітової ради в Надвірній».

На жаль, українському політикуму в усі часи не вистачало єдності і порозуміння. 10 грудня 1896 року з’їзд представників греко-католицького духовенства дав почин до заснування українського загальновиборчого комітету. До нього ввійшли по 30 представників духовенства, світської інтелігенції та селян. Його головою обрали отця Івана Озаркевича.

Загальний підсумок виборів свідчив, що інте­реси українців представлятимуть 11 послів, серед яких і Корнило Мандичевський. Але ще не встигли посли приступити до політичної діяльності, як керівництво Народної Ради звинуватило таких поважних людей як Мандичевського, Каратницького, Озаркевича в угодовстві і в тому, що вони ніколи не працюватимуть на добро українського народу. Але факти свідчили про протилежне. У відповідальний момент посол Корнило Мандичевський проявляв твердість і патріотизм. Коли у жовтні 1903-го Галицький сейм не погодився на відкриття української гімназії в Станиславові, голова руської (української – Авт.) фракції Євген Олесницький заявив про зречення від депутатських мандатів, що мають руські посли. Цю акцію підтримав і посол Корнило Мандичевський.

6 листопада 1906 року посол до Галицького сейму Йосип Гурик, котрого навіть політичні опоненти називали «наймудрішим селянином у сеймі», зібрав у Станиславові багатолюдне віче. Мали обговорювати майбутню австро-угорську виборчу реформу та питання розширення автономії Галичини. Але ініціативу на мітингу перехопили представники радикальної партії. Один із них Королик звинуватив в угодовстві єпископа Хомишина. Ще один селянин взявся критикувати українських послів, які нібито «нічого не роблять і навіть рідко туди заглядають». Перепало при цьому й отцеві Корнилу Мандичевському з Надвірної, котрий, за словами промовця, обіцяв виборцям «золоті гори», а сам спокійно дивився, як вороги у парламенті вдягли на люд український сталеві кайдани» – в’їдливо писала польська газета «Кур’єр Станіславівський». Проте у статті «Селянський посол Гурик і користь пальмової олії» Богдан Скаврон справедливо писав: «Довголітній парох Надвірної Корнило Мандичевський справді у той час намагався лояльно поводитися до австрійської влади, уникав тісніших контактів з москвофілами і народовцями. У Галицькому сеймі та Рейхстазі, куди він також обирався, Мандичевський промовляв зрідка та винятково на економічні теми. Натомість він був дуже діяльним щодо облаштування Надвірнянського повіту: здобув кошти на дороги, меліорацію, школи. Тому він користувався значним авторитетом місцевих виборців».

Вдячні надвірнянці тепло згадують про цю розумну, патріотичну людину, яка протягом 49 років вірою і правдою служила громаді міста і повіту. І неспроста після його смерті у 1914 році одну з центральних вулиць повітового центру назвали вулицею Мандичевського (тепер вулиця Соборна).

Михайло СЕМКІЯШ,

краєзнавець.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!