Газета по-надвірнянськи
 

Пластун «Сват» із Надвірної

11 січня 2019, 13:04 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 91 переглядів

«Ми перейшли далекії країни,

Безмежжя рік і сіл ми перейшли.

Та зоряної України

На нашому шляху ми не знайшли.

За нами бачимо лиш мрій руїну,

А перед нами бесконечний шлях,

Тернистий шлях борців за Україну -

І з нього нам нема куди звертать.»

Євген НІКІТІН,

підполковник Армії УНР,

поручник дивізії «Галичина».

ГАВРИЛЯК Роман-Олександр (02.01.1919, містечко Надвірна, нині місто Івано-Франківської обл.) – фізик. Член НТШ. Навчався у Львівській політехніці (1937-1939, 1942-1943). Вояк дивізії «Галичина» (1943-1945), полонений у м. Ріміні (Італія). 1946-1952 проживав у Німеччині, здобув диплом інженера у Мюнхені (1947). Від 1952-го – у США. Працював у циклотронній лабораторії і лабораторії ядерних структур Рочестерського університету (1952-1968), у Колумбійському університеті (Нью-Йорк; 1968-1978), Брукгейвенській національній лабораторії (Нью-Йорк, 1978-1984, головний інженер проекту синхротронної радіації). Очолював Товариство українських інженерів Америки (1988-1991), де створив і очолював комітет комп’ютерного кодування української мови.

Недалеко гірської річки Бистриці Надвірнянської на саме Різдво Ісуса Христа за латинським обрядом сто літ тому у сім’ї вчительки української мови дівочої школи Надвірної діловода міської управи Лева Гавриляка народився первісток, якого назвали Романом-Олександром. Садиба сім’ї Гавриляків знаходилася на вулиці Станіславській (пізніше вул. Мазепи) поблизу Пам’яного Хреста на честь скасування панщини. У початковій школі для хлопців Гавриляка називали «Ромцьом Стебельце» через те, що виглядав худеньким і слабким, бо не хотів їсти. Але, щоб стати сильним, Роман почав інтенсивно займатися спортом: взимку – лижним спортом, а влітку – плаванням у Бистриці Надвірнянській. Товариське і громадське життя Романа почалося у «Просвіті» м. Надвірна, яку вважали осідком українських організацій та установ. До Надвірної приїжджав театр Володимира Блавацького, у виставах якого основні ролі грали славнозвісні актори Леся Криницька, Йосиф і Софія Стадники, Іван Рубчак та Микола Бенцаль. Завдяки цьому формувався світогляд юного патріота України.

Гавриляк вступив до національної скаутської організації «Пласт» і очолив юнацький гурток «Лис» при курені ім. Маркіяна Шашкевича. Йому надали пластове псевдо «Сват». Він організовував пластові збори і теренові ігри в урочищах «Луги» і «Полянка» на березі Бистриці Надвірнянської біля «Великого мосту». Разом із Р. Гринішаком у пластовій організації перебували брати Михайло, Мафтей та Іван Николайчуки, Юрій і Михайло Дунці, Іван Йосипенко, Степан Келиман, Михайло і Юрій Свідруки та інші. На той час у місті проживала половина українців від загальної чисельності і по четвертині польської та єврейської національності. У Надвірні створили три футбольні (копаного м’яча) клуби. Український клуб «Бескид» вважався фаворитом змагань, але поляки перекуповували українських футболістів й отримували перші місця. Змагання проводили на футбольному полі на лівому березі Бистриці під горою Городище. Найкращий футболіст Надвірної – Доцьо Полатайко, який після Другої світової війни проживав у США і помер у м. Пітсбург. Пластуни брали участь у футбольних баталіях і підтримували свою національну команду. Після закінчення шестирічної школи для хлопців у Надвірній «Сват» вступив до Станіславської гімназії. До неї добирався поїздом, який виїжджав із Надвірної дуже рано. Хлопці їхали в одних вагонах, а дівчата – в інших. Після приїзду до Станіслава гімназисти перед початком занять приходили на ранішню молитву до катедри УГКЦ. У гімназії «Сват» організував лижний і байдарочні клуби. Свій перший байдарочний човен збудував Роман у Надвірній і створив колектив любителів байдарочного спорту. Проводив обласні змагання з лижних гонок на 20 кілометрів. Траса пролягала з Надвірної через «Великий міст», села Гвізд, Молодків, а потім в обхід гори Городище до Надвірної.

У 1930-му польська влада заборонила патріотичну організацію «Пласт» і пластуни перейшли до руханково-пожежного товариства «Луг», яке у Галичині створили у 1925 році. У Надвірні товариством «Луг» опікувався доктор Валер`ян Банах, адвокат Ярослав Гриневич, магістр Кость Бачинський, а також уродженець Станіслава, сотник, командир кінного полку Армії Української Народної Республіки Франц Борис, який проживав у селі Волосів у Надвірнянщині.

У Надвірнянському товаристві «Луг» Роман був особливо активним до 1937 року. У 1936-му він успішно закінчив навчання у Станіславській гімназії і поступив на інженерні студії факультету машинобудування Львівського політехнічного інституту. Будучи студентом, бере учать у створенні Карпатського лещатарського і байдарочного клубів. Взимку проводили змагання з лижних гонок, а влітку організовували сплави на плотах по Дністру.

У червні 1939-го помер батько Лев Гавриляк. Після закінчення практики у Лодзі 1 вересня того ж року «Сват» повернувся до Надвірної. У другій половині вересня до Надвірної вступила Червона армія. Перед її приходом у відступаючого польського вояка «Сват» виміняв за цивільний одяг гвинтівку. Потім поїхав до Львова і записався на третій курс політехніки технічного відділення. В інституті дуже багато «сексотів». Розмови студентів доносили до НКВД. На святкування дня Жовтневої революції студентів змушували іти на демонстрацію. Романові дали нести портрет Мікояна. Простоявши майже годину на бічній вулиці, товариші обступили його і в той час Роман встромив древко портрета у бруківку. Усі покинули демонстрацію, а портрет Мікояна залишився посеред вулиці. В інституті склали списки неблагонадійних, до яких попав і Гавриляк. Почалися арешти студентів, учасників товариства «Основа». Дивом він рятується від арешту НКВД, бо ночував під час облави у товаришів. З однокурсниками С. Олійником, М. Пауком, Б. Шереметою й іншими планували перехід на Захід, бо знали, що чекала їх тюрма і Сибір. Навесні 1940-го «Сват» розробив план перетину кордону у районі Старого Самбору. Вивчення картографії у пластунських таборах допомогло йому в розробці операції. Поїздом приїхали до Старого Самбора, а вночі добралися до річки Сян і здійснили переправу. На Лемківщині допомогли обігрітися і посушити одяг українські селяни та добратися до Сянока, а потім і до Кракова. Тут із допомогою активістів ОУН потрапив до табору підготовки вишколу майбутнього Українського війська. Збором керував сотник Сулятицький, учасник боїв Карпатської Січі. Підготовчий табір розмістився у старому замку у Дуклі на Лемківщині. У таборі довелося два тижні розчищувати завали замку під керівництвом німецьких підстаршин. Приїхали нові добровольці на вже підготовлене місце. Їм видали однострої німецької служби праці («Arbeitsdiensts») і поділили на сотні, чоти і рої. Розпочався стройовий вишкіл, але без зброї. Таких таборів на території Польщі діяло декілька. Вправних командирів і Гавриляка направили на військовий вишкіл до Брандербурга. Там відбувала військовий вишкіл майже сотня осіб, але, крім стройових, вправ навчали стріляти з пістолета і рушниць. Дізнавшись, що їх готують до охоронних функцій на підприємствах Рейху і концтаборах, Гавриляк втік із вишколу на Волинь. Там він влаштуввався спортивним інструктором у таборі української молоді. Звернувся до Берлінської політехніки і його прийняли на другий курс, бо документів усіх із Львівської політехніки не виявилось. У Берліні навчалося багато українців, оскільки молоді німці перебували на фронті. На прожиття заробляв роботою у філії Червоного Хреста й у пожежних командах. Маючи досвід байдарочника, Роман виступав за збірну команду веслувальників Берлінської політехніки й отримав призові місця.

Після захоплення Львова німцями «Сват» повернувся до рідного краю і продовжив навчання у політехніці. У 1943-му добровільно вступив до дивізії «Галичина» з вірою у те, що дивізія стане ядром Українського війська. Пройшов усі вишколи і воював у Словаччині, Югославії й Австрії. У чині хорунжого командував групою спецназу, яка взимку була лещатарською.

Разом із колишнім сотником УГА майором дивізії «Галичина» доктором Любомиром Макарушкою брав участь у похороні голови Проводу Українських Націоналістів Олега Ольжича (Кандиби) у Празі, замордованого гестапівцями 10 червня 1944 року. Роман Гавриляк у своїх «Cпоминах» критично оцінює становище українців у 2-ій світовій війні:

«У тому часі відвідав Дивізію ген. Павло Шандрук та постановив провести присягу Дивізії. Присяга цим разом мала бути на вірність Україні та символічним актом. Дивізія мала перейти у склад та під зверхність Української Національної Армії. Трудність була в тому, як цю присягу провести, бо Дивізія на фронті! Однак, присягу таки проведено на відтинку 30-го полку при участі кількох сотень, які тоді були в резерві, а з 29-го та 31-го полків вислано делегації. Я мав честь репрезентувати 31-ий полк, а хор. Припхан – 29-ий полк. Так то ми оба з Припханом, поклавши руки на уставлені ґранатомети, повторюли за ген. Шандруком слова присяги на вірність Україні, разом із усім присутнім вояцтвом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли віддавна – аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, ми стали вояками Української Армії. Однак, наше піднесення пригашувала свідомість, що це прийшло вже дуже запізно, та у нашій безнадійній ситуації нашої долі тепер не змінить. Ген. Шандрук зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій Української Національної Армії, який ми тоді вперше побачили, добре себе презентував та викликував респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.

Присяга перед ген. Шандруком в дійсності ніяк не змінила нашого положення. Шандрук від’їхав, а ми залишились далі вести нашу безглузду війну під командою німців, як воно було досі.

Квітень 1945 року. Настала чудова весна, зазеленіли ліси, потепліло. Війна добігала до свого кінця, а ми непотрібно гинемо на фронті у безнадійній боротьбі, яка ані нашої, ані німецької ситуації не змінить на краще, тільки на гірше. Що з нами буде? Якщо вийдемо живі з цієї авантюри, то в руки червоних ми не можемо попасти, а західні альянти теж нас, напевно, по головці не погладять. Що робити? Ми серйозно знову почали думати, як відірватись від німців та зі зброєю в руках шукати собі кращої долі. Я навіть переговорив деталі такого пляну зі своїми підстаршинами, які тільки й чекали на таку ініціятиву.

Війна кінчалася. Німеччина капітулювала. Я одержав наказ з команди полку, що я маю зі своєю чотою становити тилову охорону, бо Дивізія відтягається від фронту та має форсованим маршем податись на захід і зложити зброю альянтам. Нарешті війна скінчилася! Може, для німців, але чи для нас? Ходили поголоски, що західні альянти підуть війною на Росію… Такі нереальні вістки, яких було згодом більше, ми стали називати «паролями».

Після війни натякали на намагання відтягнути Дивізію із фронту вчасніше від інших німецьких частин. Однак цього не сталося. Ми залишилися під командуванням німців, котрі зачинали носити відзнаки тризуба після перебранняз верхности над нами генералом Павлом Шандруком. Воно мало більше символічне, ніж практичне значення».

Р. Гавриляк потрапив до полону в м. Риміні (Італія), де перебував один рік і повернувся до Мюнхена (Німеччина) до пересильного табору. У 1947-му отримав ступінь дипломованого інженера. У Німеччині займався організацією лещетарського спорту, змагань і мандрівництва. У 1946 р. вступив до Ватаги «Бурлаки», мандрував із ними у Баварських Альпах влітку та взимку. Тільки у 1952-му дозволено дивізійникам виїзд до США. Він із сім’єю переїхав до Рочестера. На той час у США проживала його мама і сестра. У Рочестерському університеті працював у галузі нуклеарних досліджень. Склавши іспити, одержав ліцензію професійного інженера (РЕ). Проектував і збудував циклотрон в Університеті Рочестер, на котрому Трубка проводив свої досліди, а згодом став гoлoвним інженером Лабораторії нуклеарних структур. Із Рочестеру перейшов на працю до Колумбійського Університету, а опісля – до Національної Лабораторії Брукгейвен, де працював головним інженером проекту синхротронної радіації. На цьому пості він впровадив метод вжитку комп’ютера для проектування структур (CAD). Він – автор патенту та декількох публікацій у наукових журналах із галузі технoлoгiй ультрависокого вакууму.

Пішовши на пенсію, став гoлoвою Товариства Українських Інженерів Америки, в якому зорганізував та очолив Комітет комп’ютерного кодування української мови, щоб створити стандарти, котрих ву1980-их роках ще не існувало. Він також розмістив в Інтернеті сторінку оборони доброго імені дивізії «Галичинa» та є автором споминів українською й англійською мовами. Опісля вже в Америці, у Рочестері працював виховником юнацького гуртка, кошовим, пізніше – станичним. У 1956-му – ватажок Ватаги «Бурлаки» і тоді зорганізував перші водні табори на озерах Альґонквін Парку в Канаді. Однак через непорозуміння і конфлікт у Карпатському лещатарському клубі (КЛК) у 1968 р. вийшов із Пласту. Працював головою КЛК і організував відзначення 50-ліття цього клубу в 1974 році.

Одружений із Лідою Годованець, мав одну доню Христину, повдовів у 1974 р., одружився вдруге у 1976 із Марійкою Тершаковець. Будучи вже на пенсії, працював в управі Українського Музею в Нью-Йорку, в котрій очолював будівельний комітет, під час стадії проектування і спорудження нового будинку. Однак не переставав працювати для Пласту і Ватаги. Спершу член редколеґії журналу «Комета» і тоді впровадив її комп’ютеризацію, а коли члени редколеґії відійшли, у 1998 р. він редагував і видавав «Комету» вже сам до 2008 року. Відзначений Хрестом за Особливі Заслуги від Братства Ветеранів 1-ої УД УНА.

11 квітня 2018 року від Романа Гавриляка я отримав елекронного листа такого змісту:

«Шановний Пане Андруняк!

Пересилаю Вам потрібні уточнення. Дата народження, обі правильні (??). Мої батьки зареєстрували мене в церкві 2 січня 1919, дійсно я народився 25 грудня 1918, різниця 6 днів. Причина, батьки думали, що це робить мене на рік молодшим, щоб мене покликали до військової служби рік пізніше. У висліді, офіційно і у всіх документах і в моїй метриці є рік 1919, але приватно, в родині, я відзначаю уродини 25 грудня.

Я проживав при вулиці Мазепи ч. 95. В 1944 моя родина залишила дім і подалася на захід, я був тоді в Дивізії Галичина. Місце замітне, бо близько стояв пам’ятник-хрест про закінчення панщини в 1848р і там зачиналася вул. Стара.

Інші інформації в енциклопедії правильні. У комітеті комп’ютеризації укр. мови (1990р), що я очолював, у співпраці з комп’ютеристами з України ми випрацювали кілька добрих схем, але щоб їх затвердити, вони застрягли тоді в нетрях української бюрократії. В міжчасі амер. Фірма Microsoft випрацювала схему Unicode на кирилицю для усіх мов, що її вживають, і її прийняв цілий світ.

Пластунки Сороки я не пригадую. На все добре!

Роман Гавриляк».

Останній лист від українського патріота я отримав 11 червня 2018 року, а 29 червня торік перестало битися його серце. У столітньому віці він плавав у озері, бо любив плавання, яке започатковане і загартоване у Бистриці Надвірнянській.

Ігор АНДРУНЯК,

Член Нацональної

спілки краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!